Любомира Шуцькевич (імена і прізвища в матеріалі змінено) сиділа біля вікна в першому ряду. Була змучена, згорьована, згорблена, присоромлена… Вона час від часу, покрадьки, поглядала то в бік суддів, то в бік представника прокуратури.
Проте основна увага старої жінки була зосереджена на Денисові. Ролі матері і сина в цьому просторому і холодному приміщенні суттєво відрізнялися. Денис сидів на лаві, з якої, підводячись, шлях лежав до неволі, від материної лави, навпаки, — до волі.
Скільки недоспаних ночей, скільки вмовлянь, сліз, тривог за нього, єдиного сина. Та в того, знай, своє на умі: мовляв, уже дорослий, сам знає, як правильно жити!
Та хіба ж то є правильно — брати чуже?..
Був батько живий, то давав Денисові якусь раду. Міг і руку прикласти. Син його боявся. А коли хвороба з’їла годувальника, Денис різко змінився: зробився злим, почав випивати, відкрито курити. А потім до оселі вже приводив дівчат сумнівної поведінки, а затим часто зникав із дому.
Просила, благала сина спинитися. Та де там! Наче не за ним бідкувалося материне серце. Ось і вскочив у халепу.
Добре, хоч «крадіжка», думала стара мати. Добре, що хоч зі своїм крутим характером когось не побив. Або ще й гірше…

Після свідків надали слово Денисові. Дали можливість хлопцю пом’якшити своє покарання, покаятися, розповісти, як воно все було того дня.
— Було це приблизно о другій годині дня. Я знаходився в магазині… Забув, як він зветься.
Суддя нагадала назву магазину. Потім спитала:
— Саме в цій торговій точці ви знаходилися?
— Так.
— Що було далі?
Денис говорив із зупинками. Чи то будуючи в голові відповіді, чи то пригадуючи події того дня.
— Я знаходився в торговому залі... Де продають цифрову відеотехніку… Коли я переконався, що за мною ніхто не спостерігає, я… Я руками відтягнув скляні дверцята вітрини і взяв із полиці відеокамеру марки «Кенон»… Дорогу. Щось до двох з половиною тисяч гривень. Потім я втік. Але апаратуру я повернув цілу, не ушкоджену. Навіть нею не скористався.
— Ви визнаєте себе винним?
— Так.
— Розкаюєтеся у вчиненому?
— Дуже розкаююсь…

Звичайно, подібних крадіжок щодня по всій країні трапляється безліч. І, можливо, не варто було зосереджувати увагу на цьому випадку. Може, й так. Але ця історія в подальшому матиме несподіваний поворот.

Тим часом мати підсудного занепокоєно стежила за суддями, представником прокуратури, адвокатом. Скільки-то сину дадуть? Як тепер вона сама житиме? Як-не-як, але щось таки допомагав по господарству. Їй уже бракує сили й відра води з криниці принести. Старість бере своє.
Думаючи про таке, стара жінка намагалася вловити уривки замудрих фраз судді, високої, темноволосої жінки, котра вже зачитувала вирок:
— …Визнати винним у вчиненому злочині, передбаченому статтею 185 частини 1 Кримінального кодексу України. Призначаючи міру покарання підсудному, суд враховує сімейні його обставини, ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу підсудного, що він раніше не судимий, обставини, які пом’якшують покарання, повністю визнав себе винним і щиро розкаявся у вчиненому, позитивно характеризується, не знаходячи обставин, які обтяжують покарання, а тому за таких обставин покарання Шуцькому Дмитру Борисовичу, 1995 року народження, слід призначити у вигляді штрафу, що становить 2500 гривень штрафу. Міру запобіжного заходу до вступу вироку в законну силу підсудному залишити попередню санкцію — підписку про невиїзд з постійного місця проживання…

Далі Денисова мати вже не слухала. Вона вже зрозуміла, що синові дали умовний термін покарання. Здавалося б, радіти цьому. Та серце стиснулося від іншого: од названої суддею суми штрафу. 2500 гривень! Де ж їх стільки взяти?! Адже на свою пенсію ледь кінці з кінцями зводить.
Десь у підсвідомості старої жінки майнула думка: ліпше його посадили б!
Подумала й злякалася.

Із зали суду Денис відправився додому. Точніше, перекинувшись кількома словами з матір’ю, пішов до своїх знайомих. Додому заявився після півночі. Напідпитку. Мовчки пройшов до хати, мовчки роздягнувся і мовчки завалився спати.

Мати підвелася раненько. Затопила в плиті. Думкою себе похвалила: добре, що звечора наносила в хату дров.
Потім з-під ослінчика витягла відро з картоплею. Заходилася її чистити.
Коли стара ставила на стіл квашену капусту і огірки, рипнули кімнатні двері.
Прокинувся Денис. Причовгав на кухню. Вмився біля рукомийника. Втерся махровим рушником. Відтак глипнув на стіл, на якому вже парувала картопля в поливаній мисці.
— Сідай, — тихо мовила мати.
Син кивнув, мовляв, зараз.
Снідали мовчки. А коли Денис підвівся з-за столу і мати відчула, що він кудись хоче йти, і, аби його стримати, навмисне завела мову про що-небудь:
— Як спалося?
Денис неохоче відказав:
— Снів не пам’ятаю.
— Де так учора був?
— У знайомих.
— І що тепер робитимеш?
Денис не розібрав:
— Ти про що?
— Вони ж не відчепляться.
— Хто?
— Я знаю, хто… Міліція. Чи суд. Я про штраф. Не подарують. А де їх взяти. Гроші. Це ж яка сума! Дві з половиною моїх пенсій!
— Будемо думать.
Мати вже сердито:
— А що тут думати? Йшов би працювати. Роботу зараз можна знайти. Он син Ганьки Коляди, Серьожка, і той прилаштувався до діла. Батьку підсобляє в лісі.
Денис на це лише заусміхався. Накинув куртку і вийшов з оселі.

Повернувся Денис знову пізно, десь після першої ночі. Мати чула його шамотню, та з ліжка не вставала.
А вранці…
Це було, як грім серед ясного неба. Вранці до оселі прийшли правоохоронці. В Денисовій кімнаті, під ліжком, вони знайшли сумки із системним блоком, з монітором, з модемом, з мишкою…
Денису діватися було нікуди. Зізнався, що це він обікрав сільську бібліотеку, забравшись до неї через вікно, перед цим розбивши на ньому скло.
Дільничний інспектор, котрий наказав Денисові збиратися, з осудом зауважив:
— Ти ж тільки два дні тому сидів у суді. Ти про матір подумав?
Денис мовчав. Потім його забрали.
Пізніше Денис зізнався, що вкрав комп’ютерне причандалля задля того, аби розрахуватися зі штрафом, який йому кілька днів тому назначив суд.

Після того, як правоохоронці вивели її сина з хати, стара Любомира довго не могла підвестися зі стільця. Ноги їй задерев’яніли. «Ватяність» покинула її ноги, коли почула скрип хвіртки і гавкіт собаки біля сараю.
Старенька кинулася до вікна. Але то була сусідка. Ганна Коляда. Певне, прийшла, щоб погамувати Любомирчине серце.
Та матері ще треба було пережити найважчий день. Суд над її сином. Цього разу стаття для нього готувалася суворіша. Вона передбачала від 6 до 8 років позбавлення волі.
Давали хлопцю можливість виправитися. На немічну матір зглянулися. Та Денис цим, на жаль, не скористався.