ОСТАННЯ ВИЛАЗКА
Денис у звичній своїй манері вештався базаром. То в той намет зазирне, то в той. І в усі боки «стріляв» очима. Потайки. Націлено.
В очі кинулася пара добротних світло-коричневих чобіт. На теплій основі.
— Поміряєте? — поцікавилася молоденька смаглявка.
Денис мовчки взяв до рук одного чобота. Роздивлявся його, наче прицінюючись. А про себе подумав: «Класні ж, зараза!»
Потім довго приміряв. Зрештою, скривившись, проказав:
— Малуваті…
Денис уже собі поставив за мету: ці чоботи за будь-яку ціну будуть його. Це молоде дівча легко обвести круг пальця. Нехай лише ще хтось підійде.
До палатки підійшла молода пара. Почали вибирати взуття. Підійшла ще якась жінка.
А через кілька хвилин Денис Туфелька із пакетом у руці вже чухрав до виходу з базару.
Задоволений! Авжеж. Ту пару світло-коричневих чобіт таки потягнув. Але не тільки їх. У тому ж пакеті ще лежала пара жіночих туфель, які він украв перед цим в іншому наметі.
Біля самих воріт раптом Дениса один чоловік схопив за руку.
— Нам треба з вами поговорити.
Туфелька, відчувши небезпеку, щодуху смикнувся вперед. Вирвався і побіг у напрямку провулка. За ним кинулися двоє чоловіків у цивільному. Це були переодягнені оперативники з місцевого відділу міліції.
Денис, відчуваючи, що його ось-ось схоплять, вирішив перестрибнути паркан. Це йому вдалося. Та ось пакет із краденим взуттям зачепився за штахетину. Кидати здобич не хотілося. Та жадність Туфельку підвела. Один із правоохоронців спритно перелетів через огорожу і скрутив Денисові руки за спиною.
НА ДОПИТІ
Дениса Туфельку завели до кабінету слідчого. Посадили на стілець.
Капітан одразу почав допит:
— Твоє прізвище Кульбицький? Денис Валерійович?
— Так, — понуро відказав Туфелька.
— Знаєш, за що тебе затримали?
— Ні.
— Ти скоїв крадіжку.
— Яку це?
— Крадіжку взуття.
— Я їх купив.
— А навіщо втікав?
— А звідки я знав, хто за мною біг.
— Відпиратися марно. Ми за тобою стежили ще з того моменту, як ти з’явився на базарі.
Денис почав йорзати на стільчику.
А капітан вів далі:
— Тобі відоме ім’я Леонід Кориткін?
Затриманий здивовано подивився на слідчого:
— Колись училися в одній школі. А що таке?
— Та поки нічого…
Поки в крадіжці речей із гаража Кориткіна Дениса не могли обвинуватити. В домі Кульбицького був проведений обшук. Але нічого не знайшли. Хоча слідчий інтуїтивно відчував, що саме цей хирлявий злодюжка причетний до злочину.
Капітан поцікавився:
— Що ти знаєш про Марину Степаненко?
Денис напружився. Перепитав:
— Степаненко?
— Ви колись зустрічалися.
— А! То давно було. Я вже про неї забув.
«Бреше, — подумав слідчий. — Надто занервував, почувши це ім’я. Та нічого. Наведемо «справки».
А вголос мовив:
— Тобі відомо, де вона зараз?
— Марина?
— Так.
— Ні, — ствердно відказав Денис і відвів погляд од слідчого.
Капітан поцікавився:
— Ти користуєшся мобільним телефоном?
Туфелька засміявся.
— Чого ти хихикаєш?
— Не люблю мобільників. Та й нікому дзвонити.
КОЛИШНЯ ПАСІЯ ТУФЕЛЬКИ
Марина Степаненко і справді колись зустрічалася з Денисом. Саме для неї Туфелька крав на базарах взуття. І Марина добре знала про його «діяльність». За що рікі відсиділа в колонії. Потім вона кілька років моталася країною. Після того повернулася до рідного дому. Щоправда, мати її вже померла, і Марина жила разом із бабусею.
Про це знав і Денис. Він і далі кохав Марину. Вони разом проводили вільний час.
Степаненко хвилювалася. Вже три дні Денис не дає про себе знати. Щось трапилося з ним? І злилася. Не раз йому говорила обзавестися мобільним телефоном. Як без нього у сучасному світі? Та все дарма. Денис таку цяцьку вважав зайвою. Мовляв, навіщо, щоб хтось йому дзвонив, шукав його. А Марина? Так він і так майже щодня в неї.
Цього дня Марина була вдома. Приміряла нові туфлі.
Коли подзвонили в двері, — побігла відчиняти.
На порозі стояли чоловіки. Двоє — у цивільному, один — у міліцейській формі.
— Марія Степаненко?
— Так. А що трапилося?
— Дозвольте ввійти.
Марія занервувала. Проте ступила крок убік:
— Проходьте.
Непрохані гості пройшли до кімнати. Увагу привернуло нове взуття.
— Купили нові туфлі?
— Купила. А що?
— Одразу три пари?
Марина й гадки не мала, що до неї можуть завітати працівники міліції. Тому взуття стояло по всій кімнаті.
— То купили, чи Денис Кульбицький зробив подарунок?
Марина оніміла. Очі її забігали. Не знала, куди ступити.
— У вашій ситуації, — мовив чоловік у цивільному, — ліпше розповісти правду.
— Яку правду?
— Про взуття, гараж… Ви, думаю, не хочете ж знову потрапити за грати?
— Не хочу.
— Хоча…
НЕЗАПЕРЕЧНІ ДОКАЗИ
Коли Дениса в черговий раз привели до слідчого і посадили навпроти купи коробок, виставлених на підлозі біля стінки, то в нього аж очі полізли на лоба.
— А ось, — кивнув капітан на стіл, — ноутбук. Який ти вкрав у гаражі Леоніда Кориткіна. Тільки ось, де гроші? Також украдені із салону авто, що стояло у гаражі. Сто двадцять тисяч гривень і п’ять тисяч доларів. Будемо говорити?
Денису зчавило в грудях. «Як вони вийшли на Марину?»
А коли Степаненко завели до кабінету слідчого, то Туфелька аж застогнав.
Діватися було нікуди. Речові докази… «Ось вони, — гірко подумав Денис. — Всі коробочки. Як напоказ. Ще й ноутбук. І… Марина тут. Значить, вони про все знають. Не знають тільки про гроші».
Про гроші Денис так і не зізнався. Мовляв, не знаю, не бачив, не брав.
Хоча бізнесмен Леонід Коритко стверджує, що саме така сума того дня зникла із салону його авто.
Слідство ще триває. Звісно, Денис отримає новий строк. Мабуть, така доля не обмине і Марину. Адже вона знала, чим займався її коханий. Знала, які речі носила. Та все вирішить суд.