Позняк натиснув на кнопку протиугінного пристрою свого авто і поспіхом рушив до під’їзду. Піднімаючись на восьмий поверх (ліфт не працював), він вкотре крутнув головою, дивуючись, що такої вади за собою ще не спостерігав — забувати вдома речі! Особливо, робочі документи.
Вже у квартирі, взявши зі столу папку, Позняк краєм ока вловив силует чоловіка на балконі.
Спочатку прийшла анекдотична думка: потрапив не до свого помешкання. Однак папка з документами в руках та кімнатна обстановка вмить протверезили думку: вдома!
«А хто ж на балконі?»
І одразу збагнув хто. І тут-таки напружено приготувався до зустрічі.

Невідомий довго вовтузився на балконі. Потім — біля дверей. Точніше, їх замка. А потім, коли ввійшов до кімнати і побачив перед собою чоловіка інтелігентного вигляду, то очі йому полізли на лоба:
— Ти??!
Позняк здивовано відказав:
— Я... А ми хіба знайомі?
Незнайомець не відповів. Очі його розгублено забігали.
Позняку дійшло значення слова «ти».
— Ти за мною стежив. Як у вас там… Ну, звичайно! Коли господар іде з дому. Коли повертається. Які в дверях замки. Ну, і так далі. Еге ж?
Молодик зненацька накинувся на господаря будинку. Та отримав несподівану для себе відсіч. Той чолов’яга так майстерно і сильно заїхав йому під дихало, що його аж зігнуло в три погибелі.
Незнайомець спортивної статури й не очікував такого удару від чоловіка в костюмі, інтелігентної зовнішності.
Позняк же підтягнув до себе стілець, сів навпроти винуватця події.
— А тепер будемо розбиратися, — ледь посміхаючись, мовив. — Я бачив, як ти порпався зі своєю мотузкою. Потрапив на мій балкон з даху. Ну, тепер розказуй, підкорювачу вершин, я чекаю.
Незнайомець трохи випрямився. Осміхнувся:
— А що розказувать?
— Наприклад, чого заліз до моєї квартири. Або, навпаки, почнемо з іншого. Давно вершини гір підкорюєш?
«Домушник» вирячився:
— А звідки знаєш, що… В мене такі розваги. Хобі. То звідки знаєш?
— Здогадався. — На Позняковому обличчі розпливлася вдоволена посмішка. Він абсолютно не знав, що цей «верхолаз» займається альпінізмом чи якимсь подібним видом спорту. Тим більше, він ні разу в житті не зустрічався з цим молодиком, спортивної статури. І він вдовольнявся тим, що скерував свою думку у правильне русло. Поцікавився:
— Як звати?
Верхолаз раптом спалахнув:
— Чого причепився?!
Позняк спокійно зауважив:
— Гарячкуватість — поганий радник.
— Ну, скажімо, Дімон. І що далі?
— А прізвище? Хоча, можеш не відповідати. Все одно не скажеш.
Зловмисник, віддихуючись, глипнув за спину господаря квартири, за котрим десь був вихід на волю. Але, як прорватися? На вигляд і не скажеш, що він на щось здатен. Без сумніву, вчителі у нього були непогані. Балкон… Там — рятівний мотузок. Ще один шлях до свободи. Хоча й умовний. Що обрати? Останнє? Але той також не дурник. Відреагує миттєво. І що тоді? Політ з восьмого поверху? І — хряп об асфальт!
Від можливої уявної картини Дімона аж пересмикнуло. Пробелькотів:
— Дай пройти?
Позняк здивовано розширив очі:
— Хочеш так легко відбутися?!
— Чого ти домагаєшся?
— Збагнути хочу. Що людину штовхає на злочин? Бідність? Так по тобі не скажеш, що ти живеш у злиднях. Одне твоє верхолазне спорядження немалих грошей коштує. Мабуть, уже не одну квартиру почистив?
Дімон відвернув голову.
Позняк відчув протяг. Певно, з балкона. Проте з місця не зрушив. Він помітив, як «альпініст» позиркує на свою внутрішню кишеню.
Несподівано наказав:
— Повернись спиною!
Дімон не зрозумів:
— Навіщо?
— Виконуй, що сказав!
— Та ради Бога.
Позняк підійшов до Дімона. З його широкого пояса відчепив змотаний мотузок. Ним перетягнув за спиною руки «верхолаза», котрий навіть не пробував чинити опір.
— Так буде краще!
— Чого тягнеш? Викликай ментів.
— Ще встигну.
— Я вже строк мотав.
— Я здогадався. Але навіщо ти мені це розказуєш?
— Наступна ходка… До фіга дадуть. Відпустив би.
— За що сидів?
— За «домушку».
— Так, так. Давно вийшов?
— Місяців три, як відкинувся.
— І знову за старе?
— Горбатого…
— Самокритика — це добре. Може, в тобі щось добре і прокинеться. Працювати не пробував? У законний спосіб?
— На шлях істинний штовхаєш?
Позняк слушно зауважив:
— Штовхають у прірву, а я тебе спрямовую на добрі справи.
— Вже пізно.
— Ніколи не пізно тягтися до доброго.
— Філософе, не пішов би ти!
— Хочеш, відпущу. — Позняк примружено всміхався. — Ні, не через двері. Не через дах. По мотузці...
— А як?
— По балконах униз. Без спорядження. Зможеш?
Дімон сказав цілком серйозно:
— Можна і вниз. Розв’язуй.
Позняк і не мав на меті піддавати ризику цього квартирного злодія. Просто хотів перевірити його на сміливість. Аж бач, не злякався. Проте розв’язав «верхолаза».
А той, скориставшись слабкістю господаря оселі, швидко занурив правицю у внутрішню кишеню куртки і видобув з неї якийсь флакончик.
За мить Позняк збагнув, що то — газовий балончик. І хвацько вибив його з рук зловмисника. Саме в той момент, коли той направив цей балончик на нього.
Дімонові руки знову були оперезані мотузкою.
— А могло би все закінчитися інакше. Для тебе, — похмуро мовив Позняк і набрав на мобілці «102».