Літній чоловік, одягнений по-спортивному, жваво увійшов до мого кабінету в редакції новоград-волинської газети «Звягель» і щиро, якось по-дитячому, посміхнувся: «Радий познайомитися, Анатолій КЕСЕЛЬМАН, я щойно з Америки прилетів, там живу, а сюди завітав на могилу матері. Новоград — моя батьківщина, і я завжди вашу газету в Інтернеті читаю, щоб бути в курсі всіх місцевих новин. Так що зайшов подякувати вам за роботу, а ще маю в Новограді-Волинському важливу справу — хочу відшукати людей, які нас із мамою на початку війни врятували, переховували від фашистів. Я їх не знав, але коли минулого разу приїздив і розповів у рідному маминому селі, хто я такий, то люди, які стояли біля магазину, сказали, що знають такого і мою покійну маму навіть дехто пам’ятає, а ще сказали, що нас у війну рідні дід із бабою Голови Верховної Ради України Володимира Литвина переховували. То я хочу побачити маму Володимира Михайловича, Ольгу Андріївну, мабуть, вона повинна пам’ятати ті часи. І хоч все це відомо стало аж через стільки років після війни, але я вважаю, що ця родина дійсно заслужила звання «праведників миру» — вони ризикували власним життям заради єврейської матері і дитини. Здійснили справжній подвиг, адже, якби нас викрили, то, знаєте, як це не пафосно звучить, але, може таке бути, що історія України склалася б інакше. Фашисти через нас могли розстріляти тих, хто згодом дав життя Володимиру Литвину. А він же, будучи спікером, врятував Україну від розколу. І не дивуйтеся, що я все те знаю — я дуже уважно стежу за тим, що тут, на моїй батьківщині, відбувається».
Мене надзвичайно здивувала ця розповідь, тож відразу цікавлюся:
— Анатолію Давидовичу, як же так склалося, що ви з мамою переховувалися саме в Слободі Романівській?
— Моя мама звідти родом. Коли вона вийшла заміж, то переїхала до міста. Як увійшли в Новоград фашисти, відразу кинулися відшукувати євреїв і ув’язнювати їх. На вулиці Волі, де раніше була німецька в’язниця, нас тримали майже 18 місяців. Мама моя, Злата Литвак, видавала себе за українку і називалася Зінаїдою. Я теж народився Наумом, а пізніше, після хрещення у Барашах, у моїх других батьків, став Анатолієм. Мені тяжко розповідати про це (довго мовчить, витирає сльози). Всіх маминих родичів і рідну сестру, які намагалися втекти, розстріляли біля Корця. Був тут такий Мога — комендант Новограда-Волинського, він особливо люто знущався над місцевими євреями. Пригадую, що вже в 1976 році приїжджали до матері з Москви працівники КДБ і розповіли, що піймали цього Могу в Західному Берліні, над ним мав бути суд, і маму просили, щоб вона їхала свідком на той суд. Вона ­довго плакала і відповіла, що не зможе дивитися у вічі цьому катюзі. Не поїхала.
Коли фашисти почали ­погроми, і всі наші рідні втекли з міста, ми теж хотіли врятуватися, але поліцай нас видав, сказав: забирайте цю, вона жидівка. І нас забрали в комендатуру. Мама почала хреститися, вона зовні не дуже була схожа на єврейку, в селі жила. Німці сміялися у вічі, казали: «Скажи «кукурудза», «просо». Вона: Я можу і так сказати, пане, і так.» Але не відпустили. Повели нас разом з колоною євреїв до Будинку офіцерів розстрілювати. Я заплакав біля санстанції (а там тоді було картопляне поле), і мамі вже інший поліцай наказав: «переодягни дитину» і виштовхнув її вбік. Цим нас і врятував. Мама спинилась, присіла, а колона пішла далі. Того дня їх усіх розстріляли — це були тисячі новоград-волинських євреїв.
Ми потайки повернулися в Слободу Романівську і там переховувалися у одних людей — лише нещодавно я дізнався, що це були дід з бабою Володимира Михайловича, українського спікера.
У Слободі ми прожили півроку, а тоді мене віддали на виховання в бездітну родину в Бараші, а мама пішла в партизани. Батько на фронті воював, пройшов усю війну і зустрів перемогу в Чехословаччині. Потім мама мене через суд повернула — не хотіли прийомні батьки віддавати дитину. Так наша сім’я знову возз’єдналася. Я вчився в школі, вступив до Тернопільського медичного, працював у Новограді лікарем-терапевтом, самодіяльністю захоплювався, грав на баяні. А тепер ось в Америці живу. Скільки літ минуло, а досі не можу спокійно про все те розповідати, і необхідно, аби люди, що нас із мамою врятували від фашистів, таки отримали почесне звання «праведників миру». Тому хочу зустрітися з Ольгою Андріївною і розпитати її про все — як воно насправді було, і що вона пам’ятає.
І ми з Анатолієм Давидовичем, не гаючи часу (адже візит його в Україну всього кількаденний), вирушаємо в Слободу Романівську, щоб поспілкуватися там зі свідками тих давно минулих трагічних подій.
Ольга Андріївна Литвин, мама спікера українського парламенту, саме поралася на клумбі біля свого будиночка — тут цвіте море квітів, обабіч — невеликий акуратний садочок, що створював приємний затінок цієї спекотної полудневої пори. Тут і розташовуємося. Анатолій Давидович тремтячим від хвилювання голосом цікавиться — чи пам’ятають вони того маленького єврейського хлопчика і його матір, які переховувалися у них в родині від переслідувань фашистів?
Ольга Андріївна, пильно вдивляючись у співбесідника, розповідає:
«Звісно, я пригадую, як у нас в хаті переховувалася від фашистів єврейка Злата з немовлям, ми ще її часто Зіною називали. Адже мені тоді 12 років було, я чотири класи закінчила. Діда мого вигнала з його власної домівки радянська влада. Бо як нашу сільську церкву «совєти» розкидали, то він дуже проти був, лаяв і сварив «антихристів» за те, ставав на заваді, намагався порятувати храм божий. Але завадити не вдалося, а всю родину натомість вигнали з рідного дому. Хата на той час у нас гарна була — на дві половини, вікна відчинялися, підлога покладена. А колись мало хто підлогу в хаті стелив — дошку вручну ж пилкою вирізали.
Нас у батьків тоді троє вже бігало. То вигнали всіх і переселили в якийсь хлівчик. Такий час був. Дід собі збудував тут у селі на грудочку маленьку хатинку, поклав там підлогу, піч поставили. Так і жили.
Спочатку Злата у моїх батьків переховувалася. Дітвори багато — хлопчик її малий у тому натовпі грався, не так помітно у гурті. Так щось з півроку прожили, а тоді, пригадую, батько зайшов у хату і сказав мамі, що люди в селі подейкують про те, що ми євреїв переховуємо. Можуть прийти з хвилини на хвилину, треба щось робити. Тоді вирішили до діда вас переселити — так і зробили. Мама ваша така добра була, допомагала моїй бабі Одарці по господарству — і в городі робила, і їсти варила. А з дитям своїм як вона носилася, як ховалася, щоб ніхто не побачив, бо поліцаї все ходили та винюхували. Ну а тоді знов по селу пішли чутки, що ми євреїв переховуємо. Довелося вас на Ужачин, у сусіднє село, переправити.»
Ольга Андріївна зі співчуттям дивиться на те, як котяться сльози у Анатолія Кесельмана і продовжує свою розповідь:
«Такий страшний час був. У нас в селі жило кілька родин єврейських. Всіх, катюги, перебили. Сестра мого батька, тітка Єлисавета, вийшла заміж за єврея — красень на все село, трійко діток у них народилося, жили душа в душу. Як вже війна почалася, то тітка сказала чоловіку (а він на той час сільську раду очолював), що треба втікати, бо німці євреїв розстрілюють. А він не погодився. Мовляв, ми ж нікому нічого поганого не зробили. І залишилися. То його відразу німота (фашисти) забрала, а за тіткою з дітьми через кілька днів машина приїхала. Сідайте, кажуть, до чоловіка вас повеземо. Сіла тітка з двома дітьми (на той час ще одна її дочечка, трьохрічна Тетяна, була у родичів — і це її врятувало), а за якийсь час їх обвуглені тіла знайшли край сільського кладовища. Тетянка ще довго бігала селом, плакала, маму гукала, аж поки добрі люди її не заховали, бо німці і цю дитину вже шукали. Так і врятувалася. Та вона й зараз живе на тому краю села.»
Анатолій Давидович мовчки кивав головою, не перебивав, а насамкінець зауважив:
— Все це точно так само, як мені мама розповідала. То ми — єдині євреї, які зі Слободи живими залишилися. Я безмежно вам вдячний за те, що не побоялися переховувати єврейську родину. І це просто диво, що після таких випробувань ми всі жити залишились. Я радий з того, що ви виховали гарних синів, що вони сьогодні такі високі посади займають.
Ольга Андріївна сумно хитає головою:
— Мене, як матір, ті посади не дуже радують. Болить мені душа за них, особливо за старшого, Володю. Така відповідальність на ньому, бачу, як за все переживає, як йому тяжко на серці, як хоче зробити добро для людей, скільки сил для того прикладає. Часом приїде — аж чорний від тих думок… Якби могла — серцем би своїм від недобрих людей прикрила. Важко, дуже важко…
Анатолій Давидович співчутливо зауважує:
— Така доля материнська. А я, знаєте, приїхав і село не впізнав — тут і школа нова, і лікарня, і дороги просто чудові. А церкву, яку дід не давав зруйнувати, ваш син знову відбудував! І Новоград, завдяки Володимиру Михайловичу, просто на очах змінився, повірте, земляки йому вдячні — розповідають мені, гордяться тим, скільки всього ним для рідного краю зроблено. Ви про це думайте. А на всіляких заздрісників не зважайте. Вони завжди були і будуть. Добрі справи — ось що за нас говорить, і що після нас залишається.
Так сказав на прощання ­мудрий сивочолий єврей. І з цими словами не посперечаєшся. Нині він вже повернувся до далекої Америки, але і там, за океаном, зберігає в своєму серці велику любов до своєї малої батьківщини і безмежну вдячність людям, які, ризикуючи власною долею, все ж таки врятували у часи лихоліть єврейську матір і дитину.