Із когорти гідних
Чим живе людина на землі? Різними шляхами йдемо ми в земному житті, бо різними народилися, по-різному дивимося на світ. І хтось бачить сенс свого буття в тому, щоб якомога більше від життя вхопити, а інший вбачає його в тому, щоб якомога більше віддати. І йдеться не про приземлено-матеріальне, а про значно вище — духовне.
У світі професій такі люди мають красиве й добре ймення — Вчитель. Вони яскраво палають на роботі серцями, бо дитячим душам так потрібне тепло мудрості й світло знань! Їхні серця вміщують у себе разом із власними дітьми сотні інших — із чиїми оченятами довелося зустрітися поглядом за тисячі проведених уроків — і вже до останнього подиху вони живуть у вчительському серці, й саме тому воно завжди таке велике і щедре на любов до людей, до життя, до світу... За кожним словом тут бачиться конкретна людина — непересічна особистість і вагома постать в історії нашого міста Віктор Кузьмич Мельник.
У дні його сороковин пам’ять випускає на волю спогадів світлі епізоди біографії Кузьмича — так його називало чи не все місто, й усі добре знали, про кого саме йдеться, бо дійсно був В.К. Мельник особистістю неординарною, яскравою.
Усією своєю сутністю він — звягелянин, бо побачив світ у 1951 році тут, у Новограді-Волинському, і все своє життя пов’язав із ним. І так судилося, що у школу №9, яка прийняла його ще першачком, через 23 роки він прийшов уже загартованим педагогом, сповненим сил та енергії директором. Звичайно ж, шлях від учня до директора був непростим і складався з різних за складністю поворотів. З-поміж найяскравіших — навчання на фізматі в Кам’янець-Подільському педінституті. Уже тоді почали проявлятися в студента
Мельника гарні організаторські здібності, бо ж керував студентським будзагоном «Сіріус», із яким брав участь у будівництві Хмельницької АЕС, і став засновником студтеатру мініатюр «Молоді дубки». Вольовий цілеспрямований характер гартувався й у спорті: ще у шкільному віці ставши чемпіоном Житомирської області з легкої атлетики, уже студентом став чемпіоном Хмельницької області з цього ж виду спорту, а згодом навіть виконав нормативи кандидата в майстри спорту.
Він міг би виховувати дітей сусідньої Хмельниччини — адже за розподілом був направлений у тамтешнє село Воронківці — але, як показав час, туди молодий фізик приїхав передусім за власною долею на ім’я Марія. Створивши у Воронківцях сім’ю, згодом Віктор Кузьмич перевіз молоду дружину з синочком у Новоград: поклик рідної землі виявився дуже сильним, а зв’язок із містом дитинства — надміцним. В.К. Мельника пам’ятають учні 1977-1981 років навчання школи №7: викладав там улюблену фізику та працював заступником директора з виховної роботи, а влітку ще й очолював піонерський табір машинобудівного заводу, вкладаючи свою енергію та вміння організувати роботу з дітьми так, що табір був широко відомий успіхами в області.
Молодече завзяття, помножене на професійний підхід, зіграло ключову роль у біографії Віктора Мельника: у 1981 році йому довірили керівництво рідною альма-матер. Уже в якості директора Віктор Кузьмич провів там 40 років. Не просто провів — прожив своєю школою! За професійність, уміле керівництво та педагогічну майстерність був удостоєний високого освітянського звання «Відмінник народної освіти» та відзнаку «Заслужений учитель України».
Не відбував «для галочки» години в робочому кабінеті — проживав шкільні будні й свята у школі, маючи колектив педагогів за родину, а дітей — за власних. До речі, судилося бути керівником і своєї доньки Тетяни: повірте, не так уже й легко, коли на урок до тебе йде не просто директор, а набагато вищий авторитет — батько, і до тебе тоді вимоги — в рази більші, бо ж маєш не підвести найріднішу людину!
Згадує сама Тетяна Вікторівна Мельник: «Можна сказати, що директором тато був усе моє життя, починаючи з першого року. Я з цим виросла, тато був постійно на роботі, для нього школа — це було все. Родина це знала, поважала його працю, пишалась ним і, звісно, допомагала, підтримувала. Дуже багато мудрості йшло від мами, бо звісно діти та сімейні справи були на ній, але вона завжди нам пояснювала «Тато ж на роботі!» Десь підсвідомо я розуміла, що, якщо він мій вчитель — директор, то як я, його дитина, можу підвести його? Тому, напевно, я була «правильною» донькою, ученицею, а згодом підлеглою. Знала, що на мене завжди звертають увагу, оцінюють слова та вчинки. Спочатку своїми успіхами у навчанні, а згодом і в роботі, хотіла потішити його. Він надзвичайно пишався, що вся родина навчалася в його рідній школі (брат Олександр, я, племінниця Тая, тільки в початковій школі, бо вони переїхали до Києва; мої два сини, Назарій та Нікіта). Тобто, це наша родинна школа.
У школі батько викладав у мене фізику. І в мого старшого сина — також. Ніколи не виділяв серед інших дітей, тобто, міг і похвалити, і посварити. Він був справедливим вчителем та керівником, дещо запальним, але добрим, швидко відходив та й не згадував про те, що було. На уроках любив, окрім фізики, поговорити про різні теми, розповісти якісь цікаві історії, жарти, іноді «повчити життю». Для нього дуже важливим було живе спілкування з людьми.
Як було бути донькою директора? Ми в родині знали, що в школі він — це директор. «У школі в тебе папи немає, папа — вдома» — ось із таким правилом я виросла. Однокласники сприймали нормально, вони бачили, що я сама вчуся на відмінно, тому щодо оцінок заздрощів не відчувала, багато хотіли дружити, відчувала, що поважали. А далі був універ із червоним дипломом, де вже тата точно не було, тобто, сама собі та іншим довела, що можу.
Поки внуки підростали, він все ще був зайнятий школою. Хоча, звісно, дуже пишався й успіхами старшої онучки в Києві, і тим, що Назар найкраще здав фізику — 197 балів на ЗНО, і тим, що Нікіта щотижня за власним бажанням приходив до дідуся позайматися фізикою».
Шкільне життя педагога можна і треба виділяти окремою «червоною доріжкою» біографії як учителя, так і учня, так і батьків. А ім’я Віктора Кузьмича звучить у кожній із цих граней по-різному, доповнюючи його особистість новими яскравими нотками.
Загальну думку про В.К. Мельника від педколективу висловила заступник директора з навчально-виховної роботи Л.В. Дейнека: «Відкритий, справедливий, вимогливий, завжди елегантно одягнений, щира усмішка, безкорислива дружба, мудрі поради, незліченні добрі справи. Таким завжди пам’ятатиму його. Вражали його передбачливість, організаторський талант, працездатність, відповідальність й самовідданість. Робота завжди була для нього важливою справою життя. Тому й віддавався улюбленій праці сповна, до останку, можливо, у чомусь обділяючи сім’ю, своїх рідних.
Власним прикладом показував, як потрібно шанувати вчителів і берегти пам’ять про них, учив зберігати традиції, започатковані попередниками. Увесь колектив радів, коли здійснилася мрія нашого директора — на подвір’ї школи встановили пам’ятник «Сіячу доброго, розумного, вічного».
Запам’яталася душевна краса наставника. Як умів утішити, допомогти, порадити, підтримати. А як читав вірші, як свої, так інших авторів!.. Школу Учителя, наставника пройшли не тільки його заступники, а сотні, можливо, і більше, педагогів. Він виховав відомих особистостей, серед яких є багато вже професорів, генералів, лікарів. Усі вони далі несуть зерна людяності, доброти, справедливості, прямоти та чесності, яку, разом зі знаннями, засіяв їм у серця наш директор. На сьогодні Гімназія №9 славиться згуртованим колективом педагогічних працівників, котрий багато років уміло формував Віктор Кузьмич».
Естафету мудрого лідерства в ньому директор передав колезі Л.П. Хоменко: «Віктор Кузьмич для мене був наставником і майже другим батьком. Я також — вихованка дев’ятої школи й добре пам’ятаю уроки фізики Віктора Кузьмича, що були наповнені не сухим навчальним матеріалом, а життєвими історіями, повчальними мудрощами, жартами, лірикою. Після закінчення вузу повернулася працювати в рідну школу. За порадою директора, отримала другу вищу освіту. Завдяки підтримці Віктора Кузьмича досягла професійної кваліфікації, стала тим, ким є сьогодні. Згадуючи його, із впевненістю можу сказати, що це був достойний приклад людини з Великої Літери, він завжди знав відповіді на всі питання, розв’язував будь-які складні ситуації, був вимогливим до себе та інших, жив роботою і віддавав їй усю свою енергію. Вдячна долі, що багато років поспіль працювала з таким Учителем.
Інший бік медалі вчительства — учні. Але й вони згадують, якими пізнавальними були не лише уроки Віктора Кузьмича, а й позаурочні розмови; і навіть якщо кому й довелося відвідати кабінет директора з якоїсь малоприємної причини, то це була (особливо з хлопчаками), по суті, батьківська розмова з щирим прагненням допомогти побачити свої недоліки й знайти шлях їх подолання.
Авторитет серед батьків — це підтвердять усі освітяни — здобути досить непросто. Та Віктор Кузьмич за всі роки роботи в царині освіти здобув такий потужний досвід взаємодії з цією частиною шкільної родини, що й по закінченню дітьми школи, їхні батьки радо віталися з директором на вулиці, ділилися успіхами дітей, згадували добром рідну «дев’ятку». Спілкуючись із багатьма з них, дивувалася одностайності думки про те, що «Кузьмич — правильний мужик», «Мельник — молодець» — і це без жодних домовленостей, у приватних розмовах. Це означає, що таки мала людина авторитет у батьків різних поколінь, достатку й поглядів на школу.
Але ж не лише школою єдиною: майже двадцять років — п’ять скликань поспіль — Віктор Кузьмич Мельник провів без відриву від основної діяльності на депутатській роботі. Тому й орден «Звягель», і звання Почесного громадянина міста у нього — дійсно заслужені.
Як депутат міськради він очолював постійні комісії, не боявся висловлювати свою думку, незалежно від думки більшості, умів переконувати та впливати на рішення на користь громади та своїх виборців. Із думкою депутата Мельника рахувалися міські голови й найрізноманітніші керівники. Бо знали, що працює (читаймо — живе) він на благо рідного міста. Це повністю підтверджує міський голова трьох скликань В.І. Загривий: «Він совісно, ревно служив людям. Упевнений: кожен міський голова підтвердить, що Віктор Мельник був досить «незручним» депутатом, бо постійно і настирливо піднімав пекучі людські проблеми скрізь — на зустрічах, нарадах, виконкомах, пленарних засіданнях. Його принципова позиція вносила конструктив, діловитість, заставляла багатьох охолонути, знизити тон у спілкуванні, стабілізувала загальний настрій колег, спону-
кала наші команди реагувати, діяти. І сила, репутація влади грунтувалися на волі, принциповості, цілеспрямованості саме таких кадрів! Він достойно і до останнього дня відслужив українському народу, городянам, освітянам, своїм учням!»
Вирізнявся він з-поміж інших мудрістю, вмінням залишатися людиною, порадником, другом. Розмова з триразовим депутатом обласної та діючим депутатом міськради С.А. Нусбаумом про Віктора Мельника перетворюється на теплий спогад про Людину. «Він був надійним товаришем, як у справах громадських, так і в особистій дружбі, — згадує Степан Антонович. — Надзвичайно цікавий співрозмовник, дивовижно, фахово знав трави й умів захопити цими знаннями інших.
А ще зазначу окремо, що Віктор Кузьмич — великий знавець футболу: знав фактично все про команди, гравців, рейтинги... Таких знавців в Україні — всього 2-3%, тож, можете собі уявити, із ким мав щастя спілкуватися!
У депутатській роботі завжди мав нестандартні ідеї, за які його й цінували; мав діловий підхід, у кількох словах умів пояснити суть і знав, як з ким розмовляти і як правильно подати ідею, щоб її було взято до уваги. Був швидким на підйом. Це була надзвичайна людина!»
Усе своє життя В.К. Мельник присвятив роботі: загальний трудовий стаж його становить аж п’ятдесят чотири роки! Небагатьом дано радість прожити цей час насичено, мудро, активно, як Віктор Кузьмич. І навіть останній його візит до рідної серцю школи пройшов у подвійній радості: свято Останнього дзвоника не залишало його байдужим, бо він прийшов провести в життя учнів, котрих ще приймав свого часу в перший клас; а ще на урочистій лінійці його молодшому онуку вручали свідоцтво з відзнакою — й це було маленьким святом для дідуся, котрий нарешті зміг віддатися на повну родині.
На жаль, так мало виявилося часу для родини, для онуків — за роботою, за шкільними клопотами життєвий годинник стрімко посунув стрілки років до межі незворотного... Пожити б іще, потішитися вільному часу від уроків-нарад-документації, насолоджуючись світанками й заходом сонця, втішаючись радощами дітей та онуків! Рік, лише рік відпочив після роботи на пенсії — і згас в одну мить за лічені дні після закінчення навчального року: так розпорядилася доля, що наче дав рідному колективу спокійно завершити рік, не вибитися з графіку. Справжній директор виявився вірним собі до останнього!
Жити школою, кожен порух душі спрямовувати на дітей, розкривати перед ними навстіж велике і сповнене батьківської любові серце — такими принципами пройшла свою життєву ниву ця людина. Гарно пройшла, плідно! Адже лиш про гідних плекають пам’ять світлою й прагнуть достойного вшанування. А Віктор Кузьмич — із когорти гідних!
У світі професій такі люди мають красиве й добре ймення — Вчитель. Вони яскраво палають на роботі серцями, бо дитячим душам так потрібне тепло мудрості й світло знань! Їхні серця вміщують у себе разом із власними дітьми сотні інших — із чиїми оченятами довелося зустрітися поглядом за тисячі проведених уроків — і вже до останнього подиху вони живуть у вчительському серці, й саме тому воно завжди таке велике і щедре на любов до людей, до життя, до світу... За кожним словом тут бачиться конкретна людина — непересічна особистість і вагома постать в історії нашого міста Віктор Кузьмич Мельник.
У дні його сороковин пам’ять випускає на волю спогадів світлі епізоди біографії Кузьмича — так його називало чи не все місто, й усі добре знали, про кого саме йдеться, бо дійсно був В.К. Мельник особистістю неординарною, яскравою.
Усією своєю сутністю він — звягелянин, бо побачив світ у 1951 році тут, у Новограді-Волинському, і все своє життя пов’язав із ним. І так судилося, що у школу №9, яка прийняла його ще першачком, через 23 роки він прийшов уже загартованим педагогом, сповненим сил та енергії директором. Звичайно ж, шлях від учня до директора був непростим і складався з різних за складністю поворотів. З-поміж найяскравіших — навчання на фізматі в Кам’янець-Подільському педінституті. Уже тоді почали проявлятися в студента
Мельника гарні організаторські здібності, бо ж керував студентським будзагоном «Сіріус», із яким брав участь у будівництві Хмельницької АЕС, і став засновником студтеатру мініатюр «Молоді дубки». Вольовий цілеспрямований характер гартувався й у спорті: ще у шкільному віці ставши чемпіоном Житомирської області з легкої атлетики, уже студентом став чемпіоном Хмельницької області з цього ж виду спорту, а згодом навіть виконав нормативи кандидата в майстри спорту.
Він міг би виховувати дітей сусідньої Хмельниччини — адже за розподілом був направлений у тамтешнє село Воронківці — але, як показав час, туди молодий фізик приїхав передусім за власною долею на ім’я Марія. Створивши у Воронківцях сім’ю, згодом Віктор Кузьмич перевіз молоду дружину з синочком у Новоград: поклик рідної землі виявився дуже сильним, а зв’язок із містом дитинства — надміцним. В.К. Мельника пам’ятають учні 1977-1981 років навчання школи №7: викладав там улюблену фізику та працював заступником директора з виховної роботи, а влітку ще й очолював піонерський табір машинобудівного заводу, вкладаючи свою енергію та вміння організувати роботу з дітьми так, що табір був широко відомий успіхами в області.
Молодече завзяття, помножене на професійний підхід, зіграло ключову роль у біографії Віктора Мельника: у 1981 році йому довірили керівництво рідною альма-матер. Уже в якості директора Віктор Кузьмич провів там 40 років. Не просто провів — прожив своєю школою! За професійність, уміле керівництво та педагогічну майстерність був удостоєний високого освітянського звання «Відмінник народної освіти» та відзнаку «Заслужений учитель України».
Не відбував «для галочки» години в робочому кабінеті — проживав шкільні будні й свята у школі, маючи колектив педагогів за родину, а дітей — за власних. До речі, судилося бути керівником і своєї доньки Тетяни: повірте, не так уже й легко, коли на урок до тебе йде не просто директор, а набагато вищий авторитет — батько, і до тебе тоді вимоги — в рази більші, бо ж маєш не підвести найріднішу людину!
Згадує сама Тетяна Вікторівна Мельник: «Можна сказати, що директором тато був усе моє життя, починаючи з першого року. Я з цим виросла, тато був постійно на роботі, для нього школа — це було все. Родина це знала, поважала його працю, пишалась ним і, звісно, допомагала, підтримувала. Дуже багато мудрості йшло від мами, бо звісно діти та сімейні справи були на ній, але вона завжди нам пояснювала «Тато ж на роботі!» Десь підсвідомо я розуміла, що, якщо він мій вчитель — директор, то як я, його дитина, можу підвести його? Тому, напевно, я була «правильною» донькою, ученицею, а згодом підлеглою. Знала, що на мене завжди звертають увагу, оцінюють слова та вчинки. Спочатку своїми успіхами у навчанні, а згодом і в роботі, хотіла потішити його. Він надзвичайно пишався, що вся родина навчалася в його рідній школі (брат Олександр, я, племінниця Тая, тільки в початковій школі, бо вони переїхали до Києва; мої два сини, Назарій та Нікіта). Тобто, це наша родинна школа.
У школі батько викладав у мене фізику. І в мого старшого сина — також. Ніколи не виділяв серед інших дітей, тобто, міг і похвалити, і посварити. Він був справедливим вчителем та керівником, дещо запальним, але добрим, швидко відходив та й не згадував про те, що було. На уроках любив, окрім фізики, поговорити про різні теми, розповісти якісь цікаві історії, жарти, іноді «повчити життю». Для нього дуже важливим було живе спілкування з людьми.
Як було бути донькою директора? Ми в родині знали, що в школі він — це директор. «У школі в тебе папи немає, папа — вдома» — ось із таким правилом я виросла. Однокласники сприймали нормально, вони бачили, що я сама вчуся на відмінно, тому щодо оцінок заздрощів не відчувала, багато хотіли дружити, відчувала, що поважали. А далі був універ із червоним дипломом, де вже тата точно не було, тобто, сама собі та іншим довела, що можу.
Поки внуки підростали, він все ще був зайнятий школою. Хоча, звісно, дуже пишався й успіхами старшої онучки в Києві, і тим, що Назар найкраще здав фізику — 197 балів на ЗНО, і тим, що Нікіта щотижня за власним бажанням приходив до дідуся позайматися фізикою».
Шкільне життя педагога можна і треба виділяти окремою «червоною доріжкою» біографії як учителя, так і учня, так і батьків. А ім’я Віктора Кузьмича звучить у кожній із цих граней по-різному, доповнюючи його особистість новими яскравими нотками.
Загальну думку про В.К. Мельника від педколективу висловила заступник директора з навчально-виховної роботи Л.В. Дейнека: «Відкритий, справедливий, вимогливий, завжди елегантно одягнений, щира усмішка, безкорислива дружба, мудрі поради, незліченні добрі справи. Таким завжди пам’ятатиму його. Вражали його передбачливість, організаторський талант, працездатність, відповідальність й самовідданість. Робота завжди була для нього важливою справою життя. Тому й віддавався улюбленій праці сповна, до останку, можливо, у чомусь обділяючи сім’ю, своїх рідних.
Власним прикладом показував, як потрібно шанувати вчителів і берегти пам’ять про них, учив зберігати традиції, започатковані попередниками. Увесь колектив радів, коли здійснилася мрія нашого директора — на подвір’ї школи встановили пам’ятник «Сіячу доброго, розумного, вічного».
Запам’яталася душевна краса наставника. Як умів утішити, допомогти, порадити, підтримати. А як читав вірші, як свої, так інших авторів!.. Школу Учителя, наставника пройшли не тільки його заступники, а сотні, можливо, і більше, педагогів. Він виховав відомих особистостей, серед яких є багато вже професорів, генералів, лікарів. Усі вони далі несуть зерна людяності, доброти, справедливості, прямоти та чесності, яку, разом зі знаннями, засіяв їм у серця наш директор. На сьогодні Гімназія №9 славиться згуртованим колективом педагогічних працівників, котрий багато років уміло формував Віктор Кузьмич».
Естафету мудрого лідерства в ньому директор передав колезі Л.П. Хоменко: «Віктор Кузьмич для мене був наставником і майже другим батьком. Я також — вихованка дев’ятої школи й добре пам’ятаю уроки фізики Віктора Кузьмича, що були наповнені не сухим навчальним матеріалом, а життєвими історіями, повчальними мудрощами, жартами, лірикою. Після закінчення вузу повернулася працювати в рідну школу. За порадою директора, отримала другу вищу освіту. Завдяки підтримці Віктора Кузьмича досягла професійної кваліфікації, стала тим, ким є сьогодні. Згадуючи його, із впевненістю можу сказати, що це був достойний приклад людини з Великої Літери, він завжди знав відповіді на всі питання, розв’язував будь-які складні ситуації, був вимогливим до себе та інших, жив роботою і віддавав їй усю свою енергію. Вдячна долі, що багато років поспіль працювала з таким Учителем.
Інший бік медалі вчительства — учні. Але й вони згадують, якими пізнавальними були не лише уроки Віктора Кузьмича, а й позаурочні розмови; і навіть якщо кому й довелося відвідати кабінет директора з якоїсь малоприємної причини, то це була (особливо з хлопчаками), по суті, батьківська розмова з щирим прагненням допомогти побачити свої недоліки й знайти шлях їх подолання.
Авторитет серед батьків — це підтвердять усі освітяни — здобути досить непросто. Та Віктор Кузьмич за всі роки роботи в царині освіти здобув такий потужний досвід взаємодії з цією частиною шкільної родини, що й по закінченню дітьми школи, їхні батьки радо віталися з директором на вулиці, ділилися успіхами дітей, згадували добром рідну «дев’ятку». Спілкуючись із багатьма з них, дивувалася одностайності думки про те, що «Кузьмич — правильний мужик», «Мельник — молодець» — і це без жодних домовленостей, у приватних розмовах. Це означає, що таки мала людина авторитет у батьків різних поколінь, достатку й поглядів на школу.
Але ж не лише школою єдиною: майже двадцять років — п’ять скликань поспіль — Віктор Кузьмич Мельник провів без відриву від основної діяльності на депутатській роботі. Тому й орден «Звягель», і звання Почесного громадянина міста у нього — дійсно заслужені.
Як депутат міськради він очолював постійні комісії, не боявся висловлювати свою думку, незалежно від думки більшості, умів переконувати та впливати на рішення на користь громади та своїх виборців. Із думкою депутата Мельника рахувалися міські голови й найрізноманітніші керівники. Бо знали, що працює (читаймо — живе) він на благо рідного міста. Це повністю підтверджує міський голова трьох скликань В.І. Загривий: «Він совісно, ревно служив людям. Упевнений: кожен міський голова підтвердить, що Віктор Мельник був досить «незручним» депутатом, бо постійно і настирливо піднімав пекучі людські проблеми скрізь — на зустрічах, нарадах, виконкомах, пленарних засіданнях. Його принципова позиція вносила конструктив, діловитість, заставляла багатьох охолонути, знизити тон у спілкуванні, стабілізувала загальний настрій колег, спону-
кала наші команди реагувати, діяти. І сила, репутація влади грунтувалися на волі, принциповості, цілеспрямованості саме таких кадрів! Він достойно і до останнього дня відслужив українському народу, городянам, освітянам, своїм учням!»
Вирізнявся він з-поміж інших мудрістю, вмінням залишатися людиною, порадником, другом. Розмова з триразовим депутатом обласної та діючим депутатом міськради С.А. Нусбаумом про Віктора Мельника перетворюється на теплий спогад про Людину. «Він був надійним товаришем, як у справах громадських, так і в особистій дружбі, — згадує Степан Антонович. — Надзвичайно цікавий співрозмовник, дивовижно, фахово знав трави й умів захопити цими знаннями інших.
А ще зазначу окремо, що Віктор Кузьмич — великий знавець футболу: знав фактично все про команди, гравців, рейтинги... Таких знавців в Україні — всього 2-3%, тож, можете собі уявити, із ким мав щастя спілкуватися!
У депутатській роботі завжди мав нестандартні ідеї, за які його й цінували; мав діловий підхід, у кількох словах умів пояснити суть і знав, як з ким розмовляти і як правильно подати ідею, щоб її було взято до уваги. Був швидким на підйом. Це була надзвичайна людина!»
Усе своє життя В.К. Мельник присвятив роботі: загальний трудовий стаж його становить аж п’ятдесят чотири роки! Небагатьом дано радість прожити цей час насичено, мудро, активно, як Віктор Кузьмич. І навіть останній його візит до рідної серцю школи пройшов у подвійній радості: свято Останнього дзвоника не залишало його байдужим, бо він прийшов провести в життя учнів, котрих ще приймав свого часу в перший клас; а ще на урочистій лінійці його молодшому онуку вручали свідоцтво з відзнакою — й це було маленьким святом для дідуся, котрий нарешті зміг віддатися на повну родині.
На жаль, так мало виявилося часу для родини, для онуків — за роботою, за шкільними клопотами життєвий годинник стрімко посунув стрілки років до межі незворотного... Пожити б іще, потішитися вільному часу від уроків-нарад-документації, насолоджуючись світанками й заходом сонця, втішаючись радощами дітей та онуків! Рік, лише рік відпочив після роботи на пенсії — і згас в одну мить за лічені дні після закінчення навчального року: так розпорядилася доля, що наче дав рідному колективу спокійно завершити рік, не вибитися з графіку. Справжній директор виявився вірним собі до останнього!
Жити школою, кожен порух душі спрямовувати на дітей, розкривати перед ними навстіж велике і сповнене батьківської любові серце — такими принципами пройшла свою життєву ниву ця людина. Гарно пройшла, плідно! Адже лиш про гідних плекають пам’ять світлою й прагнуть достойного вшанування. А Віктор Кузьмич — із когорти гідних!
Леся ГУДЗЬ, Лідія ХОМЕНКО
Коментарі відсутні