Андрій був головою родини. У свої 49 років він перебував у шлюбі вдруге. З першою дружиною Мариною (імена в матеріалі змінено) у них не склалося, як то часто кажуть, «не зійшлися характерами». Дружина прагнула бути головною, постійно кричала, наказувала, любила гарно одягнутися, добре поїсти та відпочити. Чоловік мав спокійніший характер, він постійно та важко працював, все приносив до хати, не любив галасливих компаній. В один прекрасний момент у Андрія увірвався терпець, і він пішов, залишивши двох дітей — сина Василя та доньку Орисю. Дітям одразу ж пообіцяв аліменти і всю можливу допомогу.
— Я не хочу влаштовувати скандалів, тому давай просто розійдемося. Не можемо ми бути разом і все.
— Ти покинеш двох дітей? А як я сама маю їх виховувати та утримувати?
— Я допомагатиму. Від дітей не відмовляюся. А от ти… Ти просто залишишся матір’ю моїх дітей.
Марину такий варіант не влаштовував, адже вона звикла керувати всіма грошима чоловіка, звикла не працювати, а тут доведеться. Тому розлучалися вони гучно. Андрій навіть залишив будинок і все нажите дружині, а сам пішов жити у батьківську хату. Собі забрав лише автомобіль, адже до роботи було діставатися далеко.
З другою дружиною Оксаною все було по-іншому. Вона була спокійна, турботлива та ніжна. Оксана працювала та теж не любила галасливих компаній. Мабуть, вони знайшли одне одного і відчували себе поруч по-справжньому щасливими. Після того, як у нового подружжя народилися діти, Андрій почав менше допомагати дітям від першого шлюбу, адже вже не мав такої можливості. Марина ж була розлюченою і нацьковувала дітей проти батька.
— Ото родилися ті його вилупки, а ви тепер на другому місці.
— Мамо, ну чому ти знову починаєш, — сердилася Орися.
— Правильно вона все каже. Окрім своїх малолітніх близнюків, він нікого не помічає, — погоджувався Василь.
— Так не можна, це ж — наші брати. До того ж, батько про нас не забуває, допомагає, як тільки може.
— То — не брати, а спадкоємці, не забувайте. Залишитеся обоє з носом — от тоді і зрозумієте, що мати була права.
Василь легко підпадав під вплив мами, він теж гнівався на батька, а своїх братів просто ненавидів. З батьком він спілкувався рідко, лише тоді, коли потрібні були гроші. Говорив він тільки на підвищених тонах, постійно кричав на батька.
Орися ж, навпаки, дуже любила тата, незважаючи на те, що вони з мамою розлучилися. Дівчина була доброю, мала татову вдачу. Вона приходила до батька у гості, гралася з братиками і була у чудових стосунках з тіткою Оксаною. Часто вони могли попліткувати, навіть про те, що рідна мама Орисі не знала. Чому мама так негативно налаштована проти батька, дівчина не розуміла, до того ж, постійно намагалася переконати брата, що тато любить їх однаково, а хлопчики ні в чому не винні.
— Васильок, братику, ну припини ти цю війну з татом!
— Отримаю свій спадок, тоді й припиню.
— Чому ти думаєш лише про матеріальні речі?
— Не лише. Здохне він, тоді і жити буде легше.
— Не кажи страшні слова, ти потім пошкодуєш. Це ж тато. Зрештою, він платить за твоє навчання, якби не він, то ти сидів би вдома.
— Те ж мені — велике діло. Все, припини, як він тобі такий добрий, то вали жити до нього та мачухи. Думаю, мама не проти буде, бо її теж задовбало це «татолюбство».
— Дурень ти, Васька.
Скоро мав бути день народження Андрія, ювілей — 50 років. Із цього приводу планувалося серйозне гуляння. Запрошеними були друзі, рідні та, звичайно ж, Орися і Василь. Святкувати мали у кафе, адже чоловік за скільки років тяжкої праці заслужив.
— Ксеню, може, ну його те кафе. Давай посидимо вдома — з родиною, дітьми.
— Андрійку, любий, ти на це заслуговуєш. А ну згадай, коли ти востаннє відпочивав.
— Не знаю, щось на серці неспокійно. Боюсь, аби Василь знову скандалів не влаштував…
— Він — твій син, переросте, він зовсім не поганий. От побачиш, все буде добре.
Якраз напередодні дня народження Марину згараздило поцікавитися, а на кого ж переписаний будинок та майно колишнього чоловіка. Подруга, яка там працювала, розповіла, що все належить Андрієві, а не його дружині, але за заповітом все залишається Оксані та близнюкам. Марину такий варіант не влаштовував: а як же її діти? Вони, хіба, безбатченки?
— Казала ж я вам, що татко ваш — не святоша! Після його смерті вам залишиться дуля!
— Мамо, ти про що? Після якої смерті, — не розуміла налякана Орися.
— Заповіт він лишив, що все його майно належатиме тим двом шмаркачам і його тихоні.
— От падло! А я казав тобі, Ориська, що йому на нас начхати!
— Що ви таке кажете? Який спадок? Вам мало того, що він залишив, коли ви розлучилися. Він ні ложки, ні подушки не взяв, все залишив. А те, що зараз має, то це ж вони з тіткою Оксаною разом нажили. Все справедливо.
— Не справедливо, я зроблю, щоб було справедливо.
— Васю, мені не подобається твій настрій і хід думок.
— Побачиш!
Настав день ювілею. Всі зібралися у святковій атмосфері у кафе, людей було з півсотні запрошених. Андрій був щасливим: у такий день поруч із ним діти, кохана дружина, друзі. Василь поводив себе нормально, але трохи нервував. Вечір підходив до кінця, Андрій взяв келих із вином, щоб подякувати всім, хто прийшов: «Любі мої, я дякую вам. Кожен із присутніх сьогодні відіграє важливу роль у моєму житті. Мабуть, тут і зараз саме ті…»
Він не встиг договорити, адже увірвалася зла Марина напідпитку. Вона забрала келих у колишнього чоловіка і сказала: «Я вип’ю до дна, щоб така собака як ти…» Жінка не встигла закінчити, вона впала на підлогу. Це була раптова смерть від отруєння. Озвірілий Василь підбіг до матері зі сльозами.
— Це не тобі. Це мав випити цей горе-батько. Це він хотів залишити нас без спадку. Він мав здохнути!
— Сину, як ти можеш? Який спадок? Я не складав жодного заповіту!
Василь тоді втік, а на наступний ранок його знайшли мертвим. Самогубство. Орися тяжко пережила смерть двох близьких людей. Допомагали їй Андрій з Оксаною, в яких вона і залишилася жити.