Капелан Сергій Дмитрієв: «Військові не вбивають — вони захищають»
«Священик, якого веде за руку Бог», — так про нього кажуть бійці 30-ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького. Духовних наставників військові називають янголами-охоронцями, адже 9-й рік вони служать із ними поруч на війні. Замість ряси в них — піксель, замість зброї — Біблія, замість страху — віра.
Отця Сергія (Сергія Дмитрієва) з позивним «Падре» називають феноменом. Він — то на передовій з бійцями, то на конференціях, то з відомими людьми, то в закордонних поїздках втілює соціальні проєкти, то волонтерить, то їздить на байку. Усе це — у колії православного служіння. Його шлях є ілюстрацією, коли життя з Богом — у повсякденному моменті, а не під час свят, у черзі за свічкою.
Отець Сергій до війни 18 років був священиком московського патріархату. Після анексії Криму він одним із перших в Україні перевів до УПЦ КП свою парафію в Херсоні.
— На початку анексії я був із нашими військовими в Херсонській області, — розповідає. — Перші дні хлопці були розгублені. Мали погане взуття, різну форму, неякісну зброю.
Російські бойовики заходили туди, де був МП. Тоді він і перестав для мене існувати, як Церква. Подальше перебування в ньому означало брати участь у вбивстві українських громадян.
На проповіді я оголосив: «Росія на нас напала, а Церква мовчить. Ми переходимо в Київський патріархат». Парафія підтримала. Служби ми проводили українською мовою ще з 2004-го, тому люди особливих змін не відчули.
Після переходу отець ще декілька місяців служив у Херсоні. Потім переїхав у Київ, де очолив ГО «Елеос-Україна», що стала офіційним представником соціального служіння ПЦУ.
— Ми розуміли: потрібно створювати громадську структуру, яка представлятиме інтереси людей на церковному майданчику, — пояснює священик. — Особливо у віддалених районах, на тому ж Донбасі, де немає лікарень, державних соціальних служб чи громадських організацій, але є наш священик. Церква може бути майданчиком для надання допомоги. Саме так з’явилася потреба в тому, щоб священик став провідником між громадським сектором та державою.
В українській церкві соціальне служіння створили ще до 2014-го, але юридичної форми воно не мало. Не могло працювати офіційно, отримувати підтримку інших благодійних установ. Отець Сергій оформив організацію, знайшов ресурси та людей.
— Основні напрямки нашої роботи — гуманітарна підтримка людей у біді, захист прав жінок, постраждалих від домашнього та інших видів насильства, допомога внутрішнім переселенцям, робота з ветеранами російсько-української війни, допомога людям з ВІЛ/СНІД та гепатитом, медичне капеланство.
Зараз «Елеос-Україна» має 16 представництв: свої будівлі, прихистки, школи бізнесу для жінок-переселенок та діяльність із бюджетом у майже 5 млн доларів.
Служіння поєднував із поїздками на передову в 30-ту ОМБр, куди у 2014-му році пішов добровольцем. Був поруч із воїнами в найгарячіших точках війни.
— Капеланське служіння потрібне і на фронті, і в тилу, і у шпиталі, і в роботі з сім’ями загиблих. У військової частини є пункт постійної дислокації, де теж багато задач.
— Після повномасштабного вторгнення росії в Україну робота капеланів особливо не змінилася, але з’явилося більше викликів. Ми були готові до війни, — каже капелан.
Військові для нього, як і віряни в тилу. З такими ж запитами, проблемами та болями. Навертати когось до Бога мети немає, а от підтримувати — так.
— Я хрестив багато разів людей на фронті. Це нічим для мене не відрізняється від хрещення в тилу. Інколи, здається, люди сприймають хрещення на фронті так: ми в окопі сидимо, снаряди рвуться, кацапня наступає, а священик в цей час хрестом хрестить. Це не так. У безпечному місці зазвичай. Іноді у храмі, якщо він є поруч з лінією фронту.
— Прийняття закону про військових капеланів — це професійніший рівень, НАТОвські стандарти, — каже отець Сергій. — Капелан тепер, якщо отримає поранення, матиме ті ж умови допомоги, що й військовий. Раніше ми працювали безоплатно, тому комусь доводилося підпрацьовувати, або просити в людей пожертви. Нині капелан — повноцінний військовослужбовець. Крім того, військовий підрозділ без капелана тепер вважається недоукомплектованим. А якщо недоукомплектований, значить — небоєздатний.
За словами отця, зараз достатньо людей хочуть служити військовими священиками.
— З часом у війську буде більше капеланів різних конфесій, — каже він. — Щоб визначити, якого саме капелана найбільше потребує підрозділ, проводять опитування. У моїй бригаді, наприклад, не було мусульман, але якщо з’явився хоча б один боєць, хто хотів би мати імама поруч, то це було б можливо.
Днями отець Сергій повідомив у ФБ, що йде з «тридцятки». Як стало відомо «Звягелю», нова його посада — капеланська служба у командуванні Сил територіальної оборони (ТРО) ЗСУ.
«Вісім років ми були одним цілим, — написав він у прощальному дописі. — Тут почалося моє капеланське служіння. Тут я разом із багатьма пройшов шлях від солдата до офіцера. Тут було перше моє бойове хрещення і я пізнав, що таке побратимство, воїнська честь та доблесть.
Ви навчили мене цього, мої друзі, мої товариші по зброї, мої духовні діти. Разом із вами я вчився самовіддано любити Україну — так, як можуть тільки справжні воїни.
Я люблю і пам’ятаю вас усіх: з ким плакали, коли проводжали до Бога побратимів, з ким сміялися, коли було дуже страшно. Кожен момент нашої спільної служби і боротьби залишив окремий відбиток у моїй душі. Не називаю імен, бо їх десятки тисяч за ці криваві воєнні роки... Кожен із вас — у моєму серці, кожне з облич — у моїй пам’яті.
Покрита славою і порохом 30-та бригада, ви — кращі з кращих. Чоловіки та жінки. Захисники і захисниці. Незламна броня великої України. Пишаюся і захоплююся. Не забуду і не полишу вас своєю молитвою та підтримкою.
Де б я не ніс службу на благо української перемоги, Ви — назавжди частина мене, моя родина. Нехай ті, хто прийде після мене, будуть кращими. Не сумуйте, бійці, пам’ятайте: українські солдати не йдуть — лише вітер замітає за ними сліди...
Джедаї, нехай прибуде з вами Сила! На віки вічні, Амінь!»
Сергій Собко, бригадний генерал ЗСУ, заступник командувача Сил ТРО:
«Ніколи не думав, що священики можуть бути такими, як «Падре». Він став не лише військовим капеланом, а людиною, якій дійсно можна довіритися, яка в будь-який час готова допомогти.
Для багатьох, включно зі мною, він став ще й другом, піклуючись про духовний та моральний добробут військовослужбовців та наших сімей, справжнім релігійним лідером.
Саме він був одним із ініціаторів створення Стіни пам’яті поруч із Михайлівським собором, а також — шелтерів для жінок, які страждають від насилля. Він робить багато хорошого на користь війську, суспільству, Україні».
Олексій Сокіл, капелан: «Отримавши досвід війни, прийшовши додому, але не повернувшись подумки, ти стикаєшся з тим, що опалена душа не має спокою. І нікому то не зрозуміти, та й не розкажеш усього, бо не знаєш, як то зробити. Простіше промовчати, закривши забрало, зачаївшись у дальному кутку свідомості, затираючи спогади, ламаючи свою й так понівічену сутність. Бо чутливість не зникла. Наче роздерта рана вона пече та ятрить, навертаючи смуток та наче безпричинні сльози.
Живеш далі, один серед безлічі живих, більше спілкуючись із мертвими, бо з ними зв’язок нерозривний...
Хто підійде, заговорить, хто послухає тих пісень, які в душі приніс із собою?
А він ходить серед таких, як ми, і дарує Слово. Проніс його через вогонь і кіптяву, крізь той світ, де кава та цигарка коштують пів життя та пів світу, і де навіть Бог лається.
Дякуємо, «Падре!»
Брати Капранови, письменники, видавці: «Хочемо похвалитися духовною особою, з якою, і це не форма ввічливості, маємо честь співпрацювати вже майже десять років. Сергій Дмитрієв — людина неймовірної енергії, великого серця, щирої вдачі, української душі. Це пост не з нагоди якоїсь дати, а до того, щоб показати, хто творить Православну Церкву України. Навіть нас, закорінілих циників, «Падре» змусив написати «Історію нашої Церкви», яка, до речі, незабаром буде перевидана, адже в нас уже є Томос, і новий митрополит, і це перевидання — теж заслуга «Падре».
Ірма Вітовська, акторка: «Отець Сергій, я дуже рада, що Ви є моїм добрим другом. Знаю про Ваш шлях і дякую за ту важливу роботу, яку Ви робите для країни, для перемоги. Хай Вас Господь береже і дає сили!»
Місія дуже відповідальна — пастирським словом підтримувати дух українських бійців на передовій. У цьому роботу капеланів якнайкраще характеризує цитата з «Євангелія від комбата», Псалом 138: «Ти направив мене на небезпечний вічний шлях, Господи, і я пройду ним, у рясі чи в пікселі, із болем чи з любов’ю, і моєю зброєю буде Слово Твоє. Ну, і ще двісті сорок тисяч стволів. І вже точно я пройду до кінця».
Отця Сергія (Сергія Дмитрієва) з позивним «Падре» називають феноменом. Він — то на передовій з бійцями, то на конференціях, то з відомими людьми, то в закордонних поїздках втілює соціальні проєкти, то волонтерить, то їздить на байку. Усе це — у колії православного служіння. Його шлях є ілюстрацією, коли життя з Богом — у повсякденному моменті, а не під час свят, у черзі за свічкою.
Одним із перших у 2014-му перейшов з громадою у КП
Отець Сергій до війни 18 років був священиком московського патріархату. Після анексії Криму він одним із перших в Україні перевів до УПЦ КП свою парафію в Херсоні.
— На початку анексії я був із нашими військовими в Херсонській області, — розповідає. — Перші дні хлопці були розгублені. Мали погане взуття, різну форму, неякісну зброю.
Російські бойовики заходили туди, де був МП. Тоді він і перестав для мене існувати, як Церква. Подальше перебування в ньому означало брати участь у вбивстві українських громадян.
На проповіді я оголосив: «Росія на нас напала, а Церква мовчить. Ми переходимо в Київський патріархат». Парафія підтримала. Служби ми проводили українською мовою ще з 2004-го, тому люди особливих змін не відчули.
«Церква може бути майданчиком для надання допомоги»
Після переходу отець ще декілька місяців служив у Херсоні. Потім переїхав у Київ, де очолив ГО «Елеос-Україна», що стала офіційним представником соціального служіння ПЦУ.
— Ми розуміли: потрібно створювати громадську структуру, яка представлятиме інтереси людей на церковному майданчику, — пояснює священик. — Особливо у віддалених районах, на тому ж Донбасі, де немає лікарень, державних соціальних служб чи громадських організацій, але є наш священик. Церква може бути майданчиком для надання допомоги. Саме так з’явилася потреба в тому, щоб священик став провідником між громадським сектором та державою.
В українській церкві соціальне служіння створили ще до 2014-го, але юридичної форми воно не мало. Не могло працювати офіційно, отримувати підтримку інших благодійних установ. Отець Сергій оформив організацію, знайшов ресурси та людей.
— Основні напрямки нашої роботи — гуманітарна підтримка людей у біді, захист прав жінок, постраждалих від домашнього та інших видів насильства, допомога внутрішнім переселенцям, робота з ветеранами російсько-української війни, допомога людям з ВІЛ/СНІД та гепатитом, медичне капеланство.
Зараз «Елеос-Україна» має 16 представництв: свої будівлі, прихистки, школи бізнесу для жінок-переселенок та діяльність із бюджетом у майже 5 млн доларів.
«Хрестив багато людей на фронті»
Служіння поєднував із поїздками на передову в 30-ту ОМБр, куди у 2014-му році пішов добровольцем. Був поруч із воїнами в найгарячіших точках війни.
— Капеланське служіння потрібне і на фронті, і в тилу, і у шпиталі, і в роботі з сім’ями загиблих. У військової частини є пункт постійної дислокації, де теж багато задач.
— Після повномасштабного вторгнення росії в Україну робота капеланів особливо не змінилася, але з’явилося більше викликів. Ми були готові до війни, — каже капелан.
Військові для нього, як і віряни в тилу. З такими ж запитами, проблемами та болями. Навертати когось до Бога мети немає, а от підтримувати — так.
— Я хрестив багато разів людей на фронті. Це нічим для мене не відрізняється від хрещення в тилу. Інколи, здається, люди сприймають хрещення на фронті так: ми в окопі сидимо, снаряди рвуться, кацапня наступає, а священик в цей час хрестом хрестить. Це не так. У безпечному місці зазвичай. Іноді у храмі, якщо він є поруч з лінією фронту.
Сприяв, щоб капелани отримали офіційний статус в армії
— Прийняття закону про військових капеланів — це професійніший рівень, НАТОвські стандарти, — каже отець Сергій. — Капелан тепер, якщо отримає поранення, матиме ті ж умови допомоги, що й військовий. Раніше ми працювали безоплатно, тому комусь доводилося підпрацьовувати, або просити в людей пожертви. Нині капелан — повноцінний військовослужбовець. Крім того, військовий підрозділ без капелана тепер вважається недоукомплектованим. А якщо недоукомплектований, значить — небоєздатний.
За словами отця, зараз достатньо людей хочуть служити військовими священиками.
— З часом у війську буде більше капеланів різних конфесій, — каже він. — Щоб визначити, якого саме капелана найбільше потребує підрозділ, проводять опитування. У моїй бригаді, наприклад, не було мусульман, але якщо з’явився хоча б один боєць, хто хотів би мати імама поруч, то це було б можливо.
«30-та бригада, ви — кращі з кращих»
Днями отець Сергій повідомив у ФБ, що йде з «тридцятки». Як стало відомо «Звягелю», нова його посада — капеланська служба у командуванні Сил територіальної оборони (ТРО) ЗСУ.
«Вісім років ми були одним цілим, — написав він у прощальному дописі. — Тут почалося моє капеланське служіння. Тут я разом із багатьма пройшов шлях від солдата до офіцера. Тут було перше моє бойове хрещення і я пізнав, що таке побратимство, воїнська честь та доблесть.
Ви навчили мене цього, мої друзі, мої товариші по зброї, мої духовні діти. Разом із вами я вчився самовіддано любити Україну — так, як можуть тільки справжні воїни.
Я люблю і пам’ятаю вас усіх: з ким плакали, коли проводжали до Бога побратимів, з ким сміялися, коли було дуже страшно. Кожен момент нашої спільної служби і боротьби залишив окремий відбиток у моїй душі. Не називаю імен, бо їх десятки тисяч за ці криваві воєнні роки... Кожен із вас — у моєму серці, кожне з облич — у моїй пам’яті.
Покрита славою і порохом 30-та бригада, ви — кращі з кращих. Чоловіки та жінки. Захисники і захисниці. Незламна броня великої України. Пишаюся і захоплююся. Не забуду і не полишу вас своєю молитвою та підтримкою.
Де б я не ніс службу на благо української перемоги, Ви — назавжди частина мене, моя родина. Нехай ті, хто прийде після мене, будуть кращими. Не сумуйте, бійці, пам’ятайте: українські солдати не йдуть — лише вітер замітає за ними сліди...
Джедаї, нехай прибуде з вами Сила! На віки вічні, Амінь!»
Захисник людських душ на війні і в тилу
Сергій Собко, бригадний генерал ЗСУ, заступник командувача Сил ТРО:
«Ніколи не думав, що священики можуть бути такими, як «Падре». Він став не лише військовим капеланом, а людиною, якій дійсно можна довіритися, яка в будь-який час готова допомогти.
Для багатьох, включно зі мною, він став ще й другом, піклуючись про духовний та моральний добробут військовослужбовців та наших сімей, справжнім релігійним лідером.
Саме він був одним із ініціаторів створення Стіни пам’яті поруч із Михайлівським собором, а також — шелтерів для жінок, які страждають від насилля. Він робить багато хорошого на користь війську, суспільству, Україні».
Олексій Сокіл, капелан: «Отримавши досвід війни, прийшовши додому, але не повернувшись подумки, ти стикаєшся з тим, що опалена душа не має спокою. І нікому то не зрозуміти, та й не розкажеш усього, бо не знаєш, як то зробити. Простіше промовчати, закривши забрало, зачаївшись у дальному кутку свідомості, затираючи спогади, ламаючи свою й так понівічену сутність. Бо чутливість не зникла. Наче роздерта рана вона пече та ятрить, навертаючи смуток та наче безпричинні сльози.
Живеш далі, один серед безлічі живих, більше спілкуючись із мертвими, бо з ними зв’язок нерозривний...
Хто підійде, заговорить, хто послухає тих пісень, які в душі приніс із собою?
А він ходить серед таких, як ми, і дарує Слово. Проніс його через вогонь і кіптяву, крізь той світ, де кава та цигарка коштують пів життя та пів світу, і де навіть Бог лається.
Дякуємо, «Падре!»
Брати Капранови, письменники, видавці: «Хочемо похвалитися духовною особою, з якою, і це не форма ввічливості, маємо честь співпрацювати вже майже десять років. Сергій Дмитрієв — людина неймовірної енергії, великого серця, щирої вдачі, української душі. Це пост не з нагоди якоїсь дати, а до того, щоб показати, хто творить Православну Церкву України. Навіть нас, закорінілих циників, «Падре» змусив написати «Історію нашої Церкви», яка, до речі, незабаром буде перевидана, адже в нас уже є Томос, і новий митрополит, і це перевидання — теж заслуга «Падре».
Ірма Вітовська, акторка: «Отець Сергій, я дуже рада, що Ви є моїм добрим другом. Знаю про Ваш шлях і дякую за ту важливу роботу, яку Ви робите для країни, для перемоги. Хай Вас Господь береже і дає сили!»
Місія дуже відповідальна — пастирським словом підтримувати дух українських бійців на передовій. У цьому роботу капеланів якнайкраще характеризує цитата з «Євангелія від комбата», Псалом 138: «Ти направив мене на небезпечний вічний шлях, Господи, і я пройду ним, у рясі чи в пікселі, із болем чи з любов’ю, і моєю зброєю буде Слово Твоє. Ну, і ще двісті сорок тисяч стволів. І вже точно я пройду до кінця».
Юлія КЛИМЧУК
У матеріалі використана інформація з мережі
Коментарі відсутні