В Україні Яну Тинну пам’ятають як організатора агенції «Елітні свята від А до Я». Свого часу дівчина стала «Міс Звягель», брала участь у багатьох творчих заходах, була досить відомою. Бізнес її був успішним та улюбленою справою, але з початком війни в 2014-му почав зазнавати труднощів, тож довелося думати про зміну сфери діяльності.

Рішення поїхати в Польщу було ризикованим, але не побоялася. Сьогодні вона створює за кордоном студію декору ручної роботи. Виготовляє квіти завбільшки понад два метри, крила ангела, метеликів, птахів — для фотосесій, прикрашання сцен, корпоративів, вітрин, осель. На День Незалежності України оздоблювала з чоловіком головну святкову сцену у Варшаві. Далі — наша розмова.

Квіткова декорація до Дня Незалежності України в центрі Варшави — від студії декору нашої землячки та її чоловіка, який фінансував. Допомагали робити усією сім’єю.

 

— Яно, уже дев’ять років у Польщі живеш. Пам’ятаю, ти організовувала свята, здавала напрокат карнавальні костюми. А коли прийшло розуміння, що треба щось змінити і переїхати в іншу країну?

— Маю польське коріння, з дитинства вивчала польську мову. Так що це не було зовсім несподівано, коли змушена була поїхати щось змінювати. Усе вирішилося упродовж кількох днів. Мабуть, прийшов такий час і все сталося. Поклик, «чарівний пендель»… Криза в Україні теж стала певним поштовхом до змін. Девальвація, усе дорожчало.

Я зателефонувала своїй подрузі, котра на той час уже жила в Польщі. Вона розповіла, що знайшла собі роботу. Ніби нічого особливого, але мене це зачепило. Попри те, що на той момент я була дуже успішна у своєму бізнесі «Елітні свята від А до Я». Це було «моє дитя і моє життя».

Була успішною, бо працювала 48 годин на добу. Це правда. Не знаючи ні відпочинку, ні сну. Так от, поїхала, здала документи на візу. І через 11 днів уже їхала автобусом кудись...

— Невже отак просто було поїхати?

— Ні. Єдине, що давало сили — підтримка рідних. Пам’ятаю, сиджу на кордоні в автобусі і думаю: що я роблю? Покинула діючу фірму, яка заробляє, обидвох дітей. Меншому на той час був 1 рік і 4 місяці. Але щось мене тягло, наче магнітом. Цього не можу пояснити.

Перша моя робота була… на полуниці. Боже, я божевільна (сміється — авт.). Щоправда, попрацювала там лише чотири дні, бо отримала гарну пропозицію за контрактом із гарною оплатою! А найважливіше — мала можливість бачитися двічі-тричі на тиждень із дітьми.

— Як цікаво, а що то була за вигідна пропозиція?

— Пішла працювати стюардесою і мені це подобалося. Нові країни, нові міста, мови, люди. Чи це була легка праця? Ні, дуже навіть тяжка. Проте з гідною зарплатою. Я змогла розрахуватися з кредитами, які брала в Україні на бізнес. Адже у 2014-му курс долара різко пішов догори, тож на кредити вдома було тяжко заробити.

На жаль, нашу лінію через дев’ять місяців скоротили, тож я залишилася без роботи.

Пізніше була смуга перешкод... Спочатку працювала на кухні недовго. Платили мало, а працювати доводилося цілу ніч і дуже тяжко, потім — офіціанткою. До речі, раніше не вважала цю роботу серйозною. Більше того, узагалі не вважала це за роботу...

А виявилося, що це тяжка праця зі своїми уроками, досвідом. За день офіціант долає біля 40 кілометрів...

— За кордоном для роботодавців багато важать рекомендації. Добре працюєш — позначається і на якості вакансій, і на оплаті праці. У Польщі теж так?

— Так. На щастя, мою роботу помітили і оцінили. Коли польські роботодавці бачать, як ти працюєш, то пропонують підвищення. Через три місяці мене призначили менеджером у ресторані в центрі Варшави!



— За творчою роботою сумувала?

— Певний час їздила в Україну. Скільки мала можливість — проводила свята в Новограді, у Рівному. Ще 2-3 роки здавала костюми на прокат та працювала, платила податки. Хоч і жила в Польщі.

У ресторані попрацювала рік. Розрахувалася, не хотіли відпускати. Вирішила забрати дітей з батьками до себе. Мама не хотіла їхати з України, тому я її трішки обманула, сказавши, що потребую допомоги, вона мені не змогла відмовити.

Ось так їдемо вже всі до Польщі: я знову не маю роботи, по дорозі в дитини піднялася температура до 40 градусів... Їдемо в квартиру, яку зняла на рік, а заплачено за два місяці... Взяла на себе відповідальність, що зможу це вирішити.

За два тижні знайшла роботу, знов було тяжко. Особливо, перші місяці. Грошей, можна сказати, не було. Страшне.

Потім потихеньку все почало ставати на свої місця, з’явилася зарплата, прогулянки і відпочинок. На решті, я отримала відпустку, змогла кудись поїхати.

За період перебування в Польщі я безліч разів відвідала Швецію, Литву, Латвію, Бельгію, Німеччину, Францію, Англію, Туніс. В Україні я не знала відпочинку.

Не уявляєте, яка ностальгія була в мене за Україною, мовою, людьми. Ночами мені снилася моя фірма і підготовка до якогось свята.

— А в Польщі цей бізнес пробувала розвивати?

— Пробувала. Коли приїхала, була переконана, що одразу зроблю кар’єру, привезла з собою костюми, атрибути до дитячих свят. Але нічого з цього не вийшло. Тут інша ментальність. В Україні люди хочуть цікаво проводити свята, шукають щось інноваційне. Полякам це не потрібно. Були в мене поодинокі замовлення, однотипні... Це не для мене, нудно.

— Що надихнуло тебе на створення студії декору?

— Бажання жити, дарувати радість та емоції, які є безцінними. Можливо, я б цього не робила, бо вже почала змирятися з тим, що стаю такою, як усі: дім, робота — робота, дім. Боялася, що не вийде, із чого почати, може не окупиться, кому це треба? Якби не внутрішній голос, який мені не давав спокою...

Україна і наша звягельська земля дала мені силу. Надихнув мене мій чоловік, який підтримує мене, чує мої бажання і дає мені сили! Дякуючи йому, я почала відроджуватися і по-новому відкриватися. Рік тому ми приїздили в Україну, він вперше відвідав, його вразили велич Києва, Дніпра, люди доброї душі.

Життя, як казала моя бабуся, — складна штука. Але не зациклюйтеся на проблемах, вирішуйте поступово і все стане на своє місця. Цінуйте те, що є тут і тепер. Можете допомогти комусь — допоможіть, не можете — не ставте палки в колеса. Живіть своїм життям.

— Чи помітила ти відмінності в менталітеті поляків та українців?

— Поляки вимогливіші, більше цінують свій час і те, що роблять. Гарно і виховано поводяться і хочуть, щоб до них ставилися так само.

Якщо говорити про дитячі свята, то в Україні шукають різноманітності, а в Польщі на цьому просто не зациклюються... Тут стільки всього, що їм просто все одно. Діти, хоч і знають усі ігри напам’ять із садочка, але бавляться, ніби вперше! Ловлять момент скрізь і всюди.



— З чого ти створюєш свої декорації?

— Це — новий матеріал, штучний, не боїться вологи, піддається фарбуванню і термообробці, гарно тримає форму. Дуже м’яка та ніжна текстура.

Робити декорації я вчилася півтора роки. Намагаюся робити їх максимально реалістичними, як у природі.

Уперше побачила щось подібне в Італії — вразила величезна троянда, переповнили емоції. Я почала шукати інформацію. До речі, інформації бракує.

Нині можу сміливо сказати, що мої квіти набагато гарніші, ніж ота італійська троянда. А розмір — два та понад два метри. Вони дуже габаритні, розкладні. Можна розкласти, як конструктор: квітку, стебло, листя та підставку.

Використовують їх для прикрашання вітрин магазинів, оздоблення весільних зал, фотосесій, фотозон, у якості подарунків, оформлення сцен.Майже всі квіти можуть служити за світильники.

— Ідея створення нового бізнесу була твоєю чи чоловіка?

— Моя ідея, чоловік підтримав, бо знає, що я — творча, постійно щось вигадую. Зараз це — наша спільна справа, ми все робимо разом. Чоловік квіти не робить, але допомагає привезти матеріал, замовити, закрутити, зробити підставки. Або просто знаходиться поруч — це теж величезна допомога.

Копітка робота вимагає часу: щоб зробити одну квітку волошки, треба 4-5 днів, по 10 годин щодня. На букет потрібно 14-15 днів.

Ми за декілька днів до початку війни планували приїхати в Україну, відновлювати фірму. Мене багато разів запитували, чи назавжди виїхала, а я ніколи не могла дати відповідь. Це складно для мене. З одного боку, мої діти і батьки зі мною в Польщі давно, з іншого — Україна дала мені життя і талант. Я завжди пишалася, що з України, хоча у мене польське коріння. Зараз одна міря — щоб війна закінчилася і наші хлопці не гинули!

 

Юлія КЛИМЧУК