Петро (імена в матеріалі змінені) постукав у двері, але ніхто не подавав ознак життя. Загрюкав удруге.
Десь за хвилини дві двері прочинилися і із-за них визирнув Василь.
— Ти чого? — спитав сусід.
— Мішок позич, — похитуючись, сказав Петро.
Василь невдоволено хмикнув:
— Це ти до мене о цій порі по мішок прийшов?!
— Та треба.
— Навіщо?
— Ну… ну…
— Та ти ж п’яний, як чіп.
— Ну… є трохи.
— Хм, трохи! А що за залізяка в руках? Куди зібрався-то?
— Мішок дай.
— Ех!.. Чекай.
Незабаром Василь повернувся. Протягнув сусідові мішок.
— З-під цукру піде?
— Куди дінеться!
— Ти б, Петре, ліпше нічого не затівав. Додому йшов би.
— Я ще до тебе прийду. Вип’ємо!
Василь замахав руками, мов на прокаженого.
— Ні, ні, не приходь! Моя ґвалт підійме! Он уже, здається, почула. Тікай!
— Пойняв.

Вранці до сільського магазину дільничний інспектор Скляренко приніс двох індиків.
— На базар зібралися, Вікторе Семеновичу? — хихикнувши, спитала продавщиця.
Дільничний інспектор був сердитий. Ще б пак! Сьогодні вихідний, планів усіляких собі набудував, а тут дзвінок з відділку: індиків покрали на ввіреній тобі території! Мовляв, птиця селом гасає, а злодія нема! Тож, мусив їхати. Розбиратися. Може, злодія ніякого й не було.
Продавщиця жартувала далі:
— То що, по чім індики?
Міліціонер коротко кинув:
— Це речдоки.
— Що?
— Речові докази!
— А-а.
— То що з ними робить?
До магазину зайшли дві жінки.
Дільничний зрадів:
— О! Будете за понятих!
— Це як?! — вирячилися жінки. — Ми тут до чого?!
— Та не хвилюйтеся, — заспокоїв страж порядку. — Зараз зважу індиків, запишу їхню вагу, а ви це підтвердите.
— І все?
— Еге ж! А, може, ви ще десь бачили індиків? Бродячих? Ще десь вісім блукає.
Селянки перезирнулися. Одна з них захитала головою:
— Ні, бродячих не бачили.
— А яких тоді бачили?
— Ніяких. Курей хіба що.
— Курей не треба!
Продавщиця, іронізуючи, докинула:
— Мабуть, уже в когось у хаті м’ясним бульйоном пахне!
— А це погано, — строго зауважив дільничний. — Це вже не бульйоном, а криміналом пахне!

Випадок у селі трапився досить дивний. Крадій, думав дільничний інспектор Скляренко, очевидно, був один. Спочатку він на дверях зламав замок. «Упакував» у якийсь лантух десять індиків, а потім безперешкодно зник із місця злочину. Та ось незрозуміло: чому злодій птицю не доніс до «місця призначення»? Упав важкенький лантух, і частина живності розбіглася? Чи викинув кілька індиків, імітуючи, ніби ті самі повтікали з сараю? Але ж зламаний замок? Щось не сходиться…
Проте, незабаром з’явилися перші зачіпки. Недалеко від магазину був знайдений металевий прут і поліетиленовий мішок з кількома перинами всередині, котрі, без сумніву, належали індикам.
Дільничний інспектор Скляренко опитав чимало мешканців села. Перевірив осіб, котрі свого часу мали проблеми із законом. Та першим у список підозрюваних потрапив 29-річний Петро Кашунов, хоча він ніколи не сидів, однак ніде не працював і стояв на обліку в Новоград- Волинському наркологічному диспансері.

Петро пожадливо хлебтав воду з кварти, мов бугай у спеку.
Коли раптом за спиною пролунало:
— Сушняк давить?
Рука з квартою застигла в повітрі. Петро злякано повернув голову.
Перед ним стояв дільничний інспектор Скляренко.
— Стукаю, стукаю, — сказав міліціонер, — ніхто не виходить, але двері відкриті. Тільки прокинувся?
Петро ствердно кивнув.
Правоохоронець поцікавився:
— Де був цієї ночі?
Молодий чоловік поморщив лоб, силувався бодай щось пригадати, та марно. З бодуна ж! Тому й розмова ось така відбулася далі.
— То де був? — перепитав дільничний.
Петро здвигнув плечами.
— Не помню.
— А в сараї баби Скороход був?
— Чого?
— Питаю, чи був?
— Та ні… Вроді.
— Ага! «Вроді»!
— А що — був?
— Це я тебе питаю, чи був! Індиків тримаєш?
— Хто?
— Щоб ти здоровий був!
— Чого?
— Так, замовкни! — у дільничного ввірвався терпець. — Знущаєшся?
Петро обернувся. Відтак спитав:
— Над ким?
Скляренко якийсь час мовчки дивився на молодого пропащого чоловіка. Зрештою спитав:
— Що ти вчора робив пізно ввечері?
Петро знову напружив пам’ять. По хвилі відказав:
— Пив. Біля магазину. З хлопцями.
— А потім?
— Не помню. Помню, якийсь сарай. Ще падав я. І гуси навколо літали. А, може, індики…
Згодом Петро все пригадав. І як позичав у сусіда мішок, і як ламав на дверях замок, і як пакував індиків. Однак після того, як упав і над ним політали «гуси-індики», більше нічого не пригадав.
Але кримінальну справу проти нього таки завели. Та ще до суду Петро якось спромігся бабі Скороходисі повернути частину грошей за втрачену живність. Тому старенька й попросила суд не карати суворо сусіда-п’яничку. Це було враховано. І замість трьох років позбавлення волі — Петро отримав один рік умовно.
А решту індиків так і не знайшли. Мабуть, полетіли в теплі краї…