Позавчора, після обіду, почалося з кружляння ріденьким сніжком. До вечора він посилився. А за ніч намело на «ціленький заступ», як казав уранці старий Павло Завірюха своїй сусідці-однолітці Степаниді Улитюк (імена в матеріалі змінено).
Їхні будинки розділяв невисокий, похилий, ветхий, як і їхнє життя, паркан.
Оце стоять вони біля своїх хвірток, які також близенько одна від другої, і раз по раз поглядають на засніжену дорогу.
До сусідів мала приїхати поліція.
Старий Завірюха, спершись ліктями об штахетини хвіртки, занепокоєно мовив:
— Снігу знову підмело. Чи проб’ються в село?
— У них зараз транспорт крепкий. Пройдуть. — І ніби для підтвердження своїх слів Степанида з наголосом додала: — Авжеж пройдуть!
— Да-аааа, — не зводячи очей з дороги, замислено протяг Завірюха. — Віджив, від’їздив.
Баба Степанида різко повернула голову до сусіда й так подивилась на нього, що той мимоволі зіщулився.
— Неначе на порох хочеш мене стерти, — з осторогою пробурмотів Павло.
Улитюк відпарирувала:
— Бо ти й радісінький, що його не стало.
— Скажеш таке…
— Бо не дурна! Бачу…

Не всі в селі хвалили Василеві заробітки в Москві. Просто в очі засуджували. Проте, дехто навпаки був на боці заробітчанина. Через що між сельчанами часто виникали суперечки.
На кшталт:
— А де тут у нас на шматок хліба заробиш, га?
— А що, всі дороги на москалях зійшлися? Он зараз косяками у Польщу рвонули. В Чехію їдуть. Румунію. Італію. Та мало де наших рук бракує. А то до Росії пруть!
— Кому що подобається! Чи, може, ти йому роботу даси?
— Ну, що ти ото мелеш, Степанидо? Але… Нехай їздить. Може, якраз до буцегарні запроторять.
— З якого це дива?
— А з якого дива Путін сотні, чи тисячі, наших заробітчан до тюрем кинув?
— Може, було за що!
— Ех, дурепа! Клепка у тебе, Степаниде, відсохла в голові!
— Язик у тебе відсохне, пришелепуватий!..
— Що ж за людинка, га. Той кровопивця московський який рік мордує нас, а вона його підтримує!
— Я Ваську Завидюка, Павле, підтримую!
— А Васька кого, коли до них їде?! Та й те: кому — війна, а кому мать — родна!
— Щось я недобрала?
— А що тут не ясно? Може, він уже, того, завербований, га? Стільки-то рочків він туди гасає! Мабуть, з десять. Тож, є над чим помізкувати.
— Та йди ти, Павле, під три чорти!
— Ех-хе-хе-е…
Ось так нещодавно зчепилися Павло Завірюха і Степанида Улитюк.

А це Василь Завидюк повернувся.
Вдома родичі його радо зустріли. Певна річ: теплі обійми, чоломкання, щедрий стіл…
— Радий тебе, Іване, бачити! — Василь гаряче обійняв худорлявого молодшого брата.
— Як ти тут?
— Що мені? Я — вдома. Нормально, — коротко відказав той і попрохав: — І відпусти мене, а то кістки переламаєш, геракле!
Батько наповнював чарки самогоном, з потіхою любувався дужим, широким у плечах сином.
Мати, втираючи сльозу, запитала старшого:
— Чи здоровий ти, сину, приїхав?
Василь саме перехилив чарчину. Ще й не закусив. Але, вдаривши себе кулаком у груди, заревів:
— Як бугай!
І поперхнувся, закашлявся. Чи то оковита йому «повернулася» назад, чи то сильно себе гепнув у груди, але зі стільця хвацько підхопився Іван і почав брата кулаком гупати по спині.
— Та досить, досить. — Василь відсторонив брата. — Пройшло вже ніби. Здоровий, здоровий я повернувся.
— Закуси, закуси синку, — нарешті мати зрозуміла свою помилку.
— …Живемо ми нічого, — згодом продовжив Василь. — Живемо у вагончиках…
— Хоч тепло?! — похопилася мати.
— Нормально. Тільки накурено, хоч сокиру чіпляй. Але жити можна. Робота зараз стабільна. На одному місці пашемо. Дачі будуємо для їхніх крутеликів. Добре, що встигли до морозів дах на останній звести. Тож, зараз усередині робимо. Декор різний. Грошви у того дядька — кури не клюють. Будівельний матеріал дорогий. Але хазяїн попередив: якщо щось спартачимо, то вирахує із зарплати. Отак-то!
— То ви там обережніше, — захвилювалася мати. — Щоби…
— Самі українці там працюють? Чи як? — перебив дружину чоловік.
— Та ні. Є білоруси, молдавани. Багато є роботяг із Донбасу. Ну, тих, що відділилися. Але про політику не говоримо. Та й ніколи. І не треба нам вона. Ми приїхали гроші зароблять. Правда, тепер платять менше. Та тут все одно таких грошей не заробиш…
Сиділи до пізнього вечора. Потім мати синам постелила свіжу постіль у їхній кімнаті.
Коли вже полягали, Іван відгукнувся зі свого ліжка:
— Васько, не спиш?
— Ще ні. Що хтів?
— Може, гайнемо завтра до лісу?
— На зайця?
— Бери крупніше!
— На козу?
— Та на кабана!
— О, хватив ти, Ванько! А того… З’явилися кабани?
— Днями, рибаки казали, що цілий виводок через річку перебігав. До тридцяти голів!
— Ну й що. Пробігли і побігли, — розчаровано на те Василь.
— Вчора я у молодій соснині, біля глинища, — вів далі Іван, — свіжопориту землю бачив. Тут вони отираються. Тут.
Старший брат зауважив:
— На таке кодло небезпечно ходить.
— А ми акуратненько. Хіба, брате, вперше?
— Так, так. Але давай дрихнуть. Вранці розберемося.

Вдень на «полювання» йти не ризикнули. Вирушили, коли почало сутеніти.
Мороз послабшав. Сіялося ріденьким сніжком.
Аби сусіди нічого не запідозрили, мисливську рушницю брати Завидюки розполовинили і заховали під одягом.
— Куди, хлопці, в таку кепську погоду? Ще й на ніч! — повис над своєю хвірткою старий Завірюха.
— А на дівчат чимчикуємо! — бадьоро-лукаво відказав Іван Завидюк, притискуючи до тіла ліктем лівої руки одну частину рушниці. В тому ж дусі докинув: — Брат приїхав!
— Та я бачу, бачу, — невдоволено пробуркав старий і ущипнув. — А ваші дівчата по лісу бігають?
Однак брати промовчали, не спиняючись, захрумкотіли снігом далі. І справді, вони пішли у напрямку лісу.

До місця дісталися десь за годину.
Василь ремствував:
— Глибокий сніг, хай йому трясця!
Іван на це зауважив:
— Ліпше для нас.
— А це ж чому?
— Кабанам важко буде нас наздогнати!
— Сплюнь. Можна подумати, що ми швидко побіжимо.
— Це точно!...

Потім сиділи в засідці. Не курили і мовчали. Хіба що, зрідка перешіптувалися.
І вони з’явилися.
— Обійди їх, Васько, низинкою, — порадив Іван. — Там не такі зарослі. А я тут чекатиму. На мене поженеш. І ліхтарем своїм потужним полякай їх.
Брат засумнівався в такій стратегії:
— А якщо те стадо пройде по тобі галопом?
— Чого б то?
— Якщо щось піде не так.
— Усе буде чики-чик.
— Ну, добре, удачі! — мовив Василь і широким кроком рушив у низинку. Але, ступивши кілька кроків, — спинився. Обернувшись, наче жартома, проказав. — І того, не вгати, брате, картеччю в мене.
— Та ти що! Ну, скажеш таке!
— Я так, про всяк випадок. Похмелилися ж.
— За це не турбуйся, Васько. Око в мене лишається зірким!
— Ну-ну…
Василь зник у молодому сосняку.

А потім почалося. Василь щось там зверху кричав і світив своїм потужним ліхтарем у всі боки.
Зрештою, Іван почув тріск сухого гілляччя. Було очевидно, що один чи два вепри «йдуть» на нього. Так і є. Один точно ломиться на нього. Іван приготувався.
Ось уже видно силует кабанюки. Ще трохи. Ще…
Й Іван пальнув.
А коли ніби все затихло, то він рушив уперед, підсвічуючи своїм невеличким ліхтариком. Ось він. Звірюка. Є! Вклав таки!
Іван підступив ще ближче. І враз закам’янів. Перед ним, на спині, лежав… його брат Василь. Він широко розкинув руки і відкритими очима дивився у чорне небо. А на його грудях швидко розпливалася червона пляма
— Й-як? Як? — заточився Іван. — Я ж цілився у кабана. Васю? Брате? Васю?..
Іван упав на коліна й припав вухом до братових грудей. Та за ними нічого не почув.
Іван завив, неначе самітній вовк.
А десь поряд знову затріщали кущі. То мігрували сполошені кабани.