Микола до клубу прийшов ввечері. Вже напідпитку. Зустрівся з односельцями. Склалися. Відправили гінця за самогоном. Випили. Потім ще бігали за оковитою. А коли вже не було за що жлуктити, Микола пообіцяв:
— Зараз будуть гроші, хлопці!
Хтось поцікавився:
— А де візьмеш-то?
Микола загадкого мовив:
— Треба місця знати!
— Ну то давай, жми!
— Одна нога тут, друга — там!
— Побачимо.
Микола, похитуючись, звернув у темну вулицю. Він ішов до баби Ганни, самотньої пенсіонерки, котрій часто допомагав по господарству. За це отримував обід, сяку-таку копійчину.
«Але, що придумати, щоб стара дала гроші? — думав Микола дорогою. — Та на місці розберемося».
Було близько десятої вечора. У вікнах баби Ганни — темно.
Микола постукав у шибку.
Тиша.
Затарабанив гучніше.
Зрештою, почулося:
— Хто там?
— Я.
— Хто — «я»?
— Петро, — збрехав Микола.
— Чого так пізно? Що треба?
— Справа є.
— О цій порі? Приходь уранці.
— Зараз треба!
— Зараз не відчиню. Вже поночі.
— Відкрийте!
— Чого ти хочеш?
— Мені гроші треба.
— Які гроші? І чому я повинна тобі їх давати?
Баба Ганна здогадалася, що хлопець п’яний. Тому підвищила тон:
— Йди додому! Прийдеш завтра!
— Завтра буде пізно, — кинув Микола і знову загупав у вікно. — Відкрийте!
— Йди з мого двору!.
— Не можу.
— Чому?
— Там хлопці ждуть.
— Які ще хлопці?
Микола знову сказав неправду:
— Я їх не знаю. Вони мене побили. Сказали, якщо я не принесу їм грошей, то вб’ють мене.
— Йди, хлопче, додому, а то викличу міліцію!
Баба дужче перелякалася. Навідріз відмовилася відчиняти незнайомому гостю. Оскільки защіпка була слабенькою, то в ручку просунула молоток, щоб таким чином зафіксувати двері.
Це розлютило молодика. Він підійшов до електролічильника, що висів знадвору на стінці, і вимкнув вимикач подачі струму. Затим роз’єднав телефонний провід. А відтак з такою силою рвонув на себе двері, що ручка молотка зламалася. Потім він, натягнувши светр на носа і шапку на очі, увійшов до хати. Зикнув на стареньку:
— Думали, що не ввійду? Нема для мене таких перешкод! Забери з очей ліхтарик!
Однак баба Ганна не рухалася. Стоїть, мов укопана.
Тоді Микола вибив з її рук ліхтарик. Підняв його з підлоги і потягнув господарку оселі до ліжка. Кинув стареньку на нього.
Та зрештою закричала.
Микола її обличчя накрив подушкою.
— Мовчи! — переходячи на «ти», наказав. — А то гірше буде! Давай гроші!
Якимось чином бабі Ганні вдалося викрутитися. Вона сповзла на підлогу і поповзла до дверей.
— Куди?! — Микола кинувся до неї. Кілька разів ударив ногою в живіт і в груди.
Старенька застогнала. Попросила:
— Не вбивай мене. Я віддам гроші.
— Ось так буде краще! — Микола осліпив очі немічної жінки. — Де вони?
— У другій кімнаті.
— Іди, показуй!
Баба Ганна знайшла гаманець. Протягла його бузувіру.
Той заглянув усередину і здивовано вигукнув:
— Що це? Тут усього двадцять гривень!
Господарка оселі склала на грудях руки.
— Більше немає, — проказала ватяним голосом.
Екзекутор не повірив.
— Брешеш!
— Та нема ж. За дрова віддала.
Микола зі злості штовхнув стареньку. Та впала на підлогу, сильно вдарившись головою. В очах їй потемніло.
Молодик углиб кімнати пожбурив гаманець. Відтак пригрозив:
— Про те, що було, нікому не розказуй! Звернешся до міліції — спалю хату або вб’ю!
Забравши ліхтарик, Микола пішов.
А наступного дня він уже був затриманий правоохоронцями.
Підсудний, мешканець Новоград-Волинського району, як щиро не каявся, як не обіцяв, що не вчинятиме більше злочинів, однак вирок щодо нього був суворий — 5 років і 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна.
Однак засуджений не погодився з рішенням суду і написав заяву на апеляцію. Та апеляційний суд Житомирської області, розглянувши у судовому засіданні в залі суду в м.Житомир кримінальну справу щодо Миколи, його апеляцію залишив без змін.