Поява на Третьому інвестиційному форумі проекту створення на замчищі готельно-розважального комплексу «Фортеця» нічого, крім здивування, не викликала. Дивує відношення — не побачити хоча б пам’ятного знаку, встановленого на місці Преображенського собору, де були охрещені Леся Українка, Михайло Обачний та Олена Зірка, — не міг тільки сліпий.
Взагалі дивує ставлення до об’єкту культурної спадщини, невже відгомін «київської війни» за її збереження невдовзі дійде і до стародавнього Звяголя? Підписи майже до усіх останніх викладених в Інтернеті світлин із зображенням замку рясніють отруйним сарказмом щодо «історизму» його реконструкції й історичного нігілізму архітекторів-планувальників. Викликає запитання — реконструкція реконструкцією, а де хоча б часткова реставрація (бо повна, зрозуміло, неможлива).
Головна помилка, в першу чергу архітекторів-планувальників, — залишки замку розглядаються винятково як елемент садово-паркової архітектури. Абсолютно ігнорується, що то є пам’ятка, і не просто пам’ятка, а саме архітектурна, найстаріша і єдина середньовічна на терені міста. Саме її статус пам’ятки архітектури, є домінантою при будь-якому проектуванні.
Саме цей статус і визначає туристично-рекреаційний потенціал замчища. А це включає, в першу чергу, максимальний показ саме автентичних, не пошкоджених реконструкцією елементів, у т.ч. і засипаних у другій половині ХХ ст. форм. Наприклад, нижнього ярусу амбразур (т.зв. «подошвенного боя»). Тобто, мова повинна йти не про розбиття скверу з напільної сторони бастеї, бастіону і прилеглих до них куртин, а про часткове розкриття рову. Звісно, з урахуванням сучасної забудови, створенням доріжки по периметру стін, шириною 1-1,5 м, облаштування спуску до рову (в один маршовий проліт).
Другий момент для розкриття потенціалу — інформаційний: на замчищі відсутня будь-яка інформація про те, що то є пам’ятка. Не кажучи вже про те, що більше 30 років відсутня охоронна дошка — досі не виконано лютневе (2011 р.) рішення виконкому про відкриття меморіальної дошки батькам-засновникам замку і міста (на його сучасному місці). Відсутність такої інформації, показ лише пошкодженої реконструкцією частини дезорієнтує не тільки туристів, але і архітекторів. На жаль, відділом культури нічого не зроблено для внесення цього об’єкту до Реєстру культурної спадщини і як пам’ятки історії. Тим більше, що, крім нас, більш-менш ретельного дослідження, виявлення скритих (засипаних, закладних цеглою і т.д.) архітектурних форм, ніхто не проводив.
Третій момент — збереження стіни через відкриття продухів і її просушка.
При проектуванні треба врахувати, що земля за гаражами майже до найближчої будівлі — міський паркан за гаражами і город — результат самозахоплення (двоетапного!) землі господарем цього будинку. Між крайнім гаражем зліва і межею присадибної ділянки — досить широкий прохід, нині самочинно закритий. Дерева біля стіни — напівсухі, а решта — старі і здичавілі, потрібно також прибрати землю з хатнища.
Трохи дивує позиція римо-католицьких кліру і громади. Адже зберігся склеп (пол. sklep — «звід, підвал, лавка») у бастіоні. Саме в ньому, згідно з інвентарем 1620 р., дуже нечисленна на той час католицька громада «правила набожество», тобто проводила служби. Бо замкова Нікольська церква була перероблена у костел лише після приходу до влади у 1621 р. Анни-Алоїзи Острозької (згодом Ходкевич), ревної католички. Свого часу мешканці прилеглого до замку будинку пробили стіну бастіону і зробили там льох, головний вхід — засипаний.
У жовтні минулого року нам довелось взяти участь у конференції й урочистих заходах (за участю перших осіб Рівненської ОДА), присвячених 520-ій річниці фундації К.І.Острозьким Дубинського замку і 505-ій річниці надання м.Дубно Магдебурзького права. При цьому була згадана 505-та річниця ще однієї фундації К.І.Острозького — Звягольського замку. Саме цій даті та історії нашого замку була присвячена стаття на цій конференції. Звісно, в сенсі архітектури і збереженості та насиченості історичними подіями, нашому замку до Дубинського — далеко. Але в іншому — чим ми гірші?
Може, вже досить робити «інсталяції» з власної культурної спадщини, досить знущання над нею? Доля єдиної у місті середньовічної пам’ятки архітектури — у руках, будемо сподіватись, небайдужих до власної історії, влади, архітекторів і пересічних мешканців міста.