Хороший хлопець
Спиртне розпивали в наметі, що належав цьому придорожньому магазину. Леонід Подоляк налив горілки в пластикові стаканчики.
— Ну що, Стасе, ухнем!
— Давай.
Випили. Загризли чіпсами.
— Товар потрібен, — скосивши на приятеля очі, по хвилі мовив Леонід.
Станіслав Левицький, осміхнувшись, відказав:
— Якщо маковиння треба, то по селах шукай його.
— Знаєш в яких?
Станіслав стенув плечима.
— Та звідки я знаю? Тим більше, Льончику, я не по цьому. Моє ось — огненна водичка, хе-хе!
— Так і я не по тому. Сам знаєш, де ми ховаємося від своїх благовірних і що ковтаємо.
— Тоді навіщо тобі солома?
— Та одна хороша людина просила.
— А знаєш, Льончику...
— Що? — Подоляк рвучко нахилився до обличчя другана.
— Минулого року я був у тещі, ну, Марининої матері, Зінаїди Петрівни. Удвох їздили...
— Ну? Не тягни кота за хвіст!
— Я не тягну. У їхньої сусідки мак був.
— Де був?
— За садком. Ближче до лісу. Там у неї квітник чималий. Квіти різні, і високі є. От та баба впереміш усього того цвітостою і маку насіяла. Чимало насіяла. Може, маковиння де і лежить на горі. Теща казала, що та стара ризикує, але дуже вже любить пироги з маком. А ще гроші любить. Натяк уловив?
— Уловив, уловив. Але стара на контакт може не піти. Навіть і за гроші. А самому провернути таку оборудку... Ну, гору обнишпорити... і т. д., і т. п.
— Знайомий у мене там є. Вітьок Грубач. Не раз випивали разом. Нормальний хлоп. За пляшку і власницю маковиння задушить.
— А ось душити не треба.
— До речі, — Стас змовницьки подивився на Леоніда, — моя теща — не бідна баба. На базарі торгувала.
— Ну, наливай.
— Хороший ти хлопець, Льончику. Ти моїй про цю справу — ані-ні!
— Наливай, наливай...
Гальма легковика Вітьок Грубач почув, сьорбаючи чай на кухні.
Визирнув у вікно. Старенький сірий «Форд» стояв навпроти його двору.
Грубач вийшов із хати.
Зійшовши з ганку, здалеку поцікавився у незнайомця (на вигляд — одноліток):
— Когось шукаєш?
— Віктора Грубача.
— Ну, я і є він. А в чому справа?
— Я — від Станіслава Левицького.
— Хм... Ну, заходь до хати.
Познайомилися.
Подоляк видобув із сумки (висіла у нього через плече) пляшку горілки. Посміхнувшись, мовив:
— Без цієї штуки не та розмова, еге ж?
Грубач пожвавився. Очі життєрадісно загорілися.
— Та, мабуть, — промимрив, кидаючись до кухонного столика. — Зараз щось загризнути зметикую.
Після першої чарки Віктор поцікавився в гостя:
— А що там Стас-то?
— Та, нормально, — хрумкаючи квашений огірок, відказав Леонід. — Я до тещі його ще маю зайти. Бабу Василину знаєш?
— Чого ж, знаю. Сусідка Петрівни. А що?
— Коротше, солома треба.
— А-а.
— Ну що, по другій?
— Наливай.
— Стас каже, що баба Василина маку дохріна сіє кожного року.
— Невже?
— А ти не знав?
— Не бачив. Баби тепер навчилися никати його. То в кукурудзі, то в соняшниках.
— Стас говорив, що баба Василина маковиння може зберігати на горищі.
— Хе! Перевіримо!
Трохи пізніше на столі з’явилася друга пляшка міцної.
Грубач від радості готовий був розцілувати дорогого гостя.
— Класний ти чувак, Льонька! — А відтак несподівано додав:
— Якщо там маковиння чимало, — поділимося.
Подоляк не чекав такого повороту. Тому здивовано спитав:
— А тобі навіщо солома?
— Це ж бабло.
— Із цим можна попастися.
— За мене не бійся.
Зінаїда Петрівна цього дня гостей не чекала.
В обід давала їсти свині. Коли ж виходила із сараю, то побачила, як у її хвіртку ввійшов незнайомий чоловік.
Вже здаля він щиро всміхався. А коли наблизився до господарки двору, то ввічливо привітався:
— Доброго вам дня, шановна Зінаїдо Петрівно!
— Доброго... — пролепетала літня жінка й здивовано додала: — Але я вас не знаю.
— І не дивно, — відказав незнайомець, і усмішка не зникала з його лиця. — Зате я знаю вашу дочку Марину і її чоловіка Станіслава. Наші квартири в одному під’їзді.
— Справді?! — зраділа Зінаїда Петрівна. — Як вони там?
— Та добре. А що, не дзвонять?
— Та дзвонять, — спохмурнівши, відказала жінка. — Але час такий неспокійний. То відносно тихо, то знову той нелюд московський засіває ракетами наші міста. Щоб йому добра не було. А з дітьми вже десь із тиждень не розмовляла телефоном. Щось із ним трапилося. У ремонті.
— Мене звуть Олександром. Із Корця я приїхав у справах.
— А чого це ми стоїмо? — спохопилася Зінаїда Петрівна. — Це я винна. Ходімо до хати. Ви ж з дороги. Мабуть, голодні.
— Я дякую вам, — відказав на те Подоляк. — Але мушу ще квартиру знайти на одну ніч.
— А навіщо вам шукати? — здивовано округлила очі господарка оселі. Тим більше, розчулившись, почувши про дочку, додала: — У мене і ночуйте.
— Дякую вам!
Зінаїда Петрівна нагодувала гостя. Розговорилися. Леонід довго розповідав про життя її дочки та чоловіка, дітей.
Зінаїда Петрівна розм’якла душею, сплакнула і вклала гостя спати, а щоб не змерз, вкрила ще поверх ковдри дублянкою.
А вранці... ні дублянки, ні грошей, ні виробів із золота та срібла...
«Гість» уже поспішив повернутися до Віктора Грубача, котрий встиг побувати на горищі сусідки Зінаїди Петрівни (і недарма, повернувся з мішком макових голівок).
Маковиння поділили порівну.
Знайшлася й третя пляшка горілки. Тільки Подоляк уже не пив.
— Ти чого, Льонь?
— Щось нудить.
— А я вип’ю.
Грубач наковтався добряче.
Вранці прокинувся, а гостя немає. Пропала і його доля маковиння.
— От козел! — вилаявся Грубач. Однак, побачивши під столом недопиту пляшку, подобрів і почовгав по квашені огірки...
А Леонід Подоляк так поспішав тієї ночі, що в хаті Зінаїди Петрівни, на столі, забув свої рукавиці. Так Марина і дізналася, хто побував у гостях у матері. Тому відразу й звернулася до поліції.
— Ну що, Стасе, ухнем!
— Давай.
Випили. Загризли чіпсами.
— Товар потрібен, — скосивши на приятеля очі, по хвилі мовив Леонід.
Станіслав Левицький, осміхнувшись, відказав:
— Якщо маковиння треба, то по селах шукай його.
— Знаєш в яких?
Станіслав стенув плечима.
— Та звідки я знаю? Тим більше, Льончику, я не по цьому. Моє ось — огненна водичка, хе-хе!
— Так і я не по тому. Сам знаєш, де ми ховаємося від своїх благовірних і що ковтаємо.
— Тоді навіщо тобі солома?
— Та одна хороша людина просила.
— А знаєш, Льончику...
— Що? — Подоляк рвучко нахилився до обличчя другана.
— Минулого року я був у тещі, ну, Марининої матері, Зінаїди Петрівни. Удвох їздили...
— Ну? Не тягни кота за хвіст!
— Я не тягну. У їхньої сусідки мак був.
— Де був?
— За садком. Ближче до лісу. Там у неї квітник чималий. Квіти різні, і високі є. От та баба впереміш усього того цвітостою і маку насіяла. Чимало насіяла. Може, маковиння де і лежить на горі. Теща казала, що та стара ризикує, але дуже вже любить пироги з маком. А ще гроші любить. Натяк уловив?
— Уловив, уловив. Але стара на контакт може не піти. Навіть і за гроші. А самому провернути таку оборудку... Ну, гору обнишпорити... і т. д., і т. п.
— Знайомий у мене там є. Вітьок Грубач. Не раз випивали разом. Нормальний хлоп. За пляшку і власницю маковиння задушить.
— А ось душити не треба.
— До речі, — Стас змовницьки подивився на Леоніда, — моя теща — не бідна баба. На базарі торгувала.
— Ну, наливай.
— Хороший ти хлопець, Льончику. Ти моїй про цю справу — ані-ні!
— Наливай, наливай...
Гальма легковика Вітьок Грубач почув, сьорбаючи чай на кухні.
Визирнув у вікно. Старенький сірий «Форд» стояв навпроти його двору.
Грубач вийшов із хати.
Зійшовши з ганку, здалеку поцікавився у незнайомця (на вигляд — одноліток):
— Когось шукаєш?
— Віктора Грубача.
— Ну, я і є він. А в чому справа?
— Я — від Станіслава Левицького.
— Хм... Ну, заходь до хати.
Познайомилися.
Подоляк видобув із сумки (висіла у нього через плече) пляшку горілки. Посміхнувшись, мовив:
— Без цієї штуки не та розмова, еге ж?
Грубач пожвавився. Очі життєрадісно загорілися.
— Та, мабуть, — промимрив, кидаючись до кухонного столика. — Зараз щось загризнути зметикую.
Після першої чарки Віктор поцікавився в гостя:
— А що там Стас-то?
— Та, нормально, — хрумкаючи квашений огірок, відказав Леонід. — Я до тещі його ще маю зайти. Бабу Василину знаєш?
— Чого ж, знаю. Сусідка Петрівни. А що?
— Коротше, солома треба.
— А-а.
— Ну що, по другій?
— Наливай.
— Стас каже, що баба Василина маку дохріна сіє кожного року.
— Невже?
— А ти не знав?
— Не бачив. Баби тепер навчилися никати його. То в кукурудзі, то в соняшниках.
— Стас говорив, що баба Василина маковиння може зберігати на горищі.
— Хе! Перевіримо!
Трохи пізніше на столі з’явилася друга пляшка міцної.
Грубач від радості готовий був розцілувати дорогого гостя.
— Класний ти чувак, Льонька! — А відтак несподівано додав:
— Якщо там маковиння чимало, — поділимося.
Подоляк не чекав такого повороту. Тому здивовано спитав:
— А тобі навіщо солома?
— Це ж бабло.
— Із цим можна попастися.
— За мене не бійся.
Зінаїда Петрівна цього дня гостей не чекала.
В обід давала їсти свині. Коли ж виходила із сараю, то побачила, як у її хвіртку ввійшов незнайомий чоловік.
Вже здаля він щиро всміхався. А коли наблизився до господарки двору, то ввічливо привітався:
— Доброго вам дня, шановна Зінаїдо Петрівно!
— Доброго... — пролепетала літня жінка й здивовано додала: — Але я вас не знаю.
— І не дивно, — відказав незнайомець, і усмішка не зникала з його лиця. — Зате я знаю вашу дочку Марину і її чоловіка Станіслава. Наші квартири в одному під’їзді.
— Справді?! — зраділа Зінаїда Петрівна. — Як вони там?
— Та добре. А що, не дзвонять?
— Та дзвонять, — спохмурнівши, відказала жінка. — Але час такий неспокійний. То відносно тихо, то знову той нелюд московський засіває ракетами наші міста. Щоб йому добра не було. А з дітьми вже десь із тиждень не розмовляла телефоном. Щось із ним трапилося. У ремонті.
— Мене звуть Олександром. Із Корця я приїхав у справах.
— А чого це ми стоїмо? — спохопилася Зінаїда Петрівна. — Це я винна. Ходімо до хати. Ви ж з дороги. Мабуть, голодні.
— Я дякую вам, — відказав на те Подоляк. — Але мушу ще квартиру знайти на одну ніч.
— А навіщо вам шукати? — здивовано округлила очі господарка оселі. Тим більше, розчулившись, почувши про дочку, додала: — У мене і ночуйте.
— Дякую вам!
Зінаїда Петрівна нагодувала гостя. Розговорилися. Леонід довго розповідав про життя її дочки та чоловіка, дітей.
Зінаїда Петрівна розм’якла душею, сплакнула і вклала гостя спати, а щоб не змерз, вкрила ще поверх ковдри дублянкою.
А вранці... ні дублянки, ні грошей, ні виробів із золота та срібла...
«Гість» уже поспішив повернутися до Віктора Грубача, котрий встиг побувати на горищі сусідки Зінаїди Петрівни (і недарма, повернувся з мішком макових голівок).
Маковиння поділили порівну.
Знайшлася й третя пляшка горілки. Тільки Подоляк уже не пив.
— Ти чого, Льонь?
— Щось нудить.
— А я вип’ю.
Грубач наковтався добряче.
Вранці прокинувся, а гостя немає. Пропала і його доля маковиння.
— От козел! — вилаявся Грубач. Однак, побачивши під столом недопиту пляшку, подобрів і почовгав по квашені огірки...
А Леонід Подоляк так поспішав тієї ночі, що в хаті Зінаїди Петрівни, на столі, забув свої рукавиці. Так Марина і дізналася, хто побував у гостях у матері. Тому відразу й звернулася до поліції.
(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні