www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Дзвінок з Москви

04 Липня 2014 | Оприлюднив: | 230 просмотров
10 votes, average: 3,80 out of 510 votes, average: 3,80 out of 510 votes, average: 3,80 out of 510 votes, average: 3,80 out of 510 votes, average: 3,80 out of 5 (10 оценок, в среднем: 3,80 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Софія не озивалася, мабуть, з півроку.
Роман дивувався: «У нас останніми місяцями таке твориться, а вона й не поцікавиться: як там, що там? А може, твого братика давно вже хтось у полон захопив, і він терпить пекельні муки! Або, не доведи Боже, може, з ним що й гірше трапилося! А вона, бач… Ех-хе-хеее…»
А потім Романа раптом осінило: а може, з нею щось негаразд? Треба на вихідних подзвонити.
Та сестра несподівано зателефонувала сама.
— Привіт, братику!
— Привіт, привіт, сестричко! Радий тебе чути!
— І я тебе! Оце, думаю, подзвоню, хоч поцікавлюся, що там у вас.
— Усе нормально!
— Бандерівців немає в місті?
— Як немає? Є!
— Що ти кажеш?!
— Еге. Кругом вони. І в хаті в мене сидять.
— Мені вже погано. Не стріляють?
— В мене патрони закінчилися.
— Не зрозуміла?
— Ну, я ж сам бандерівець. Батько-то наш звідки родом був? З Карпат!
— До чого тут батько? Часи-то змінилися.
— Ясно.
— А «Правого сектора» в місті немає?
— На Москву пішли. Не чула, кажуть, що вже Кремль штурмують.
— Тобі жарти, а мені неспокійно. Бандерівці, з цим… «Правим сектором», і ще там якимись «ультрами», Київ захопили, владу з країни вигнали…
— Вона сама втекла. На «камазах» і літаках, набитими доларами і золотом.
— Ну, не розказуй, братику, таке. Ми ж тут усе знаємо, що у вас твориться.
— А звідки знаєте?
— Так усі наші телеканали це показують.
— Ех-хе-хеее…
— Хіба неправда?
— Софійко, якщо я тобі скажу, що всі ваші телеканали безсоромно брешуть, — все одно ж не повіриш?
— Не повірю. Про ті звірства й наші артисти, культурні діячі говорять.
— Продалися вони. Майже весь ваш культурний бомонд.
— Ну хіба не правда, що ваші бандерівці, ну й інші там фашисти, захоплюють державні будинки, спалюють їх. Ті зарізяки ходять з автоматами, з ножами, з битками. Тероризують людей. Викрадають, вбивають. А за російську мову руки й ноги відрубують. І голови.
— Даааааа, тяжкий випадок. А ти пробувала, Софіє, Інтернет дивитися?
— Пробувала, але нічого толком знайти не можу.
— Зрозуміло. Вже блокують. І це, дякуючи вашому царю-батюшці Путіну.
— А до чого тут Путін?
— Бо в нього дах зірвало. «Возомнив» себе місією по «собіранію рускіх зємєль»! Крим відтяпав, тепер Донеччину і Луганщину мордує. Заразом пащеку на Київ роззявляє, аби чимскоріш його проковтнути. Та нічого в нього не вийде. Вдавиться! Він забув про козацьку кров. Але Путіна чекає не тільки пекло, а й народне прокляття. Бо саме він розвалить залишки московської імперії. А зараз ваш недолугий царьок боїться розквіту України. Для нього — це крах, втрата трону. Найприкріше те, що українці Росії ніколи не вибачать.
— За що?
— За те, що вона з нами вчинила. Знаєш, як у нас Путіна називають?
— Як?
— Адольф Путлєр. А ще по-всякому лайливо.
— Як ти можеш так про Путіна говорити?
— Зараз цілуватися з ним кинуся!
— Ну, не може наш Президент…
— Наш?
— Ромцю, не придирайся до слів. Я вже майже більше тридцяти років живу у Москві. Коріння пущене, сім’я.
— Так, так. Звите кубельце не на своїй, а на чужій землі.
— Не іронізуй. Тоді була одна країна. Хто куди хотів — їхав. Жив і працював. А ви там дурієте на майданах. Путін допомогти вам хоче.
— Та вже дякуємо за таку допомогу. Хай йому там гикнеться і не відгикнеться!
— Ромцю…
— Боїшся, що нас «феесбешники» підслухають? Не бійся, вони тебе не чіпатимуть. Хіба що додому прийдуть та деякі запитання поставлять. А мене не дістануть. Сподіваюся. Хоча Путін так і горить бажанням заграбастати Україну. Загони ж головорізів із вашого боку щодня сунуть на Луганськ і Донецьк. Дивись там, сестричко, щоб і син твій, часом, не прийшов до Звягеля рідного дядька вбивати.
— У мене голова обертом іде від твоїх слів. Просто якісь жахи і дурниці.
— Жахи — так. Але не дурниці, Софійко. Правду про те, що витворяє Путін проти українців, зазомбовані росіяни дізнаються тільки тоді, коли цього хворого царя-батюшку скинуть з престолу. Це якщо до влади не прийдуть такі ж, як він, ненормальні. А знаєш, ті бойовики, яких Путін засилає до нас, назад живими не повернуться. Такий є наказ Кремля. А хто намагається втекти до Росії, їх своїх ж розстрілюють на кордоні. А скільки ваші бойовики своїх соратників, як собак, уже зарили в землі та потопили в болотах, — ніхто числа не добере. Та досить про це. Тим більше… А як ти там?
— Та як тобі сказати? Дихаю поки. Сам знаєш, як воно після тієї операції на серці. Ти хоч, Романе, накупи круп, борошна, солі…
— Навіщо?
— А раптом війна?
— Війна вже йде. Росія напала на нас кілька місяців тому.
— Ну, не знаю. Вас дурять.
— Н-да, шкода вас.
Сестра наче не чула:
— А коли війна — нічого не працює, нічого не завозиться. Зроби запаси круп…
Брат перебив:
— На все життя не накупуєшся.
— Послухай мене.
— Добре, добре, накуплю.
— Ромцю, а як там наш двоюрідній брат Петро?
— На Майдані в Києві.
— А що він там робить?!
— Стежить, щоб Янукович не повернувся.
— Він що — здурів?
— Янукович?
— Та Петро наш!
— Софіє, ти коли в гості приїдеш?
— Збиралася цього літа. Тепер боюся.
— Кого?
— Бандерівців. Ну і тих усяких.
— Не бійся. Я тебе зустріну. На вокзал за тобою приїду. На бронетранспортері…
— Усе хихикаєш. А ти і є такий. Побачу, як воно там далі буде. Гаразд, наговорили. Зараз усе дорого. І все ж таки, заготуй круп, борошна, солі…
— Обов’язково! А ти приїжджай. До рідного бандерівця. Не покусаю. Рук і ніг твоїх не чіпатиму. І голову також. До речі, ти ж сама бандерівка.
— Ой, Ромцю, Ромцю, все жартуєш?
— Ну, не плакати ж. Добре, цілую племінників. І тебе цьомаю.
— І я тебе…

* * *

Роман ще якийсь час сидів біля стаціонарного телефону і обмірковував усю розмову із Софією. Думав, що, може, трохи був різкуватим із сестрою? Та й те, таку рису має: що думає — те й говорить. Не вигадки ж якісь! Це у них там такий маразм несуть, що світ за голову береться! Ось тільки не треба було Софію «феесбешниками» лякати. Бо коли вже тепер подзвонить? І приїхати, напевне, не скоро приїде? Війна…

Микола МАРУСЯК
  1. 2 коментарі в статье “Дзвінок з Москви”

  2. Написал: Ksuha 08.07.2014 | Ответить

    Цитировать

    І такі телефонні розмови в кожній 7-ій сім`ї.
    І навіть родичі луганчани таке мололи, що на вуха не налазило, а зараз дзвонять вибачаться, кажуть, що переглянули свою точку зору на події :-(, прикро що масові засоби впливають на людей вагоміше ніж БРАТ, МАМА, ТАТО, СЕСТРА, ХРЕЩЕНІ

    admin ответил:

    +100500

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: