Офіційно працюючі у громаді ВПО матимуть право на отримання житла. Серед варіантів — смарт-квартири у приміщенні колишньої станції переливання крові, де нині облаштовано сучасний гуртожиток. Невдовзі він буде зданий в експлуатацію. Серед тих, хто тут також житиме, — працівники швейної фабрики «Леся», які приїхали до нас із місць активних бойових дій. На підприємстві цих людей намагаються всебічно підтримувати, що є важливим аргументом для працевлаштування.

Нині команда фабрики йде у сезонну відпустку, але для переселенців продовжиться робота в начальних класах. На такий крок керівництво пішло, щоб не залишити без доходу колег, які нещодавно прийшли працювати. Серед таких працівників — переселенка Анастасія.

Вона приїхала у Звягель із великою сім’єю з дев’яти людей: дві бабусі, батьки, троє батьків, чоловік. Привезли з собою ще й 5 котів, не покинули. Їхній дім залишився на фронтовій лінії у місті Курахово Донецької області. За це місто на Сході України тривають пекельні бої з ворогом. 

Події вдома 18-річна дівчина описує так: 

— Жахлива ситуація. Стрілянина постійна, прильоти… Після того навіть тут у вас лякаємося голосних звуків, думаючи, що то вибухи.

Перший приліт поруч із нашим будинком був торік, у квітні. Ми спочатку сховалися під ліжко, потім побігли у підвал. Місто за час війни в нас дуже зруйноване. Чимало людей там досі залишаються жити, бо нема куди їхати. Ми прийняли рішення поїхати з Курахово, коли прильоти почастішали. Діти дуже лякалися.

У Звягель родина приїхала випадково. Вони пішли у міську раду запитати про евакуацію, їх записали і дали три дні на збори. Куди поїдуть — точно не сказали, кудись у Житомирську область. Їхали в невідомість у потязі з 30-ма валізами і переносками з домашніми улюбленцями.

Великій родині потрібне житло. Через те, що їх аж 9 людей із котами, ніхто не поспішає здавати їм квартиру чи дім. Для більшого успіху в цій справі краще було б розбитися на менші сім’ї, але фінансово вони це не потягнуть.

— Нам надали можливість пожити в дитячому садочку, — розповіла Анастасія. — Умов там немає, миємося в тазиках, їсти готуємо у пральні. Влада і волонтери допомагають нам продуктами. Родиною склалися і купили собі пральну машинку, холодильник. 

Для переселенців на фабриці «Леся» проводили екскурсію, на яку спочатку прийшла Настіна мама. Вона, щоправда, тести на роботу не пройшла, а Анастасія влаштувалася тут працювати. І хоч сама шити не вміє, обидві її бабусі — швачки, тож у дитинстві доводилося спостерігати за процесом їхньої роботи.

— Вдома я займалася манікюром і була тату-майстром, мала багато клієнтів, — розповіла дівчина. — Увесь реманент для роботи привезла з собою. Хотіла би продовжувати займатися улюбленою справою і знайти нових клієнтів.

Настя розповіла, що кожен день для неї — таємниця. Чого чекати від нього, далеко від рідного дому, вона не знає. Буває страшно, але, влаштувавшись на роботу на «Лесю», отримала більше впевненості. Тим паче, що є надія отримати житло. Підприємство подає списки ВПО у міську раду, де мають прийняти рішення. 

— Дуже добре, що на підприємстві нас підтримують, є можливість отримати роботу в новому місті, мати якісь спроби для нового старту. Пошиття одягу — робота для мене нова, не все виходить. Потрібна швидкість, хороша моторика рук, наполегливість. Навчаюся цьому.

Після щоденних вибухів у Курахово Настя каже, що таке відчуття в неї, ніби у Звягелі й немає війни. Звісно, радіє цьому. І все одно мріє повернутися додому.

Юлія КЛИМЧУК