Лейтенант Кушніренко (імена в матеріалі змінено) вже другу годину стояв на одному із перехресть міста. Склавши протокол на одного із порушників дорожнього руху, і побажавши тому «щасливої дороги», автоінспектор мимоволі пригадав випадок, що трапився кілька днів на цьому ж місці. Було це зранку. Пишнотіла, присадкувата, років сорока, власниця сірого «Ауді» на «зебрі» не пропустила пішохода.
Лейтенант мав з нею мороки. З порушницею. В момент складання протоколу від тієї жіночки на свою адресу наслухався такого, що хотів було вже викликати на допомогу наряд з відділку.
У дами з іномарки аж піна ротом йшла. Так вона доводила свою невинуватість. Навіть погрожувала Кушніренкові, що кудись комусь подзвонить, аби «ті» з ним розібралися!
Та протокол таки було складено.
— Ти ще мене попомниш, блюстітєль порядку! — фамільярно тоді кинула на прощання сварлива мадама і, хряпнувши дверцятами свого авто, рвонула з місця.
Настрій надовго було зіпсовано.
І це ж треба таке… Одне слово, про вовка й промовка. Знову та ж ситуація. І знову… та ж дама на сірому «Ауді».
— А, це ти, жовторотику! — одразу з віконця гиркнула чорна розпатлана голова з масним обличчям.
Лейтенат Кушніренко зауважив:
— Не «жовторотик», а лейтенант міліції Олександр Кушніренко!
— Сашок, — посміхнулася голова. — Чого ти на свою голову шукаєш проблем?
— Ваші права!
— А якщо я не дам?
— Викличу наряд міліції.
— Коротше так, лейтенантику. Поки я добра, то залиш мене в спокої. Ліпше йди он під ту липу і лови лохів. Хоч заробиш своїй кішечці на канфєти.
— Ваші права!
— Ти диви. Настирний! Ну на, подивись на них.
Кушніренко взяв права. Зазирнув у них. Відтак твердо проказав:
— Громадянко Гринюк! Вийдіть із авто!
— Шо-о? — очі на розпатланій голові почали наливатися кров’ю. — Та ти знаєш, хто я така?! Та ти знаєш, хто мій чоловік?!
— Вийдіть із машини!
Враз із віконця вилетіли грубі руки Гринюк і спритно вирвали з пальців лейтенанта водійське посвідчення.
Кушніренко за інерцією, з витягнутими вперед руками, смикнувся за ламінованим документом.
А поряд…

Поряд вже зібралася публіка цікавих.
Один із зівак зіронізував:
— Зараз Отелло душитиме Дездемону!
Другий знавець Шекспірівських трагедій, поправивши на носі окуляри, докинув:
— Там діло було у відпочивальні, а тут — на дорозі.
Долучився жіночий голос:
— А що тут і справді знімають кіно по Шекспіру? А де інтриган Яго? Де Отелло?
— Он біля машини.
— А чого у формі? А! Це на новий лад! Як цікаво! А хто та жінка?
— Дездемона.
— А чого вона з довбешкою?
— З битою.
— Яка різниця.
— Велика.
— Хм!

Коли лейтенантові таки вдалося відібрати права у Гринюк, то те, у що йому це обернеться, він навіть і уявити не міг.
Розлючена власниця «Ауді» вилетіла із салону авто і з розчепіреними руками посунула на автоінспектора.
Емоції переповнювали натовп. Настав кульмінаційний момент.
— Тепер Дездемона йде душити мавра!
— Як цікаво!..
Але «Дездемона» передумала звершити свій подвиг удушення і повернулася до автівки. Відкрила багажник і видобула з нього битку. І — знову на лейтенанта.
У Кушніренка очі полізли на лоба. Всього бачив, але щоб жінку з биткою!..
Вона, перевалюючись із боку на бік, наче «неваляшка», грізно сунула на свою жертву. «Довбешка» була опущена донизу. Ніби вона важила до пуду. Чим ближче підходила Гринюк до лейтенанта, тим агресивнішим робилося її лице.
У цю мить Кушніренкові привиділося, що це на нього пре не власниця іномарки, а троглодит із дубиною.
Пристрасті наростали.
Жіночка, котрій спочатку «сцени» вельми було «цікаво», тепер з подивом мовила:
— Люди, та це ж не кіно.
Шекспірівський знавець додав:
— Чому не кіно? Кіно! Безплатне! Шекспір відпочиває! Треба рятувати лейтенанта.
Та відібрати у розлюченої дамочки битку було не просто. Відчувши небезпеку, Гринюк підняла її догори і ступила на очкарика. Неначе на мамонта.
Прошипіла:
— Тут тобі і амінь!
Очкарик пірнув у гущу юрби.
Проте знайшлися інші сміливці, котрі спробували вгамувати жінку з холодною зброєю.
І поки її вгамовували, під’їхав чорний мікроавтобус зі спецгрупою. Але і прибулій підмозі не просто було втихомирити розгнівану дамочку. Проте спільними силами її таки вдалося запхнути до темного «буса».
— Та я вас усіх!.. Та я вас усіх!..
Що саме мала потім з усіма зробити жінка з биткою, — невідомо. Та згодом її добряче оштрафували.
Але лейтенантові Кушніренку від цього аж ніяк не легше. Тепер він на свій пост іде з острахом. А часом, навіть ховається за липу…