Небажані гості

Ірина (імена в матеріалі змінено) приїхала з-під Луганська. З трьома неповнолітніми дітьми.
Речей було багато. Переважно — теплі речі.
Молода жінка жалілася сестрі:
— Меблі, посуд, апаратура — все, все лишилося там. Оце, хіба що, діти попросили, взяти із собою комп’ютер та плазмовий телевізор.
Людмила, допомагаючи роздягати племінників, розпитувала:
— Людей багацько звідти втікає?
— Хіба за всіма встежиш? Та й трудно звідти вибратися. Якби не Гришка мій, то…
— А він чого не приїхав? — вклинився до розмови Віктор, Людмилин чоловік. — Григорій мені дзвонив, що також приїде.
— Лишився поки що. Квартира ж там. Речі. Коли почали бомбити сусідню вулицю, то перелякався він, мовляв, їдьте в Україну, а я…
— В Україну? — зачепився за слово Віктор.
Але Людмила смикнула чоловіка за рукав, прошепотіла:
— Не чіпай її. Ну, так тепер у них говорять. Сам знаєш. Потім, потім.
Віктор, ковтаючи гіркоту, промовчав.
А Ірина, скидаючи пальто, все бідкалася:
— Роботи немає. Все стоїть. Стріляють, бомблять. Трупи, трупи… Жахіття, а не життя. І, здавалося, заради чого?
Знову втрутився Віктор:
— А чим же займається Григорій?
— Ну-у… — затягла Ірина, уникаючи прямої відповіді. Було очевидно, що вона щось приховує. — Кудись він ходить. Приходить…
— А живете за що?
— Гришка якісь гроші приносить, — відказала родичка, ховаючи погляд у підлогу. — Часом — їжу.
Іринині діти, двійко хлопчиків і дівчинка, купкою тулилися до коридорної стінки. Мовчали. Лише нашорошено спостерігали за розмовою дорослих.
— Аж не віриться, — всміхнулася з полегкістю Ірина. — Тихо у вас, не чути вибухів. У квартирі тепло, є світло. А там…
— Чого ж ми стоїмо в порозі! — раптом спохопилася Людмила. — Проходьте на кухню. Годувати вас буду. Ану, дітвора, за мною!
Пройшовши до кухні, Ірина не виходила з дива:
— О, бачте, і газ горить! Таке враження, ніби приїхали з попелища в рай! Ех-хе-хе… І що воно далі буде-то?
— Ну, що буде? — Віктора в грудях коти шкребли. — Розплата буде. Хоча, вони її вже мають. Кричали ж: «Рас- сє-я! Рас-сє-я!»
Людмила, наче підтримуючи сестру, відказала:
— Ну, кричали.
— А навіщо кричали?
— Бо голови забили їм.
Віктор уколов:
— Мені чогось не забили.
Озвалася Ірина:
— Ми хотіли краще жити. Адже в нас усе забирали.
— Хто забирав? — стримуючи гнів, спитав Віктор, хоча розумів, до чого хилить родичка. — Куди забирали?
Ірина виглядала, як наївне мале дитя:
— Донбас же всіх годував.
Віктор аж застогнав від почутого.
Дружина знову схопила його за лікоть. Уже, сердячись, зауважила:
— Вітю, досить влаштовувати тут… невідомо що! Хіба вона винна в тому, що відбувається на Донбасі? Хто знав, що воно таким лихом для них обернеться?
— А треба було знати, що підступний Путлєр прийшов нас убивати! — не вгамовувався Віктор. — Хоча, чого роз’яснювати. Там більша половина народу й досі вірить у Новоросію.
— Ой, — відмахнувшись, зітхнула Ірина. — Тепер уже й не знаю, кому і в що вірити.
Віктор посміхнувся:
— Руская вєсна закінчилася холодною і голодною зимою. — Затим Віктор зіронізував. — Чи не голодною? Гуманітарні каравани майже щотижня брати присилають!
Слову «брати» Віктор надав особливої інтонації.
Ірина хитнула головою:
— А хто її, ту гуманітарку, бачить?
Людмила, бачачи, з якою напругою про все це говорить Віктор, і знаючи його нестримну, гарячкувату вдачу, спробувала відволікти його на інше:
— Вітю, допоможи дістати тарілки. Вони у шафочці, внизу там.
Обідали здебільшого мовчки.
* * *

А ввечері подзвонив Григорій. Спочатку він порозмовляв з Іриною. Поцікавився, як вона доїхала, як прийняли, як діти?
Потім Григорій попросив до телефону Віктора.
— Привіт, своячок!
— Привіт, Григорію!
— Як там мої? Влаштувалися?
— Та ніби все нормально.
— Вони вам довго недокучатимуть. Я скоро приїду, знімемо квартиру. Або купимо. Мабуть, купимо.
— А там що?
— А що тут, Вітю? Ще тиждень-два — і все розбомблять.
— То чого ж ти там лишився?
— Ще є справи. Ви там, це…
— Що, Григорію?
— Росію не чіпайте.
Віктор не зрозумів:
— Яких росіян?
— Тих, що біля вас живуть. Сусідів. Є ж такі, які колись приїхали жити.
— А чого їх чіпати?
— Чутки всякі ходять, що на них нападають бандерівці. То, хочу попередити: скоро російські війська і до вас дійдуть. Тож, можуть згадати все… Чого мовчиш, Вітю?
— Знаєш, Григорію, ти мене дещо ошелешив… Але не буду гадати на бобах. У Біблії сказано: хто з мечем прийде, — від нього і загине.
— Я Біблій не читаю
— Кожному — своє. Але чи варто тобі, знаючи, що все розбомблять, лишатися там?
— Ще трохи бабок зароблю і — приїду.
Розтягуючи слова, Віктор поцікавився:
— Які «бабки»? Де заробиш?
— Як де? — в тому ж піднесеному настрої відказав Григорій. — На войнушці! Піф-паф!
Віктор зрозумів, на чиєму він боці. З притиском спитав:
— І багатьох убив?
— А хто його знає! Шмаляю по позиціях укропів.
— Не боїшся?
— Ти про що, Вітю?
— Що потім, коли прийдуть укропи звільнять, то знайдуть тебе і посадять?
— Це за що, цікаво?
— Не прикидайся наївнячком.
— А хто про це знатиме? Чи ти мене здаси?.. Ось і я думаю, що не здаси. Яка не яка, а все-таки рідня. Так що, зіб’ю бабки і приїду! Чекай!
— Знаєш, своячок, — Віктор ледь себе стримував, аби не закричати в телефонну трубку. — Ліпше не їдь до нас.
— Що ти сказав?! Що ти…
— Ти почув.
І Віктор поклав слухавку.
* * *

Спати лягали пізно. Однак заснути Віктор не міг. Свояк його просто приголомшив. От іуда! По своїх лупить! По своїх!
Через нього не спала і Людмила.
— Ти не хотів, щоб вони приїжджали?
— Тепер ні, — важко видихнув ці слова Віктор.
Дружина намагалася підбадьорити чоловіка:
— В тісноті — не в обіді!
— Воно то так, — відказав на те Віктор і якось загадково для Людмили додав. — Ось тільки та тіснота затіснувата для мене…
* * *

Через два тижні Ірина почала збирати свої речі, повідомляючи, що вони переїжджають на нове місце.
Людмила ніяк не могла збагнути такої поспішливості сестри. Однак та заспокоювала, що знайшла хороше житло.
— Трохи погостювали — й досить, — заклопотано сказала Ірина. А потім з якоюсь холодною усмішечкою додала: — Гості на день добрі.
Сестра виїхала, навіть не сказавши нової адреси.
Микола МАРУСЯК