Ірина (імена в матеріалі змінено) приїхала з-під Луганська. З трьома неповнолітніми дітьми.
Речей було багато. Переважно — теплі речі.
Молода жінка жалілася сестрі:
— Меблі, посуд, апаратура — все, все лишилося там. Оце, хіба що, діти попросили, взяти із собою комп’ютер та плазмовий телевізор.
Людмила, допомагаючи роздягати племінників, розпитувала:
— Людей багацько звідти втікає?
— Хіба за всіма встежиш? Та й трудно звідти вибратися. Якби не Гришка мій, то…
— А він чого не приїхав? — вклинився до розмови Віктор, Людмилин чоловік. — Григорій мені дзвонив, що також приїде.
— Лишився поки що. Квартира ж там. Речі. Коли почали бомбити сусідню вулицю, то перелякався він, мовляв, їдьте в Україну, а я…
— В Україну? — зачепився за слово Віктор.
Але Людмила смикнула чоловіка за рукав, прошепотіла:
— Не чіпай її. Ну, так тепер у них говорять. Сам знаєш. Потім, потім.
Віктор, ковтаючи гіркоту, промовчав.
А Ірина, скидаючи пальто, все бідкалася:
— Роботи немає. Все стоїть. Стріляють, бомблять. Трупи, трупи… Жахіття, а не життя. І, здавалося, заради чого?
Знову втрутився Віктор:
— А чим же займається Григорій?
— Ну-у… — затягла Ірина, уникаючи прямої відповіді. Було очевидно, що вона щось приховує. — Кудись він ходить. Приходить…
— А живете за що?
— Гришка якісь гроші приносить, — відказала родичка, ховаючи погляд у підлогу. — Часом — їжу.
Іринині діти, двійко хлопчиків і дівчинка, купкою тулилися до коридорної стінки. Мовчали. Лише нашорошено спостерігали за розмовою дорослих.
— Аж не віриться, — всміхнулася з полегкістю Ірина. — Тихо у вас, не чути вибухів. У квартирі тепло, є світло. А там…
— Чого ж ми стоїмо в порозі! — раптом спохопилася Людмила. — Проходьте на кухню. Годувати вас буду. Ану, дітвора, за мною!
Пройшовши до кухні, Ірина не виходила з дива:
— О, бачте, і газ горить! Таке враження, ніби приїхали з попелища в рай! Ех-хе-хе… І що воно далі буде-то?
— Ну, що буде? — Віктора в грудях коти шкребли. — Розплата буде. Хоча, вони її вже мають. Кричали ж: «Рас- сє-я! Рас-сє-я!»
Людмила, наче підтримуючи сестру, відказала:
— Ну, кричали.
— А навіщо кричали?
— Бо голови забили їм.
Віктор уколов:
— Мені чогось не забили.
Озвалася Ірина:
— Ми хотіли краще жити. Адже в нас усе забирали.
— Хто забирав? — стримуючи гнів, спитав Віктор, хоча розумів, до чого хилить родичка. — Куди забирали?
Ірина виглядала, як наївне мале дитя:
— Донбас же всіх годував.
Віктор аж застогнав від почутого.
Дружина знову схопила його за лікоть. Уже, сердячись, зауважила:
— Вітю, досить влаштовувати тут… невідомо що! Хіба вона винна в тому, що відбувається на Донбасі? Хто знав, що воно таким лихом для них обернеться?
— А треба було знати, що підступний Путлєр прийшов нас убивати! — не вгамовувався Віктор. — Хоча, чого роз’яснювати. Там більша половина народу й досі вірить у Новоросію.
— Ой, — відмахнувшись, зітхнула Ірина. — Тепер уже й не знаю, кому і в що вірити.
Віктор посміхнувся:
— Руская вєсна закінчилася холодною і голодною зимою. — Затим Віктор зіронізував. — Чи не голодною? Гуманітарні каравани майже щотижня брати присилають!
Слову «брати» Віктор надав особливої інтонації.
Ірина хитнула головою:
— А хто її, ту гуманітарку, бачить?
Людмила, бачачи, з якою напругою про все це говорить Віктор, і знаючи його нестримну, гарячкувату вдачу, спробувала відволікти його на інше:
— Вітю, допоможи дістати тарілки. Вони у шафочці, внизу там.
Обідали здебільшого мовчки.

А ввечері подзвонив Григорій. Спочатку він порозмовляв з Іриною. Поцікавився, як вона доїхала, як прийняли, як діти?
Потім Григорій попросив до телефону Віктора.
— Привіт, своячок!
— Привіт, Григорію!
— Як там мої? Влаштувалися?
— Та ніби все нормально.
— Вони вам довго недокучатимуть. Я скоро приїду, знімемо квартиру. Або купимо. Мабуть, купимо.
— А там що?
— А що тут, Вітю? Ще тиждень-два — і все розбомблять.
— То чого ж ти там лишився?
— Ще є справи. Ви там, це…
— Що, Григорію?
— Росію не чіпайте.
Віктор не зрозумів:
— Яких росіян?
— Тих, що біля вас живуть. Сусідів. Є ж такі, які колись приїхали жити.
— А чого їх чіпати?
— Чутки всякі ходять, що на них нападають бандерівці. То, хочу попередити: скоро російські війська і до вас дійдуть. Тож, можуть згадати все… Чого мовчиш, Вітю?
— Знаєш, Григорію, ти мене дещо ошелешив… Але не буду гадати на бобах. У Біблії сказано: хто з мечем прийде, — від нього і загине.
— Я Біблій не читаю
— Кожному — своє. Але чи варто тобі, знаючи, що все розбомблять, лишатися там?
— Ще трохи бабок зароблю і — приїду.
Розтягуючи слова, Віктор поцікавився:
— Які «бабки»? Де заробиш?
— Як де? — в тому ж піднесеному настрої відказав Григорій. — На войнушці! Піф-паф!
Віктор зрозумів, на чиєму він боці. З притиском спитав:
— І багатьох убив?
— А хто його знає! Шмаляю по позиціях укропів.
— Не боїшся?
— Ти про що, Вітю?
— Що потім, коли прийдуть укропи звільнять, то знайдуть тебе і посадять?
— Це за що, цікаво?
— Не прикидайся наївнячком.
— А хто про це знатиме? Чи ти мене здаси?.. Ось і я думаю, що не здаси. Яка не яка, а все-таки рідня. Так що, зіб’ю бабки і приїду! Чекай!
— Знаєш, своячок, — Віктор ледь себе стримував, аби не закричати в телефонну трубку. — Ліпше не їдь до нас.
— Що ти сказав?! Що ти…
— Ти почув.
І Віктор поклав слухавку.

Спати лягали пізно. Однак заснути Віктор не міг. Свояк його просто приголомшив. От іуда! По своїх лупить! По своїх!
Через нього не спала і Людмила.
— Ти не хотів, щоб вони приїжджали?
— Тепер ні, — важко видихнув ці слова Віктор.
Дружина намагалася підбадьорити чоловіка:
— В тісноті — не в обіді!
— Воно то так, — відказав на те Віктор і якось загадково для Людмили додав. — Ось тільки та тіснота затіснувата для мене…

Через два тижні Ірина почала збирати свої речі, повідомляючи, що вони переїжджають на нове місце.
Людмила ніяк не могла збагнути такої поспішливості сестри. Однак та заспокоювала, що знайшла хороше житло.
— Трохи погостювали — й досить, — заклопотано сказала Ірина. А потім з якоюсь холодною усмішечкою додала: — Гості на день добрі.
Сестра виїхала, навіть не сказавши нової адреси.