Приватне авто («Жигулі» білого кольору) рухалося битим шляхом у напрямку невеличкого села. В салоні було двоє людей: миловидна жінка років сорока і коренастий чоловік, майже одноліток своєї супутниці.
Змучений дорогою водій легковика ребром долоні витер з чола рясний піт, спроквола промовив:
— Ну й спека сьогодні, здохнути можна.
На вигляд поважна пані підтримала широкоплечого:
— Вірю тобі, Артеме. Сама вже зомліла. І коли воно вже кінчиться?
— Жарня оця, Алло Петрівно?
— Ну, так!
— Може, скоро духота і спаде. Вічною ж вона не буде.
— До речі, — зауважила Алла Петрівна, — синоптики обіцяють днями похолодання.
Артем гигикнув:
— Синоптики, як і сапери: помиляються один раз, але… кожен день!
Жінка розсміялася. А відтак мовила:
— Ми з тобою теж, як сапери. Ходимо і їздимо, як по мінному полю. Але, сподіватимемося, що помилок у нас не буде.
— Помилки нам не нада! — голосно проказав водій і знову потягся до лоба.
Алла Петрівна помітила той рух, піддала духу:
— Нічого, Артеме, справимося, а там десь і в холодок.
Той вирячився.
— З вами?!
— Це ти вже занадто! Я мала на увазі…
— Зро-зу-мі-ло!
В’їхали у село. Десь посеред вулиці, в одному із дворів, Алла Петрівна помітила чепурну жінку середніх літ.
— Артеме, ану, зупинись-ка.
— Слухаюсь!
Алла Петрівна вийшла з авто.
— Добрий день! — привіталась із селянкою. — Можна вас на хвилиночку.
Та підійшла до хвірточки.
— Щось хотіли?
— Так, — сказала Алла Петрівна, перекладаючи з однієї руки в другу стосик якихось паперів. — Ми із соціальної служби, — наче втомлено продовжила вона. — Маємо завдання відшукати одиноких похилого віку людей. Ну, пенсіонерів, учасників Великої Вітчизняної війни, колишніх німецьких остербайтерів…
Селянка перебила:
— А для чого вони вам?
— Щоб надати їм допомогу. То є такі у вашому селі?
Селянка на хвилю замислилася. Відтак мовила.
— Є кілька самотніх бабусь.
— Якщо вам не важко, назвіть, будь ласка, їхні адреси, імена, прізвища.
— Ну, чого важко…

Хоча Олені Онисимівні було вже за вісімдесят, однак старенька аж ніяк не збиралася «складати зброї» — самотужки і в хаті лад давала, і в городі, ще й живність таку-сяку мала.
Щойно попоравшись у хліві, заходилася коло плити.
Аж тут із «здрастєм» жінка якась на порозі.
— Ви будете Оленою Онисимівною? — привітно поцікавилася неочікувана гостя.
— Я, — відказала господарка оселі витираючи руки об фартук. — А звідки ви мене знаєте?
Незнайомка заусміхалася.
— Така у нас робота, щоб усіх знати!
— Ви з города?
— Так, з райцентру.
— І що то за робота у вас така?
— Із соціальної служби ми.
Олена Онисимівна за плечі гості зиркає.
— Водій у машині сидить, — похопилася працівниця соцслужби. — Мусимо оце в таку спеку по селах мотати, таких шукати, як ви.
— Для якої-то придибенції вам доходяги здалися? Та ви проходьте, сідайте ближче до столу.
— Дякую!
Старенька поруч сіла.
— Маємо від начальства завдання, — продовжила розпашіла пані, — поцікавитися життям-буттям одиноких мешканців району. От вас, наприклад, Олено Онисимівно, які проблеми турбують?
Бабуся знітилася. Що відповісти цій показній дамочці? Стинає плечима.
А та — наступне запитання:
— От скажіть: пенсію вчасно вам приносять додому?
— Наче, не затримують тепер, — каже на те господиня.
— А інші виплати також вчасно дають?
Старенька здивовано запитує:
— А що ще мають давать-то мені?!
Соцпрацівниця зрозуміла: окрім пенсії, — більш нічого! І тут-таки заклопотано закопирсалася в паперах, які, сідаючи на табурет, виклала на стіл. За хвилину піднесено мовила:
— О, я вас вітаю!
Олена Онисимівна дужче ніяковіє.
— З чим, доню? — І схаменулася. — Пробачте, що називаю вас так. Ви ж городська! Начальниця, як не як!
— А! То пусте! Я вже звикла! — усміхаючись, відказує «городська» гостя, і, дивлячись у якийсь папірець, каже: — Є нова постанова нашого уряду, згідно з якою одиноким пенсіонерам виплачуватимуться додаткові виплати.
— Як то? — нерозуміє старенька чудернацьких слів.
Соцпрацівниця знову до папірця заглядає.
— Ви до пенсії будете доотримувати ще двісті гривень!
— Невже?
— Так і є! Так і є! А ще ми маємо перевірити купюри, тобто гроші старого зразка. Якщо вони у вас є, ми перепишемо їхні номера. Потім поштарки принесуть вам нові, а старі віддасте їм. Або ми привеземо. Добре?
Бабуся знову плечі — смик-смик доверху.
— А хіба є такі?
— Гроші?
— Еге.
— Та скільки хочте! От у вас, наприклад, є якісь гроші вдома?
Олена Онисимівна якусь хвилю мовчала. Вагалася.
Соцпрацівниця це помітила. Підвелася зі стільця, наче збиралася піти.
— Ну, дивіться. Якщо нема, то нема.
Господиня її зупинила.
— Почекайте! — І — до шафи. Взяла частину збережень і показала «грамотній» дамочці. – Ось.
Та подивилася на гроші і похитала головою.
— Є кілька старих сотень. Ось ці. Їх треба буде поміняти на нові. Перепишу їхні номери… А тепер кладіть гроші назад до шафи. Пізніше поштарка… Ой, аж голова закружилася, — соцпрацівниця схопилася за голову.
Олена Онисимівна стривожилася:
— Що таке?
— Це, мабуть, від спеки. Цілими днями роз’їжджаємо по району. Принесіть, будь ласка, води.
— Зараз, зараз.
Попивши води, працівниця соціальної служби розпрощалася з бабусею і поїхала далі.
Тільки під вечір Олена Онисимівна вирішила передивитися всі купюри, що збирала на день свій останній. Зирк у шафу, а гроші ніби корова язиком злизала.
Схопилася за серце, посунулася на стілець.
— Пройдисвіти! Казали ж якось люди… Повірила… Але ж ті бумаги на столі… І язиком так чесала… Боже ж ти мій, що наробила-то…

Читачі зрозуміли, що це була Алла Петрівна. Шахрайка видавала себе за представника соціальної служби. Самозванка вела себе настільки впевнено, що жоден з обдурених пенсіонерів навіть не спитав у неї про документи, які б засвідчували її особу і посаду. Однак злочини так званої Алли Петрівни і її спільника згодом були викриті, коли вони наступного разу виїхали на «полювання» одиноких стареньких. Хтось із селян запримітив у селі «чуже» авто, хтось детально описав прикмети «соцпрацівниці» тощо. Одним словом, завдяки співробітникам міліції і громадськості злочинні дії шахрайки і її водія було припинено. Тепер вони мають понести заслужене покарання за свої злочини.