Віктор свій перший строк отримав за пограбування. Доки сидів, розлучились батьки. Мати залишилась у селі, а батько поїхав до міста, де після смерті рідного брата лишилася двокімнатна квартира.
Повернувшись із тюрми, вчорашній засуджений довго там не затримався, вліз у якусь кримінальну авантюру. З’явилася реальна можливість знову сісти за грати. Та не хотілось. Ховаючись не стільки від правоохоронних органів, а від постраждалої сторони, яка вирішила своїми силами покарати негідника, Віктор відправився до батька. Той сина вислухав, поспівчував і не вигнав. Почали жити разом.
Батько влаштував сина в будівельну бригаду, якою керував ліпший друг. Однак Віктор довго там не затримався. Користуючись довір’ям, украв і «загнав» перфоратор, за що з ганьбою був звільнений. Влаштувався на автомийку, та напідпитку набив «фізіономію» майстру. В магазині, де підпрацьовував вантажником, поцупив шматок м’яса…
За півтора року у Вікторовій трудовій книжці з’явилося вісім записів. В останній час стояв на обліку в центрі зайнятості, перебирав. То йому посада не підходила, то зарплата не влаштовувала. Зате було до біса вільного часу, а його потрібно було чимось заповнити. Він завів собі друзів. Першим «другом» став 28-річний колишній «зек» Артем. Двічі сидів за крадіжки. Промишляв злодійством. Не працював. Жив у сусідньому під’їзді. Познайомившись біля будинку, обидва мучилися похміллям.
Микола до них приєднався від нудьги. У зоні не був, у криміналі не помічений. Після розлучення тимчасово не працював, сидів на шиї батьків, проживав на одному поверсі з колишнім однокласником, Артемом, ось і зійшлися.
— Набридло під магазином копійки у лохів сшибать, — розчарувався якось Артем. – Треба так, щоб раз – і вистачило надовго.
— Посадять, — не розділив оптимізму Микола.
Проте Віктор підтримав Артема:
— Якщо з розумом, то не знайдуть.
Тієї ж ночі проникли на територію автосервіса, в якому не було ні охорони, ні сигналізації. Викрали дорогий ноутбук, комплект майже нової імпортної гуми, дві магнітоли.
Вранці Артем завіз добро до знайомого, збув по дешевій ціні, за триста доларів.
Пиячили півтора тижня. Коли гроші закінчилися, Віктор запропонував ідею:
— Був у батька, бачив сейф. Там начальник виручку зберігає. Замок хлипкий…
Віктор мав рацію: в залізній шафі, яку складно було назвати сейфом, начальник зберігав гроші – шість тисяч доларів на дрібні витрати. Основну виручку забирав додому, частину здавав у банк.
На справу зловмисники пішли вночі. Спочатку пробралися до сторожки, впевнившись, що охоронець спить. До складу проникли через вікно, без зайвого шуму. Замок зламали ломом. Вигребли готівку.
— Всі тратити не будемо, — розпорядився Артем. – П’ятсот баксів візьмемо, решту заховаємо.
— Давай у мене, — запропонував Микола. – На балконі підлогу постелили. Можна під нею заникати.
Про схованку Артем згадав через тижня два, коли пропили останню гривню.
Був ранок. Артем зайшов до Миколи, запропонував:
— Дістань трохи бабок. Голова репається, треба похмелитись.
Микола шугнув на балкон. Засунув руку під дошку і мало не зомлів.
— Грошей нема!
— Як нема? – не повірив Артем. Сам перевірив. – Може, батьки твої знайшли?
Микола здвигнув плечима. Розгублено мовив:
— Вони ж третій тиждень у відпустці, на дачі. Я дома один.
— Може, хтось до тебе приходив?
— Ніхто. Ну, Вітьок тільки. І то один раз.
— Невже «криса»?..
Звичайно, гроші міг украсти і сам Микола. І Артем цей варіант не відкидав. Тільки навіщо йому підставляти самого себе?
Артем сказав:
— Що ж, поспитаємо свого дружбана…
Приятель був удома.
— У вас що, дахи позривало?! – вирячився Віктор. – Бабки підбрили, а тепер на мене валите?! Так дружба не робиться. Та після такого я вас і знати не хочу!
Віктор хряпнув дверима, не пустивши корешків і на поріг.
Більше він у цій компанії не з’являвся, що додало колишнім дружкам більшої підозри. Незабаром здогадки підтвердилися, коли Віктор приїхав до двору за кермом власних «Жигулів» дев’ятої моделі.
Хлопці, звичайно, поцікавилися, звідки у безробітного такі гроші?
— До чого тут я? – Віктор почав виправдовуватися. – Батя купив. У нього зарплата велика.
А колишні дружки сиділи «на мілкоті» — за останній час жодних пристойних «заходів».
А тут і випадок трапився. Батько Віктора поїхав у відрядження. Артем і Микола притупали до дверей учорашнього приятеля. Подзвонили.
Віктор у вічко вивчив гостей. Відчинив.
— У хату пустиш? – спитав Артем.
— Не один я, — на те Віктор.
— Машина треба.
— Добре, проходьте на кухню.
Молодший господар не збрехав. Користуючись відсутністю батька, приволік додому продажну дівку, пригощав її шампанським, шоколадом, фруктами…
— Непогано живеш для безробітного! – підкинув шпичачка Артем.
Віктор занервував:
— Батя залишив, щоб з голодухи не страждав.
— А на шлюху?
— У нас кохання. Діло кажіть чи вмотуйте. Я зайнятий.
Вибравши момент, коли Віктор відвернеться, Артем заїхав йому кулаком у лоб. Від удару хлопець повалився на підлогу. Почали бити вдвох. Ногами.
Гостя, від гріха подалі, швиденько вислизнула з квартири.
— Де гроші, тварюко?! – зупинився Артем, коли Віктор хрипів, а з рота цвіркала кров.
— Нема нічого. Кажу – батя дав.
Не повірили. Продовжили екзекуцію. І доти, доки той не затих.
— Живий? – поцікавився Микола.
— Дихає, — нахилився над колишнім дружком Артем.
— Досить з нього. Треба бабки шукать.
Вміст шаф опинився на підлозі, меблі перевернули верх дном, відірвали навіть підвіконня – нічого.
Тим часом отямився Віктор, підвівся, з останніх сил поплентався до дверей. Це помітив Артем. Схопивдерев’яне бильце з крісла, котре відлетіло, і кілька разів угрів ним утікача по потилиці.
Віктор розпластався біля порогу. Знову почали шукати гроші. Зупинилися, коли шукати вже було ніде.
Микола не бачив, як Артем угрів Віктора, поцікавився:
— А цей чого тут лежить?
— Злинять хотів, падло. Я його дерев’яхою приголубив.
— Треба відкачати. Без нього нічого не знайдемо.
На нещасного вилили відро води. Не допомогло. Артем нахилився, послухав:
— Здається, дуба врізав.
— Цього ще не вистачало. А бабки?
— До біса бабки! Звалювать треба!
Вони тікали, не закривши за собою дверей. Тому й тіло сусіди виявили цієї ж ночі. Вбивці добряче наслідили. Відправляючись на крадіжки, завжди брали рукавички, а коли вирішили позбавити Віктора життя, – чомусь забули. Тому їх і швидко вичислили. Артем проведе за гратами 14 років, Микола – на два роки менше.
А мешканці будинку з полегшенням зітхнули. Нарешті-то надовго позбавилися двох неблагополучних сусідів. Від третього – назавжди.