Його батько — Григорій Олександрович — днями прийшов до нас у редакцію, щоб розповісти про свого сина, загиблого у АТО 25-річного лейтенанта Олександра Марчука. 2 вересня виповнюється рік, як Сашко — боєць 30-ї ОМБр — виходячи з оточення, загинув у бою під містом Щастя на Луганщині. Усвідомити цей факт досі нестерпно важко батькам, брату та дружині молодого захисника, його друзям, знайомим… Те Щастя стало нещастям для сімей багатьох наших воїнів, яких втратив тут наш гарнізон. На жаль, цим населеним пунктом наші втрати не обмежуються досі.
Але, знаєте, що залишається найголовнішим для людей, які переживають біль втрати? Щоби пам’ятали тих, кого вже не повернути. І дуже важливо, щоб вони це відчували: у телефонному дзвінку від близьких, у підтримці від міської влади, у доброму слові знайомих. Бо, як сказав у нашій відвертій розмові Григорій Олександрович, «боляче до глибини душі, що про них вже зараз забувають…». Тому цією статтею хотілося би сказати: «Ні, шановні батьки та рідні і близькі захисників, ми не забули і не забудемо. І будемо розповідати про кращих воїнів, бо вони того варті».
Командир 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр Сашко Марчук — випускник місцевого колегіуму. Саме тут 4 березня цього року на його честь відкрили меморіальну дошку. Директор колегіуму Камілія Сідлецька тоді сказала:
— Війна забрала нашого учня — Сашу, який загинув, як герой… Він закінчив 9 класів у 2004-му році і далі продовжував навчатися у технікумі. Українська земля, українська мати народжує таких героїчних синів, як Саша, які боронять рідну землю до кінця, не шкодуючи власного здоров’я та життя. Саша віддав свій обов’язок перед народом України, посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Герої не вмирають — Сашко завжди буде з нами, у нашій пам’яті та у пам’яті наступних поколінь!
На фотографіях, які приніс у редакцію батько, Сашко —життєрадісний і сповнений оптимізму, як здебільшого буває у молодих роках. Самостійно закінчив технікум і вступив без жодної підтримки в інститут, побував на практиці в Австрії та Німеччині, багато подорожував.
Хлопець зростав у родині військового, тому про патріотизм і служіння Батьківщині знав не з чуток, а від батька. У цій сім’ї, до речі, другий син теж навчається на військового, а Олександр, хоч і здобув цивільну освіту, навчався на військовій кафедрі. Повістка до армії застала його у столиці — там він працював, мав хорошу роботу. Проте питання йти чи не йти захищати Україну, — для нього не поставало. У цьому він був рішучим. Тому пішов у військкомат, не ховаючись, і невдовзі опинився у зоні АТО.
За словами батька, практично з перших днів перебування на Сході України, його син знаходився на передовій. Військовий командир Заболотний, вже після загибелі сина, щиро сказав батькам: «Таких, як він, навіть серед кадрових військових рідко зустрінеш…» Сашко і справді користувався повагою та авторитетом серед побратимів за якості справжнього воїна: мужність, принциповість, знання своєї справи. Йому двічі, попри досить молодий вік, доручали забирати з російського полону побратимів. Ризикуючи своїм життям, він неодноразово рятував хлопців — вони завжди дякуватимуть за врятовані життя, хоч дехто залишився без кінцівок або втратив здоров’я. Завдяки нашому земляку, вони лишилися у живих, а його, на жаль, немає… Тепер приходять до Сашка на могилу, щоб подякувати за порятунок, і шкодують, що його не врятували.
— Думав, що далі буде легше, а стає усе болячіше і болячіше, — зі сльозами на очах поділився батько Григорій Олександрович. — Син приїздив додому, коли привозили поховати загиблого колегу Дмитра Герасимчука. Ми тоді просили його залишитися, але він рвався назад. Казав, що там хлопці, і лишити їх він не може, бо пообіцяв повернутися. Хто ж знав, що більше його не побачимо…
Найбільше болять батькам Олександра не якісь матеріальні вигоди, пільги чи відзнаки. Їм, кажуть, потрібно зовсім не це:
— Хочеться понад усе, щоб не забували про таких героїв, як мій син, — каже батько. — Кого, як не їх — відчайдушних патріотів, які віддали життя за Батьківщину, — ставити у приклад молодому поколінню?
Григорію Олександровичу важко розповідати про сина, якого вже рік немає. Не можна зарадити тому, як тремтить через втрату голос людини мужньої військової професії, як душать сльози при згадці про несправедливу смерть сина.
Хтозна, чи прийшов би батько зі своїм болем у редакцію, якби не річниця пам’яті за загиблим сином. Погодьтеся, не кожен хоче розповідати про те, що ятрить душу. Але батько правий у тому, що суспільство має змінити ставлення до учасників АТО. Важко спостерігати, як їх виганяють з автобусів, коли посвідчення «не таке, як треба», як забувають про батьків загиблих хлопців, які не мають зв’язків і статусу, як доводиться бігати за довідками нескінченними інстанціями. У місті є випадки, коли загиблого сина малозабезпеченої матері, котра живе сама, усі забули, бо вона не має змоги бігати по інстанціях.
— Нам не треба нічого. Лише, щоб не забували сина, як у вірші, який написав його побратим: «щоб подвиг Саші не вщух».

ГЕРОЮ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДРУ МАРЧУКУ
Відважний хлопець Олександр
Родивсь на славному Поліссі.
Шукав він правди, прагнув мандр
І не ховавсь, як інші, в лісі.
Сашко був воїном зі школи,
Усім плече він підставляв,
Не кривдив менших, і дівчат ніколи,
Й відраду в друзях завжди мав.
Пішов державу захищати,
Бо як же без таких в житті?
Багато вклали мама й тато
Й… лишились враз на самоті.
Загинув смертю він героя,
За хлопців до кінця стояв,
За них пожертвував собою —
Солдат від смерті захищав.
Батьки! Гордіться своїм сином,
Таких, як він, на світі мало.
Любив він віддано країну,
Й без нього темрява настала.
Пишатись друзі всі повинні,
Що був у них прекрасний друг,
Гуртуйтесь разом ви всі нині,
Щоб подвиг Саші геть не вщух.
Про нього пам’ять світлу й щиру
Крізь довгі роки пронесіть.
Добийтесь на Вкраїні миру,
Й життя лиш гідно проживіть!