Темніло.
Циганський табір лишився далеко позаду, біля самісінької Случі. Минувши стару дубину, Юрій увійшов до госпітальського ліску. Далі — тримав курс на вулицю Леваневського. А якщо точніше, то чимчикував до магазину, щоб купити горілку та закуску.
Коли Юрій ішов назад до табору, — добряче споночіло. Заблукав. Якісь дерева, кущі, ями… Почав нервувати. Адже роми його пригощали, потім дали грошей, щоб збігав за добавкою. Вони не зрозуміють, коли він не повернеться.
Близько третьої ночі Юрій наштовхнувся на високу загорожу. Переліз її. Всюди якісь будинки. Блудив між ними. Зрештою, в одному із вікон побачив світло. Попрямував на нього.
Двері в будинок були зсередини закриті. Юрій різко рвонув їх на себе, і вони відчинилися. Пройшов усередину. Назустріч — здивована жінка в білому халаті.
— Ви хто? Що тут робите? — спитала в незнайомця.
Юрій обдивився навколо.
— А де я?
— Це — кухня військового шпиталю. Навіщо ви вирвали двері? — жінка з широко розкритими очима дивилася на п’яного чоловіка, взутого в один капець.
— Так зі мною не треба! — скреготнув зубами Юрій. — Я на зоні був! Строк мотав!
— То й що? — не зрозуміла кухарка, до чого той веде.
— Стули пельку, а то!.. — процідив колишній зек.
Жінка злякалася, заточилася.
Юрію це сподобалося. Ступив крок назустріч господарки кухні. Спитав у неї:
— Труба є?
— Хто?
— Мобіла.
— Телефон мобільний?
— Да-а!
— Є.
— Дай його сюди!
— Навіщо?
— Таксі викликати.
— На територію його не пустять.
— Дай, кажу, сюди мобілу!
Жінка підкорилась. Але, віддавши телефон, сама кинулася до дверей. Почала звати на допомогу.
— Чого репетуєш? — ошкірився Юрій. — Тебе ніхто не почує. Йди назад!
Кухарка повернулася.
Проте, чолов’яга нікуди не дзвонив. Закишенив телефон до штанів і забрався геть.
Приплентавшись до табору, Юрій ліг спати. А вранці його розбудили, поцікавившись, чи купував він те, що його просили?
— Купив, — потираючи голову, пригадав Юрій.
— А де воно?
— Мабуть, там забув. На кухні. Або десь біля загорожі.
— То йди.
— Еге, біжу!

Цілу ніч кухарка просиділа на кухні й нікуди не виходила. Лише о сьомій ранку насмілилася вийти.
Першим їй назустріч трапився водій Петро.
— Що це ти, Надіє, якась така сьогодні, ну, не своя?
— Не повіриш, — важко зітхнула жінка. — Цієї ночі якийсь тюремщик увірвався до кухні і, погрожуючи, забрав у мене мобільний телефон.
— Нічого собі штучки у нас відбуваються! — аж присвиснув Петро.
А приблизно через годину Петро з телефоністом Михайлом на території шпиталю помітили незнайомця, котрий, за описом кухарки, був схожий на того, хто забрав у неї телефон.
— Ви що тут робите? — поцікавився Петро в нього.
— Пакет шукаю, — усміхаючись, щиро зізнався Юрій. — З бухлом і хавкою. Вночі тут згубив.
— А що ви вночі робили на території шпиталю?
— Ходив просто.
— Михайле, — Петро змовницьки кивнув колезі по роботі. — Хапай його!
Юрія миттю скрутили. За спиною зв’язали руки.
— Мобільний телефон брав? — спитав Петро в затриманого.
Юрій і не опирався.
— Брав.
— А де він?
— У циган. Табір стоїть біля річки.
— Тоді ходімо до них.
Забравши в циган мобільний телефон кухарки, працівники шпиталю подзвонили в міліцію і розповіли про інцидент, що трапився минулої ночі.
Правоохоронці Юрія відвезли до місцевого відділку, склали на нього протокол і взяли підписку про невиїзд.

Йшлося до суду. Здавалося, 38-річному чоловікові, тобто Юрію, варто було би заспокоїтися, замислитися над майбутнім своїм життям. Та не в його це було характері. Але про це — згодом.
Через кілька днів після «шпитальських» подій, приблизно о 23 годині, Юрій підійшов до зупинки (перехрестя вулиць Леваневського-Житомирська), де сиділи чоловік років п’ятдесяти і молода парочка.
Хлопець попросив у Юрія для себе і дівчини дві цигарки.
Юрій їм дав, а відтак кивнув на чоловіка, котрий сидів поряд і курив.
— А у нього чого не взяли?
— Просили, — відказав парубок. — Та він тільки одну дав.
Юрій підійшов до незнайомця.
— Закурить дай, — попросив у нього.
Чоловік осміхнувся. Відтак мовив:
— У тебе ж є.
Зрозуміло, що це лише був привід. Тому Юрій довго не пояснював. Знову, але вже з притиском, попрохав:
— Цигарку дай!
Незнайомець принципово гнув своєї:
— Не дам!
Тут Юрій і заліпив йому кулаком у ніс. Бризнула кров.
Саме в цей момент нападник вирвав з рук чоловіка барсетку і кинувся навтьоки.
Пара молодят, побачивши такий конфлікт, швидко перебігла на другу зупинку, що була розташована на протилежному боці дороги.

Юрій брів темними завулками і порпався в барсетці. Сподівався на гроші. Однак їх там не було. Якісь документи і мобілка. Телефон він забрав, а сумочку викинув поряд зі смітником.
Барсетку вранці знайде мешканка того району і про знахідку повідомить у відповідну інстанцію.

Привласнивши мобільний телефон, Юрій повернувся на зупинку.
Молодята ще були там.
— Може, вип’ємо? — запропонував Юрій парочці, розповівши їм, що недавно повернувся із зони.
Хлопець із дівчиною відмовилися. Натомість підвелися і закрокували в напрямку «Болгарбуду».
Юрій ступив за ними. Знову схиляв молодих людей до випивки.
Аж раптом Юрій різко загальмував. Рявкнув:
— Менти! Це, мабуть, той скупердяй їх викликав. Давайте — в кущі! А то і вас загребуть!
Всі кинулися в кущі. Перечекали, доки проїде міліцейське авто.
Потім, Юрій — в один бік, парочка — в другий.
А вранці в кишені свого піджака дівчина виявила чужий мобільний телефон. Юначка здогадалася, що його їй підсунув той чолов’яга, у той момент, коли машиною їхали правоохоронці. Тож, довго не гаючи часу, вона подзвонила до міліції.

Про цього Юрія наша газета вже колись розповідала. 2004 року він був засуджений на сім років позбавлення волі. За вбивство… свого рідного батька, з котрим він часто сварився. Найчастіше конфлікти виникали через гроші. У Юрія їх не було, бо не працював, а батько, ­отримуючи непогану пенсію, шкодував щось дати синові. Знав, що той однаково проп’є.
Юрій був інвалідом другої групи. Страждав на шизофренію. Коли випивав, то починалися приступи психічної хвороби. Та конфлікти в цій сім’ї були не тільки через гроші. Юрій також вимагав у батька, щоб той переоформив свою квартиру на його коханку. Ось під час чергової сварки син і вбив батька. У всій цій історії лишилося багато темних плям. Та ніхто не обмине Всевишнього Суддю…
Ще тоді, після проведення судово-психічної ­експертизи, Юрія визнали обмежено осудним і тому він отримав такий невеликий строк. Та й відсидів усього п’ять років. Умовно-достроково звільнився.
А вже за останні злочини Юрія було визнано неосудним і застосовано щодо нього, так би мовити судовою термінологією, примусовий захід медичного характеру у вигляді госпіталізації до психічного закладу.