Стою на зупинці. Чекаю на автобус.
Дивлюся на годинник. Думаю: «Прийде автобус за графіком чи як завжди?»
Прийшла опецькувата, розпатлана жінка. З хлопчаком. Обидва жують чебуреки. Так апетитно чмакають, ніби три дні не їли.
На запах чебуречного фаршу, з боку гастроному, причалапкав чималий чорно-білий котяра.
Дама з чебуреком, побачивши тварину, здивовано вигукнула:
— Ого, яка!
Підчовгала до кота. З руки в руку переклала чебурек. Затим полапала у кота під хвостом. Визначила стать:
— Кіт!
І, переклавши знову чебурека з руки в руку, продовжила жувати.
Під’їхав автобус. Народ галопом кинувся до нього.
У салоні — парильня. Не продихнути.
На наступній зупинці кондуктор просить:
— Пасажири! Переступіть з ноги на ногу. Візьмемо ще одну людину. А то їй скучно буде самій лишатися на зупинці.
У відповідь почувся чоловічий тенорок:
— Вона що, курнула чи вкололася?
Хтось у нього поцікавився:
— Чому так думаєте:
— Зазвичай вони кажуть: «Проходьте! Проходьте! Щоб ви дубом ставали!»
Праворуч мене довготелесий молодик розмовляє по мобільному:
— … В автобусі їду. Скоро буду. Почекай, кондукторша ззаду... Що робить? Оббілєчує… Чого ззаду? Бо не мене оббілєчує. А ти що подумала?..
Чергова зупинка. Вийшло чимало людей. Дихати стало легше.
Аж раптом переді мною виринула ота опецькувата, розпатлана дама. Кивнула на сумку, що висіла в мене через плече:
— Покажіть сумку.
Я вирячився:
— З якої радості?!
— Ну, покажіть.
І свердлить мене своїми чорними очима.
Здалося, що вона зараз запустить свою руку мені за спину і почне щось там шукати.
А вголос кажу:
— В мене хвоста немає.
А вона:
— Бачу!
— Тоді що вам треба? Хтось чебурека вкрав?
— Гаманець.
— А я тут до чого?
— Покажіть сумку.
Тут уже й люди підозріло почали зиркати в мій бік.
А одна білява панянка чомусь мені підморгнула.
«Зговорилися всі чи що?»
Діватися нікуди. Показую сумку.
Розпатлана порилася в ній, а потім мовчки посунула вперед.
Я кинув їй у спину:
— А чому я? Ви у всіх перевірте!
На наступній зупинці я вийшов. Вийшла і панянка, котра мені моргала в салоні. Порівнявшись зі мною, вона мені мило всміхнулась:
— А ви — молодець! Зайцем проїхали!
І пішла собі далі.
Тільки тепер я помітив у своїх руках гроші, які був приготував на квиток ще там, біля гастроному.
А все та кудлата!..
Але чому вона подумала, що я вкрав у неї гаманець? І пика моя, ніби не схожа на бандитську.
Місяць минув, а я й досі спокою не маю.