«Роблю все від мене залежне, щоб поранені вижили»
Про таких, як лікар-анестезіолог Володимир Прокопенко, можна написати не одну статтю. Працював багато років у нашому міськрайТМО, потім — у Баранівській лікарні, а з початку війни не зміг всидіти в лікарняних стінах і двічі вирушав на фронт. «Ми всією родиною ним дуже пишаємося, — каже дружина Ірина. — Він — людина, яка нічого не боїться, а коли знає, що потрібен, то перший».
Володимира Прокопенка і в мирний час вважали професіоналом медичної справи, та й у гарячих точках він нікому не дав приводу у цьому сумніватися. Сам про це каже скромно: «Я роблю свою роботу перед Богом, а всі поранені — це, наче, мої діти. Я їх називаю ангелами, дякую їм за захист Батьківщини і роблю усе, щоб вони вижили».
— 12 січня 2015-го року мене викликали у військкомат, — розповів лікар «Звягелю».
— У 79-й десантно-штурмовій бригаді довелося замінити колегу-однокурсника Олега Чаплінського. Йому відірвало ногу під час боїв на Савур-Могилі. Після місячної підготовки за стандартами НАТО я прийняв медичну службу бригади і поїхав у район Широкино Маріупольського району Донецької області. Уже тоді війна перейшла в окопну.
На карті професійного досвіду лікаря Прокопенка були бої за Авдіївську промзону. Приїздили сюди багато «високих чинів», але, розповідає медик, вони швидко втікали, бо йшли постійні обстріли.
В Авдіївці лікар мав поранення і контузію, тому його вивели з бойових дій. Отримав тоді нагороду від міністра оборони. Закінчив академію за фахом офіцера тактичного рівня управління персоналом.
Але здоров’я було підірване. Цукровий діабет давався взнаки, після контузії і травми правої барабанної перетинки, яку отримав у Авдіївці, виявили ще й рак щитоподібної залози, який довелося прооперувати.
З воєнного фронту — на ковідний
У жовтні 2017-го року лікаря визнали непридатним до військової служби через стан здоров’я, і він повернувся працювати в лікарню у Звягель.
— А потім розпочалася ковідна пандемія, — розповідає Володимир Прокопенко. — Ніхто сильно не цікавився, як воно, коли працюєш після війни… Окрім усього іншого, доводилося тягати по 30-40 балонів з киснем. Під час відпустки я розгорнув реанімаційне ковідне відділення в Баранівці. У 2020-му мені запропонували посаду завідуючого відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Баранівської міської лікарні.
24 лютого все кардинально змінилося. Анестезіолог вирішив, що має повернутися на фронт після дзвінка сина-військового.
— Пам’ятатиму навіть після смерті, як син подзвонив мені 24 лютого, о 4:05 ранку, і розповів, що їх обстрілюють із «Градів». Я сказав головному лікарю, що спокійно пра-
цювати не зможу і пішов у військкомат, будучи інвалідом бойових дій 2-ї групи. Таких на війну не брали, але я був переконаний, що міг робити свою роботу, як медик. Так і зробив.
На війні лікар працював начальником лікувально-евакуаційного відділення медичної роти в/ч 0409 30-ї ОМБр. Першою його гарячою точкою після повернення був Світлодарськ Бахмутського району на Донеччині.
Коли принциповий медик приймає рішення, то зупинити його не можуть жодні обставини. Навіть після операції на нозі, Онуфрійович одразу повернувся на фронт, щоби брати участь у Харківському наступі.
— Часом це так справді — робота по коліна в крові… Працювали, зокрема, з нашими лікарями з міськрай ТМО: травматологом Олегом Данилишиним, хірургом Богданом Грицаком та іншими. Це був неймовірний спільний подвиг із захисту Батьківщини. Скільки ми поранених врятували... З поля бою вивозили і в Барвінковому оперували. Завдяки людям-фанатам, яких ми рятували, мали паритет на фронті.
Володимир Прокопенко, як він сам каже, 30 років робить одну і ту ж справу, з однією лише особливістю — на війні працює з бойовими травмами і автономним обладнанням реанімобілів.
Робота медика на фронті — складна і небезпечна. Коли 17 травня сталося влучання в санітарну машину, лікар саме рятував бійця з Барвинівки і йому теж «прилетіло». Осколок влучив у грудну клітину, застряг у ребрі. «Вилетіло» й останнє ліво вухо — праве постраждало на фронті раніше. Так анестезіолог отримав глухоту 1-2 ступеню.
Нині лікар знаходиться на лікуванні в лор-інституті. Потім буде лікарська комісія, і Прокопенко каже: якщо його визнають придатним, то він і далі піде захищати Батьківщину.
«А деякі люди на похованнях по декілька годин розповідатимуть про війну, про яку не мають жодного уявлення, — каже Онуфрійович. — Хитрим колись доведеться пояснювати, що вони робили під час війни».
Лікар не заперечує: усі, хто пережив стресові ситуації на війні, є дуже прямолінійними і навіть конфліктними, якщо бачать несправедливість. Його ставлення принципове: здатен тримати зброю — маєш захищати.
— Треба любити Україну, іншої в нас нема. Перемога буде за Україною, бо всі наші хлопці — штурмовики, логісти, розвідники, усі — мотивовані, щирі, правильні українці, які розуміють: якщо ворог зайде до нас, то нікому не буде порятунку. Усе заберуть і знищать.
Швидкого закінчення війни Володимир Прокопенко не прогнозує: «Маємо справу з армією, яка, завдяки продажності і наших можновладців, і з колишнього СРСР, за 80 років стягнула всю зброю і готувалася до винищення непокірних. Ічкерія, Грузія, Молдова… А Україна — стратегічна держава, у нас найбільші поклади марганцю, нікелю, титану, ми маємо потужні родовища сланцевого газу, у Карпатах — законсервовані родовища нафти. А це — скасування рашистської монополії. Економічна воля, яку нам міг дати Євросоюз, — то для них ще більша економічна прірва, тому вони давно готувалися до війни».
Володимир Онуфрійович розповідає, що за час повномасштабного вторгнення вони з колегами провели понад
6,5 тисяч евакуацій:
— У ЗСУ ми були визнані однією з кращих реанімаційних служб. У нас працює чотири реанімаційних бригади, усі лікарі — вищої категорії: кандидати та доктори медичних наук. Потужний і професійний колектив.
— Коли був штурм Курдюмівки під Бахмутом, я забирав десантника, — ділиться спогадами лікар. — У нього в плечі був осколок більше двох кілограмів. Витягувати не можна було, щоб не наробити біди, тому заскотчував і провів стабілізаційні заходи, щоб довезти у Дружківку на операцію. Уявіть, по дорозі він співав з тим осколком «Червону калину» і курив цигарку.
Одному пораненому довелося переливати… 15 літрів крові. Нам вдалося відправити бійця живим на наступний етап евакуації. Але наша служба — рятувати, а не розповідати про ці жахи. Кожен виїзд «ремки» — це горе, подекуди — нестерпний стан безвиході. Чотири реанімаційні бригади і три хірургічні працюють 24/7.
Дякую нашим лікарям із міськрайТМО: В.В. Данилишину та О.В. Данилишину, Б.М. Грицаку, В.І. Папійчуку, А.І. Попадюку. Ці люди — герої і патріоти, з перших днів війни виборюють разом із нашими захисниками волю для нашого народу та держави, а не тільки говорять і обіцяють.
Володимира Прокопенка і в мирний час вважали професіоналом медичної справи, та й у гарячих точках він нікому не дав приводу у цьому сумніватися. Сам про це каже скромно: «Я роблю свою роботу перед Богом, а всі поранені — це, наче, мої діти. Я їх називаю ангелами, дякую їм за захист Батьківщини і роблю усе, щоб вони вижили».
«Довелося замінити колегу, якому відірвало ногу»
— 12 січня 2015-го року мене викликали у військкомат, — розповів лікар «Звягелю».
— У 79-й десантно-штурмовій бригаді довелося замінити колегу-однокурсника Олега Чаплінського. Йому відірвало ногу під час боїв на Савур-Могилі. Після місячної підготовки за стандартами НАТО я прийняв медичну службу бригади і поїхав у район Широкино Маріупольського району Донецької області. Уже тоді війна перейшла в окопну.
На карті професійного досвіду лікаря Прокопенка були бої за Авдіївську промзону. Приїздили сюди багато «високих чинів», але, розповідає медик, вони швидко втікали, бо йшли постійні обстріли.
В Авдіївці лікар мав поранення і контузію, тому його вивели з бойових дій. Отримав тоді нагороду від міністра оборони. Закінчив академію за фахом офіцера тактичного рівня управління персоналом.
Але здоров’я було підірване. Цукровий діабет давався взнаки, після контузії і травми правої барабанної перетинки, яку отримав у Авдіївці, виявили ще й рак щитоподібної залози, який довелося прооперувати.
З воєнного фронту — на ковідний
У жовтні 2017-го року лікаря визнали непридатним до військової служби через стан здоров’я, і він повернувся працювати в лікарню у Звягель.
— А потім розпочалася ковідна пандемія, — розповідає Володимир Прокопенко. — Ніхто сильно не цікавився, як воно, коли працюєш після війни… Окрім усього іншого, доводилося тягати по 30-40 балонів з киснем. Під час відпустки я розгорнув реанімаційне ковідне відділення в Баранівці. У 2020-му мені запропонували посаду завідуючого відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Баранівської міської лікарні.
24 лютого все кардинально змінилося. Анестезіолог вирішив, що має повернутися на фронт після дзвінка сина-військового.
Таких на війну не беруть, але він пішов
— Пам’ятатиму навіть після смерті, як син подзвонив мені 24 лютого, о 4:05 ранку, і розповів, що їх обстрілюють із «Градів». Я сказав головному лікарю, що спокійно пра-
цювати не зможу і пішов у військкомат, будучи інвалідом бойових дій 2-ї групи. Таких на війну не брали, але я був переконаний, що міг робити свою роботу, як медик. Так і зробив.
На війні лікар працював начальником лікувально-евакуаційного відділення медичної роти в/ч 0409 30-ї ОМБр. Першою його гарячою точкою після повернення був Світлодарськ Бахмутського району на Донеччині.
Коли принциповий медик приймає рішення, то зупинити його не можуть жодні обставини. Навіть після операції на нозі, Онуфрійович одразу повернувся на фронт, щоби брати участь у Харківському наступі.
Робота «по коліна в крові»
— Часом це так справді — робота по коліна в крові… Працювали, зокрема, з нашими лікарями з міськрай ТМО: травматологом Олегом Данилишиним, хірургом Богданом Грицаком та іншими. Це був неймовірний спільний подвиг із захисту Батьківщини. Скільки ми поранених врятували... З поля бою вивозили і в Барвінковому оперували. Завдяки людям-фанатам, яких ми рятували, мали паритет на фронті.
Володимир Прокопенко, як він сам каже, 30 років робить одну і ту ж справу, з однією лише особливістю — на війні працює з бойовими травмами і автономним обладнанням реанімобілів.
Робота медика на фронті — складна і небезпечна. Коли 17 травня сталося влучання в санітарну машину, лікар саме рятував бійця з Барвинівки і йому теж «прилетіло». Осколок влучив у грудну клітину, застряг у ребрі. «Вилетіло» й останнє ліво вухо — праве постраждало на фронті раніше. Так анестезіолог отримав глухоту 1-2 ступеню.
Нині лікар знаходиться на лікуванні в лор-інституті. Потім буде лікарська комісія, і Прокопенко каже: якщо його визнають придатним, то він і далі піде захищати Батьківщину.
«А деякі люди на похованнях по декілька годин розповідатимуть про війну, про яку не мають жодного уявлення, — каже Онуфрійович. — Хитрим колись доведеться пояснювати, що вони робили під час війни».
Лікар не заперечує: усі, хто пережив стресові ситуації на війні, є дуже прямолінійними і навіть конфліктними, якщо бачать несправедливість. Його ставлення принципове: здатен тримати зброю — маєш захищати.
«Якщо ворог зайде до нас, то нікому не буде порятунку»
— Треба любити Україну, іншої в нас нема. Перемога буде за Україною, бо всі наші хлопці — штурмовики, логісти, розвідники, усі — мотивовані, щирі, правильні українці, які розуміють: якщо ворог зайде до нас, то нікому не буде порятунку. Усе заберуть і знищать.
Швидкого закінчення війни Володимир Прокопенко не прогнозує: «Маємо справу з армією, яка, завдяки продажності і наших можновладців, і з колишнього СРСР, за 80 років стягнула всю зброю і готувалася до винищення непокірних. Ічкерія, Грузія, Молдова… А Україна — стратегічна держава, у нас найбільші поклади марганцю, нікелю, титану, ми маємо потужні родовища сланцевого газу, у Карпатах — законсервовані родовища нафти. А це — скасування рашистської монополії. Економічна воля, яку нам міг дати Євросоюз, — то для них ще більша економічна прірва, тому вони давно готувалися до війни».
Медична служба бригади — дуже потужна
Володимир Онуфрійович розповідає, що за час повномасштабного вторгнення вони з колегами провели понад
6,5 тисяч евакуацій:
— У ЗСУ ми були визнані однією з кращих реанімаційних служб. У нас працює чотири реанімаційних бригади, усі лікарі — вищої категорії: кандидати та доктори медичних наук. Потужний і професійний колектив.
З осколком у два кілограми боєць співав «Червону калину»
— Коли був штурм Курдюмівки під Бахмутом, я забирав десантника, — ділиться спогадами лікар. — У нього в плечі був осколок більше двох кілограмів. Витягувати не можна було, щоб не наробити біди, тому заскотчував і провів стабілізаційні заходи, щоб довезти у Дружківку на операцію. Уявіть, по дорозі він співав з тим осколком «Червону калину» і курив цигарку.
Одному пораненому довелося переливати… 15 літрів крові. Нам вдалося відправити бійця живим на наступний етап евакуації. Але наша служба — рятувати, а не розповідати про ці жахи. Кожен виїзд «ремки» — це горе, подекуди — нестерпний стан безвиході. Чотири реанімаційні бригади і три хірургічні працюють 24/7.
Дякую нашим лікарям із міськрайТМО: В.В. Данилишину та О.В. Данилишину, Б.М. Грицаку, В.І. Папійчуку, А.І. Попадюку. Ці люди — герої і патріоти, з перших днів війни виборюють разом із нашими захисниками волю для нашого народу та держави, а не тільки говорять і обіцяють.
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні