«Доброго дня. Мене звати Юлія, мені 34 роки. Маю двох синів, молодшого встигла народити до повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року йому виповнилося всього 20 днів від народження…» — розпочинає свою історію звягелянка, котра в числі мільйонів українців вимушено виїхала за кордон.

В Україні Юлія мала чудову родину, перспективну роботу, будувала плани на майбутнє, пов’язані з життям на Батьківщині. Проте російська агресія це перекреслила.

Чи планує вона повернутися жити в Україну? Відповідь однозначна: «Так». Бо попри стабільну й безпечну Європу, нові можливості, які там відкриваються для багатьох, досі думками живе довоєнним життям.

1. «Дуже шкода, що мій син не знає, де його дім…»

Нині Юлія з дітьми у Чехії. Їм надали житло в гуртожитку зі смарт-квартирами — лише 18 квадратних метрів, але є душ і туалет. Спочатку проживання було безкоштовним, зараз за нього треба платити. Але не в цьому, стверджує жінка, полягають головні труднощі.

«Знаю, що багато українців інтегруються. Можливо, мені тут важко, бо я зараз не можу працювати. Можливо, якби я ходила на роботу (у дитсадки в Чехії приймають дітей із 3 років), то мені б вдалося інтегруватися, більше б тут сподобалося, адже тоді було би більше спілкування. Але я сподіваюся, що війна закінчиться раніше, ніж Льові (молодший син) виповниться три…

Я знаю, що в Україні набагато краще. Якщо, звісно, відкинути бюрократію і корупцію. Із цим краще тут. Але в нас дуже класна країна. І мені шкода, що моя дитина, по суті, не знає, де її дім… Йому лише два роки, а вдома він був лічені дні. Але обов’язково буде там жити. Я дуже хочу показати йому дім. Ми обов’язково повернемося», — ледве стримуючи емоції, розповідає Юлія.

1. Перші місяці після вторгнення знайшли прихисток у Туреччині

«24 лютого прокинулися від дзвінка — телефонувала кума, яка любить поспати, тож дзвінок у районі 5-ї мене шокував… З цього моменту все почалося», — розповідає Юлія.

Спочатку, шукаючи безпечне місце, її родина вирушила в сільський будиночок, який залишився після смерті бабусі. Довго налагоджували опалення, позавішували простирадлами вікна, чергували на вулиці, щохвилини слідкували за новинами по телевізору. Так минув тиждень — у тривожному очікуванні, телефонному спілкуванні з родичами й друзями.

Брат чоловіка, який на той момент вісім років як проживав у Туреччині, запропонував приїздити до нього.

«Були думки їхати в Польщу, але мої знайомі, які проїхали через Польщу, розповідали, що там піший кордон. Багато людей, і це важко. Нагадаю, що меншому сину не виповнилося ще й місяця від народження. Я дуже хвилювалася, щоб через постійний стрес не зникло грудне молоко… Зрештою вирішили їхати в Туреччину. Але, якби я знала на той момент, яка довга буде та дорога, то я би не погодилася», — каже Юлія.

До кордону з Молдовою дісталися вночі. Була велика черга. Потім стало зрозуміло, що чоловікам не дозволено виїзд, і вони повернулися до найближчого великого міста — Кам’янця-Подільського.

«Дуже добрі люди тоді нам трапилися, вони зідзвонилися з власником готелю, який надав нам нічліг. Це був ресторан, велика територія, там було багато матраців, навіть не ліжок, і хаотично спали різні люди: і дорослі, і малі… Нам із дитиною запропонували ліжко в куточку. Але вночі почалася тривога, всіх побудили і ми пішли в укриття — в підвал, де було дуже холодно. Малий почав плакати, і в той момент я зрозуміла, що, швидше за все, мені доведеться брати на себе відповідальність і вивозити дітей за кордон. Хоча їхати без чоловіка мені було дуже страшно. Він вільно володіє англійською і мені завжди з ним комфортно, коли ми раніше бували на відпочинку в інших країнах. А тут: мама у віці, старша дитина в паніці, не розуміє, що відбувається. І новонароджений у мене на руках. Я розуміла, що на мої плечі лягає все, що далі трапиться за цим кордоном», — пригадує жінка, як давалося непросте рішення.

1. Молдова, Румунія, Туреччина — 15 днів у дорозі

Юлія з мамою і двома дітьми наважилася перетнути кордон із Молдовою.

«У нас не було нормальних документів. У старшого сина через два місяці закінчувався термін дії паспорта. У новонародженого взагалі не було паспорта. Добре, що ми встигли зробити українське свідоцтво про народження. Був лише цей документ, але на той момент пропускали всіх із будь-якими документами, навіть, мабуть, без них теж пропускали», — пригадує жінка.

На молдовському кордоні її зустріли знайомі чоловікового брата й допомогли дістатися Кишинева. Звідти вирушили до Румунії, бо були чутки, що Молдова може закрити повітряний простір. Два дні жили в готелі, доки чекали вильоту до Стамбула. При проходженні контролю виникали нюанси через відсутність необхідних документів, але в підсумку митники з розумінням ставилися до ситуації. Щоправда, у Стамбулі, де була пересадка, біженців затримала поліція. Після тригодинного з’ясування обставин на дитину зробили тимчасові документи й зобов’язали по прибуттю на місце тимчасового проживання звернутися в українське консульство.

Здавалося б, головні випробування позаду. Але перед самим вильотом рейс скасували. Стамбул охопив найбільший за останні декілька десятків років снігопад. Усі авіарейси було скасовано мінімум на 5 днів.

«Ми застрягли в Стамбулі — в чужому місті, в чужій країні. Оскільки це була пересадка, то нас безкоштовно поселили в готель. До слова, молоко в мене не пропало. Я просто мусила покладатися на грудне вигодовування: була страшенна заметіль, я не мала можливості виходити по суміші, бо не могла залишити малого, а з собою теж не могла взяти через таку погоду.

Зрештою ми дісталися до чоловікових родичів, які мешкають в Анталії. У консульстві оформили документи. Меншу дитину вписали в мій закордонний паспорт, а старшому сину в його протермінований на той момент паспорт поставили відмітку про продовження. Але нам на території Туреччини за безвізом можна було перебувати лише 90 днів. Тому довелося повертатися в Україну. Літаком дісталися до Кишинева, а звідти вже приїхали додому.

Перші емоції — це, звісно, радість, бо ми зустріли нашого тата. Місяць жили вдома. Зробили паспорти. А потім, влітку, була дуже страшна ніч, багато вибухів. Знову о 5-ій ранку… І ми з чоловіком прийняли рішення, що таки треба вивозити дітей у безпечне місце, що це має бути пріоритетом.

Чоловік ще в доковідні часи був на заробітках у Чехії. Залишилися деякі контакти. Зідзвонилися, нам пообіцяли посприяти з житлом. Мама цього разу зі мною не поїхала», — розповіла Юлія.

1. Старший син мав йти на навчання в чеську школу, але завадив важкий перелом

Марк, старший син, знайшов тут собі друзів. Його вже записали до школи, навіть отримали підручники. Але за два дні до початку занять він зламав коліно.

«Я розумію, що дуже страшні події відбуваються в нас удома, що багатьом людям надзвичайно важко, набагато гірше, тому я намагалася триматися. Казала собі: «Ти з дітьми в спокої, тут не літають ракети». Але коли це сталося з сином, дуже розклеїлася… Думала, що максимум він буде з гіпсом, і я просто муситиму опікуватися двома «неходячими» дітьми. Але Марку призначили операцію, вона була дуже складна: спочатку вставили шуруп і пластину, а через два місяці була ще одна операція, щоб дістати шуруп. Якби хірурги щось зробили не так, то син міг би залишитися інвалідом. Зламав ногу він у серпні, а почав ходити лише ближче до нового року. Практично заново вчився ходити.

Тому сказати, що мені було важко з грудничком і неходячим старшим сином — це нічого не сказати, коли ти — в чужій країні. Коли він, перебуваючи в лікарні, телефонує й каже, що не розуміє, що йому кажуть лікарі, і що я маю приїхати. А електричка звідси до Праги їде годину, потім ще Прагою від вокзалу до лікарні їхати години зо дві. На той момент я думала, що не «вивезу» цього всього… Словом, якщо без зайвих подробиць, то зараз син навчився ходити, але хвора нога в нього на 1 см коротша, і кожні пів року ми муситимемо проходити обстеження», — розповідає Юлія.

1. «Не розумію, чому ми так хочемо в Європу?»

«Після цього що можу сказати? Чи повернуся я в Україну? Однозначно. Медицина тут така, що, коли ти зламав ногу, тоді до тебе приїде «швидка». Багато інших випадків вважаються не критичними. Навіть коли в меншої дитини була висока температура, то в лікарні відмовлялися обслуговувати, казали, що випадок не критичний, тому звертайтеся до терапевта, прийміть Нурофен і Парацетамол і все таке…

Тут деякі послуги не настільки розвинені, як в Україні. Я до декрету працювала в банку і знаю, як працює банківська система в Україні. Порівняла, як вона працює тут — коли нам робили картку, то ми чекали тиждень», — каже Юлія.

1. «…Їхнє життя закінчилося, коли вони виїхали в нікуди з дому»

Є велика різниця між вимушеною і добровільною міграцією. Це, мабуть, один із головних висновків, які зробила Юлія за час вимушеної еміграції: «Достатньо спілкувалася з українцями, котрі переїхали сюди до повномасштабного вторгнення. І можу стверджувати на сто відсотків, що є різниця між вимушеною міграцією, як у нашому випадку, й добровільною. Тобто, коли ти розумієш, що тебе щось у своїй країні не влаштовує, думаєш, плануєш, хочеш кращого життя для своїх дітей і вирішуєш скласти своє життя у валізу й вирушити, то це — той варіант, коли ти добровільно береш на себе відповідальність за своє життя, яке ти прагнеш змінити, бо щось не влаштовує.

І зовсім інший варіант, коли ти живеш своє найкраще життя, маєш житло, сім’ю, працюєш на нормальній роботі, маєш улюблену кішку, з якою засинаєш і прокидаєшся, а потім тебе виривають із корінням, і ти не знаєш, чи завтра буде в тебе цей будинок, чи не буде. Не розумієш, чи буде, куди тобі повертатися.

Я тут спілкувалася з родиною з Маріуполя. Вони — у віці, як моя мама. Їхня історія мене найбільше вразила: вони сказали, що все їхнє життя закінчилося, коли вони виїхали в нікуди з дому».

1. «Жити — не соромно»

«Я знаю багатьох людей, які пристосувалися. І, можливо, в силу свого характеру вони не сприймають все так близько до серця. Як мені радила психологиня, треба жити, жити — не соромно. Але я досі, мушу зізнатися, не навчилася жити. Живу тим життям, яке було до війни (плаче — прим. автора). Я пам’ятаю його, люблю, десь розумію, що воно не буде більше таким ніколи, але…

Зараз ті, хто повертається в Україну, часом стикаються з таким ставленням, коли їм кажуть: ти виїхав, значить ти — зрадник, а ті, хто не виїхав, — герої. Я таке не поділяю. Бо на своєму прикладі усвідомила, що кожен переживає це горе по-своєму. Хтось легше, хтось важче. Хтось пристосовується на новому місці, хтось — ні. Якби ви запитали мою думку, чи варто вивозити дітей за кордон, коли такі страшні події відбуваються, я би сказала, навіть після того, що тут пережила, що так, варто. Але я дуже хочу додому…» — завершила свою історію Юлія.

1.  
2. За межами України можуть залишитися від 1,4 до 2,3 млн українців

Такі висновки днями опублікував Центр економічної стратегії в матеріалі «Українські біженці. Майбутнє за кордоном та плани на повернення. Третя хвиля дослідження».

Дослідження проведено за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Із 2022 року експерти ЦЕС досліджують стан та настрої українських біженців і вплив їхнього неповернення на економіку України.

«За цей час ми випустили першу і другу хвилю дослідження про те, скільки насправді є українських біженців, як вони живуть за кордоном і що потрібно для їхнього повернення. За нашими розрахунками, станом на кінець січня 2024 року, за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Переважна більшість біженців — це жінки (найбільша частка — жінки у віці 35-44 років — 13%) та діти», — йдеться в публікації.

Станом на січень 2024 року, найбільша частка українських біженців у Європі перебуває в Німеччині (30%) та Польщі (22%). Поза країнами Європи найбільшими країнами за кількістю прийнятих із початку повномасштабного вторгнення українців — США (280 тис. осіб), Велика Британія (253,2 тис.) і Канада (210,2 тис.).

Багато країн поступово скорочують витрати на біженців та роблять умови для них більш жорсткими, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Тому, за підрахунками ЦЕС, за межами України за різними сценаріями можуть залишитись від 1,4 до 2,3 млн українців.

Ключові рекомендації, щоб стимулювати українців повертатися: співпраця з країнами ЄС щодо повернення українців після війни; швидка післявоєнна відбудова постраждалих регіонів; допомога людям із постраждалих та окупованих регіонів на час відбудови; розвиток державно-приватного партнерства; збільшення ресурсів на комунікацію зі співвітчизниками за кордоном через дипломатичні представництва; спрощення реінтеграції дітей до навчання в українських школах та вступу українських випускників іноземних шкіл до українських вузів; забезпечення українських біженцям можливості вільного переміщення та вибору місця проживання, аналогічно правам громадян Європейського Союзу, — пише Центр економічної стратегії.

Олег БРЮХАНОВ, 
Єгор ЦИМБАЛЮК