Світлана метушилася біля кухонної плити, коли до неї підійшла сусідка по комунальній квартирі. Нічого не кажучи, та ножицями відрізала в неї локон волосся.
Світлана на якусь мить остовпіла. Потім, оговтавшись, здивовано спитала:
— Навіщо ви це зробили?
Євдокія скрушно захитала головою:
— На тебе накладено прокляття!
Світлана широко відкрила очі.
Проте сусідка її заспокоїла:
— Я можу тобі допомогти.
— Як? — Світлана з надією втупилася на Євдокію. Повідомлення її настільки ошелешило, що ноги зробилися, мов ватяні.
— Ти ж знаєш, — вела далі рятівниця, — що я дещо знаю і вмію. Хоча й поселилась у комуналці недавно.
— Знаю. Люди говорять. А хто ж мені таке зробив?
— Людей поганих багато. Та ми скоро дізнаємося, хто то такий. Але…
— Що?
— Але для цього діла потрібні гроші чи якісь золоті речі. На деякий час.
— Грошей зараз у мене немає, — сконфузилася Світлана. — Проте із золота дещо є. Почекайте-но.
Світлана пішла до кімнати. Через кілька хвилин повернулася із золотими ланцюжком, хрестиком та перснем.
— Ось. Більше нічого немає.
— Цього досить, — сказала Євдокія. Відтак, пильно дивлячись на жінку, додала: — Тільки про це ніхто не повинен знати.
— Про що?
— Про те, що ти дала мені ці речі.
— Але чому?
— Бо може бути гірше. Тобі. Навіть можеш… померти. Повір мені. Я знаю, що кажу. Життя прожила. Багато бачила. Багато знаю.
Світлана зойкнула. Завмерла.
— Та ти не бійся, — Євдокія взяла її за лікоть. — Все буде добре. Я тобі обіцяю!
— Я на вас сподіваюся.
Наступного дня Євдокія знову підійшла до Світлани.
— Сніданок готуєш?
Світлана ствердно кивнула. Очікувально дивилася на свою рятівницю.
— Тут таке діло… — почала чародійка і замовкла.
Світлана її підігнала:
— Що таке? Кажіть, бо серце крається.
— Треба ще гроші. Без них ніяк не можна. Їх також поверну. Наступного дня. Або через два дні.
— Скільки потрібно?
— П’ятсот гривень. Дуже вже сильне прокляття на тебе накладено.
Світлана вкотре зблідла, схопилася за серце. Застогнала:
— Що ж це таке діється? Кому дорогу перейшла? Наче нікого не чіпаю ж.
— Такий світ, моя дорогенька. Заздрісників тьма-тьмуща. Я знаю. Одразу й не розпізнаєш їх. То є гроші?
— Стільки немає.
— А скільки є?
— Чотириста.
— Ну, нехай буде стільки, скільки є. Піде. Щось придумаю. Ти, головне, не хвилюйся. Гроші і золото я поверну. Зроблю одну справу і поверну. Та дивися, нікому про це ні слова. Так треба. Зрозумій.
— Так, так, я розумію.
— Ось і добре.
Та минув день. Пробіг і другий. Потім третій. Однак ні золотих прикрас, ні грошей Євдокія чомусь не повертала. Навіть уникала зустрічі зі Світланою.
Молода жінка зрештою не витримала, навідалася до знахарки.
А та одразу з порога:
— Треба ще зачекати. Дуже, дуже вже велике прокляття на тобі! Тут за день-два не відробиш.
— А скільки ще ждати?
— Можна цю справу було б пришвидшити, але… Але треба ще гроші.
Тільки тепер Світлана засумнівалася в щирості сусідки.
— То скільки вам їх іще треба? — здивовано спитала.
— Ох, не проста ця справа, — скрушно захитала головою Євдокія. — Ще треба було б трохи.
— І скільки?
— Стільки ж.
— У мене взагалі ні копійки.
— Що ж, — понуро мовила сусідка, — так і буде.
— Що — «буде»? — не зрозуміла Світлана.
— Важко буде відробити.
Світлана повернулася додому і все розповіла своїй матері.
— Та чи ти здуріла?! — вирячилась мати. — Знайшла кому вірити!
— Але ж до неї люди ходять.
— А ти знаєш, що то за люди? Такі ж пройдисвіти, мабуть! Що ж ти наробила, га?!
Дочка знизала плечима.
— Я звикла вірити всім.
— Ох-хо-хо! — важко зітхнула мати. — Треба йти в міліцію. Заяву писати. Поки вона звідси не втекла.
Заяву написали. А невдовзі 46-річна Євдокія сиділа перед слідчим.
— Вона сама мені це все дала, — виправдовувалася шахрайка. — Я хотіла позичити в неї тільки гроші. Для матері. На ліки. Вона важко хворіє. Але у Світлани грошей тоді не було, і вона дала мені золоті прикраси. Потім давала ще гроші. Золото я здала до ломбарду. Частину грошей витратила на ліки, частину — на комунальні послуги. З часом я мала все їй повернути. А вона побігла до міліції…
…Та правоохоронці вже добре знали біографію цієї жінки, Євдокії, котра неодноразово притягалася до кримінальної відповідальності і встигла побувати за гратами. Зібрані докази щодо даної справи були не на її боці. Згодом звягельчанку судили за ст.190 ч.2 КК України (шахрайство), за що отримала 3 роки позбавлення волі.
Отже, фіктивна знахарка знову опинилася на нарах. Заслужено. А ось Світлані, напевно, слід прислухатися до материних слів щодо того, чи варто всім вірити.