Скоріш за все, 17 січня результати «вишикують» претендентів на найвищу посаду в Україні наступним чином: Янукович, Тимошенко, Тігіпко, Ющенко, Литвин, Яценюк, Симоненко. Решта разом матимуть 3-4 відсотки. Другий тур — неминучий, і, можливо, влада і «опозиція» поміняються місцями. З шкільних років кожен із нас пам’ятає правило арифметики, яке твердить, що від перестановки доданків — сума не змінюється. Іншими словами — тих, хто сьогодні йде на вибори, як в останній бій, і думає, що 18 січня ми будемо жити в іншій країні — чекає, м’яко кажучи, розчарування. Новий Президент не за прізвищем, а за духом, може прийти не раніше, як років через 5, можливо, на наступних позачергових президентських виборах.
Сьогодні ж треба обирати того, хто принесе найменше злих несподіванок. Як на мене, головне завдання майбутнього Президента — забезпечити демократичне проведення в Україні кардинальної заміни правлячої еліти знизу доверху. Власне кажучи, багато для цього не треба: скасувати вибори за партійними списками, обмежити двома строками перебування на будь-якій виборчій посаді, в першу чергу — депутатській, і, ввести обов’язкове декларування сімейних доходів і видатків, починаючи з сум, які, скажімо, перевищують 100 тис. доларів на рік.
Чи здатен на такі реформи будь-хто з кандидатів? Можливо. Безумовно, найбільш готовий до таких реформ — Віктор Ющенко. На жаль, «прозріння» йому прийшло занадто пізно, його «потяг пішов».
— Насправді головна проблема  Ющенка — Юля. Іноді здається, що це блискучий план, реалізований опозицією, яка вирішила не  витрачати даремно сили та гроші на ідеологічну боротьбу з владою, а просто заслали в її табір по «казачку», які кожен ранок «нашіптують» шефу(ині) небилиці. І поки одна заплітає косу, а інший обкурює вулики, — вода закипає, щоб тоді цілий день бризкати окропом один на одного на потіху країні й усьому  світові. Як кажуть в Росії: «это было бы смешно, если бы не было так грустно». Було б у нашого Президента побільше почуття гумору — і працювали б вони довго і плідно, а так працює — Вона.
Взагалі навчитися посміхатися не завадило б більшості наших політиків. Подивіться на «сильних» світу навколо — Буш, Обама, Меркель, Берлусконі, той же Єльцин, наших політиків — Кравчука, Плюща. Або взяти феномен Яценюка. Чому так жваво «стартував»? Бо вмів щиро посміхатися на весь рот. А як тільки зібрався на «фронт», — став «кіндер-сюрпризом».
Ну не хоче абсолютна більшість українців воювати. Очевидно, такий наш менталітет. До речі, прислів’я «Моя хата скраю» не має автентичного перекладу в жодній мові світу. Мабуть, через це і більшість закликів про боротьбу будь з чим не знаходить у нас належного реагування.
Якщо всерйоз, то все ж таки варто віддати належне  Віктору Ющенку — його діяльність більш об’єктивно ми зможемо оцінити через багато років. Адже навряд чи був у нас керманич, який кожен день, як молитву, вселяв у наші мізки ідею, що ми не «хохли» — ми Українці, ми нація з багатющою історією і ми маємо право на гідне життя. Зерна посіяні, і, безперечно, вони зійдуть.
І все ж таки, 17 січня треба зробити свій вибір. Я впевнений, що більшість потенційних виборців ще вагається. По собі знаю, наслухаєшся теле-, радіоефірів — ніби усі достойні, і так складно обіцяють, хоч до одного місця прикладай.
Спробуємо зазирнути на два місяці після виборів, —  Президентом буде Я чи Т з повноваженнями Ю. Новий Президент через 10 днів після інавгурації  скаже, що йому не вистачає повноважень, але ж парламент залишиться той же, у тому ж складі: 50х50. І законних підстав для його розпуску — немає. А те, що наші депутати не самураї, і «харакірі» собі навряд чи зроблять, — очевидно. Проста задача:  у кого залишиться реальний вплив на Раду і на країну? Правильно — у Литвина.
Скажіть мені, люди добрі,  чого нам, новоград-волинцям, ще треба? Чи нам розуму забракло? Голосуючи сьогодні за Литвина, ми насправді даємо йому колосальну підтримку, щоб він зумів зберегти не тільки посаду голови Верховної Ради, але  й позицію найбільш авторитетного, виваженого українського політика, який має народну довіру.
Мене, чесно кажучи, дивує позиція місцевих керівників.  Ще коли лідери партійних осередків один поперед одного вихваляють своїх вождів, — це зрозуміло, їм за це платять. А от чому влада займає «страусину позицію»? Один чиновник з комунального відділу під час опитування, яке ми проводили телефоном, відповів: «Я — державний службовець і не маю права висловлювати свою думку». Оце тобі! Які законослухняні. Краще б слизькі дороги піском посипали.
Я ніколи не був у партії Литвина, і ніхто мене не агітував за нього голосувати. Проте, маючи певний життєвий досвід, я звертаюся до наших читачів: нам не потрібно щось видумувати. Сім’я Литвинів для нас, без перебільшення, — гордість, а для багатьох людей — ще й шанс. Три брати, три генерали — це вагома сторінка в історії нашого краю. А бути причетним до написання славної історії міста і району — це не тільки наше право, але й наш обов’язок.

Микола УСЕНКО