ДО ДНЯ ВИЗВОЛЕННЯ НОВОГРАДА-ВОЛИНСЬКОГО ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
Наближається 65-річчя Перемоги. Хоча відчутної підготовки до цього свята в місті ще не помітно (в Росії вже ветеранам війни вручають ювілейні медалі!), та, за традицією, шану тим, хто виборював перемогу у Великій Вітчизняній війні, віддадуть. І найбільше її дістанеться тим, хто дожив до цієї дати, і це закономірно. Та мені здається, що це несправедливо по відношенню до тих, хто пішов із життя раніше, ще до середини «брежнєвської епохи», коли належним чином розпочали славити ратний подвиг радянського солдата у Великій Вітчизняній. У зв’язку з цим виникла ідея: на сторінках наших газет вже зараз розпочати публікації саме про тих, хто відійшов в інші світи у 60-70-х роках, про звитяжні подвиги яких нинішнє покоління вже не знає.
З цих міркувань першою постала особистість Костянтина Йосиповича Крота, підполковника, командира полку. Про нього я довідався саме з публікації у «Лесиному краї». Така людина, уродженець нашого міста, кавалер багатьох бойових орденів, цілком заслужила звання Почесного громадянина міста. І за нашим поданням міська рада це звання йому присвоїла (посмертно).
Іншою людиною, про яку хочеться розповісти, є гвардії капітан, танкіст, Корній Степанович Бакало (1907-1976 рр.), якого я знав особисто, і з його рук у пам’ять отримав цю фотографію. А було це так.
Корній Степанович перебував у родинних стосунках з моєю матір’ю і, проживаючи у Новограді, зрідка відвідував рідню в Киковій, а при нагоді заходив і до нашої оселі, де його радо зустрічали мої батьки. Саме так відбувалася така зустріч одного погожого зимового дня на початку 60-х років.
У припорошених інеєм кожухах, з розчервонілими від морозу обличчями, обідньої пори до хати зайшли: наш батько — Матвійчук Микола Андрійович, на той час завідуючий тваринницьким комплексом колгоспу «Україна», і Корній Степанович Бакало, відповідальний черговий станції «Новоград-Волинський-1».
Мати радо і хутко накрила стіл, чоловіки розпочали під чарку обідати, і повелась некваплива розмова, яка плавно із обговорення насущних проблем і подій, перейшла у фронтові спогади.
Будучи допитливим підлітком, встигши перечитати всю доступну на той час бібліотечну літературу про війну, я надзвичайно любив слухати такі спогади, коли без ніяких прикрас, очевидці і учасники тих буремних подій, своїми словами, фронтовою мовою оповідали про той чи інший епізод війни, яку ми, післявоєнне покоління, не бачили, але про яку, дякуючи таким живим розповідям фронтовиків, багато знали. Отож і цього разу мова зайшла про початок війни, а саме про одну з перших зустрічних битв, які є досить складним видом бою. Це відомий контрудар Південно-Західного фронту, організований його командувачем, генералом П.М.Кирпоносом. Учасниками цієї битви в районі Володимир-Волинський-Радехів-Дубно-Броди були і співрозмовники: дядько Корній — командир легкого учбово-бойового танку Т-26 в складі 20-ї танкової дивізії 9-го мехкорпусу генерал-майора К.К.Рокоссовського і мій батько — навідник гаубиці в складі 300-го окремого гаубичного полку.
Організована Південно-Західним фронтом у кінці червня 41-го року крупна танкова битва з 1-ю танковою групою фон Клейста, змусила фашистів топтатися на Південно-Західному напрямку цілий тиждень. Саме ця битва вселила надію в червоноармійців, що німця бити можна, і підтвердженням цього, висловлюючись словами, сказаними Корнієм Степановичем у підсумок цього епізоду, буде: «Отож, Миколо, правда ж ми тоді дали доброї «прикурячки» німцю під Радеховом і Бродами?»
Уявіть собі, з якою увагою, з яким гарячим поглядом слухав цю бесіду я, син фронтовика, дванадцятилітній хлопчак, який так хотів стати військовим! Корній Степанович це помітив і з великим задоволенням при зустрічах ділився спогадами про свій бойових шлях у війні.
Дядько Корній добре навчався у школі, і метикуватого, фізично міцного юнака, під час призову направили для служби в танкові війська. Він швидко опанував танк БТ — «бетушку» і став командиром екіпажу. Перше своє бойове хрещення він отримав під час фінської кампанії, про яку розповідав скупо, ніби сам переживав за помилки, які тоді допустило вище державне і військове керівництво у тій війні.
Під час згаданих боїв на Західній Україні 20-та танкова дивізія, в якій служив Корній Степанович, вела кровопролитні бої і вкрай ослаблена вирвалася з кільця танкової групи Клейста, і з важкими боями від Шепетівки відступала до Коростеня. Затим, 10 липня, у складі ударної групи 9-го, 22-го мехкорпусів і 31-го стрілецького корпусу, ще раз нанесла відчутний удар по фашистах з району Коростеня на Мархлевськ, досягши суттєвого успіху, перерізала автомагістраль на Київ. Однак сили були нерівні, і Корній Степанович, як і всі воїни Південно-Західного фронту, зазнав гіркоти важкого відступу і втрат, знаючи, що рідний Новоград, де залишилася дружина з дітьми, вже в руках ворога.
Гіркота відступу змінилася на піднесений настрій у 1943 році, в глибоку віру в перемогу над Гітлером в ході Курської битви, учасником якої був і наш герой. На той час умілий і відважний танкіст вже мав звання лейтенанта і командував взводом «тридцять четвірок». Цю бойову машину, як і командирські знання і уміння, Корній Степанович освоїв у 1942-му на спеціальних курсах молодших командирів у глибокому тилу. Командирів готували для командування бойовими підрозділами частин танкових армій, які швидко формувалися для резерву Ставки Верховного Головнокомандування. За розподілом потрапив у 3-тю Гвардійську танкову армію генерала П.С.Рибалка, з якою пройшов бойовий шлях визволення до кінця війни. В ході Курської битви 3-тя Гвардійська ТА, яка закінчувала доукомплектування, вводилася в контрнаступ на Орловському напрямку в складі Брянського фронту. В ході цього наступу військам довелося долати глибокоешелоновану оборону фронтальним ударом. Роль таранних ударів при цьому відводилася танковим ударним групам. Але при настільки міцній ешелонованій обороні фашистів танкові підрозділи просувалися повільно, долаючи ураганний протитанковий вогонь, несли значні втрати у машинах і людях. Довелося при цьому горіти в підбитому танку і Корнію Степановичу, та, пересівши в ході бою в іншу машину, командир взводу уміло маневрував своїми бойовими одиницями, вперто долаючи вогневі рубежі німців.
Фанатичний опір противника, втрати, які несли підрозділи, не зламали наступального пориву гвардійців-танкістів. Шалений опір фашистів було зламано і м. Орел звільнено. Контрнаступ у Курській битві для гвардійців 3-ї ТА закінчився, і перед ними постала задача звільнення України.
За відвагу в наступальних боях, уміле командування танковим взводом у бойових сутичках Корній Степанович одержав перший бойовий орден — Червоної Зірки.
Окрилені яскравою перемогою в ході найвизначнішої битви всієї Великої Вітчизняної — Курської битви, — гвардійці-танкісти, керуючись лозунгом халхін-гольців, — «Гремя огнём, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход!», готували свої екіпажі для наступних боїв за визволення України. А для Корнія Степановича це ще й було визволення землі, де він народився і де в окупації перебували його рідні.
Після визволення Харкова, Воронезький фронт розпочав наступ у районі Полтави з метою скорішого виходу на річку Дніпро. Противник під Полтавою вчинив відчайдушний опір, і тоді у бої з резерву Ставки було введено 3-тю Гвардійську ТА. Навальний наступ гвардійців у взаємодії з польовими арміями дав змогу захопити Букринський плацдарм на Дніпрі, і для Корнія Степановича, який вже командував танковою ротою, постало палке прагнення якомога швидше переправитися на правий берег, адже звідти і до рідного краю вже зовсім близько.
Рота Корнія Степановича успішно виконала завдання скритного перегрупування з Букринського плацдарму на Лютіжський, звідки мала розпочатися операція визволення Києва. 3 листопада розпочався наступ польових армій на Київ. Однак їм з величезними труднощами доводилося відвойовувати кожний кілометр території, і тут своє вирішальне слово сказали гвардійці-танкісти.
У складі ударної танкової групи, — рота Корнія Степановича на ранок 5 листопада перерізала автодорогу Київ-Житомир, що дозволило 38-й армії генерала К.С.Москаленка спільно з 3-м танковим корпусом генерала О.Г.Кравченка звільнити Київ. Мрія Корнія Степановича, при гіркоті відступу в серпні 41-го, про повернення в рідний край з місією визволення залишеного Києва від німецько-фашистських загарбників, через два роки здійснилася, — його танкісти вже на Житомирщині, а Київ — у наших руках!
За форсування Дніпра і визволення Києва Корній Степанович одержав свій перший орден Червоного Прапора.
Спроби противника повернути Київ були відбиті, і 1-й Український фронт розпочав підготовку і проведення Житомирсько-Бердичівської операції з розгрому 4-ї ТА противника.
На відміну від загальновійськових армій, танкові армії, як мобільний вид військ, часто використовуються для маневру силами і засобами при посиленні удару, введення в прорив. Так вийшло і на цей раз, і не довелося Корнію Степановичу визволяти рідне місто. Його рота наносила удар південніше, в районі Сквири—Білої Церкви. 24 грудня 1943 року силами загальновійськових армій розпочалася операція, оборона противника не витримала, і в бій з десантом на броні кинулися мобільні танкові ударні групи. Рота Корнія Степановича через два дні боїв пройшла з боями понад сто кілометрів і зав’язала бій вже на підступах до Білої Церкви. Її було звільнено, і ударна група, в якій була рота Корнія Степановича, ринулася в напрямку Умані. Житомирсько-Бердичівська операція завершилася успішно при вирішальному внеску гвардійців-танкістів, і на середину січня 44-го року рідний край Корнія Степановича було визволено. 1-й Український фронт розпочав підготовку Проскурівсько-Вінницько-Кам’янець-Подільської операції, і 3-тя гвардійська ТА з району Бердичева перекидалася в район Шумського. На лінії Шумське-Любар, внаслідок наступу наших армій, фронт противника було прорвано, і в прорив кинулися гвардійці-танкісти. Вони ламали опір противника і успішно просувалися на лінію Тернопіль-Проскурів. Противник, розуміючи, що під загрозою оточення виявиться його велике угрупування військ, кинув на цей напрямок додатково п’ятнадцять дивізій. Так розпочалася жорстока битва, яку танкісти ще не бачили з часів Курської дуги. В цій битві 3-тя ТА понесла серйозні втрати, Корнія Степановича було поранено, і вкрай знесилену армію було виведено в резерв на доукомплектування, а наш герой відправився в госпіталь на лікування.
На початок липня 44-го Корній Степанович — знову в рідних військах і бере участь в наступі 1-го Українського фронту на Львівському напрямку. Брав безпосередню участь у розгромі крупного гітлерівського угрупування в районі Бродів. Таким чином йому під Бродами довелося удруге дати доброї «прикурячки» німцям.
На черзі була участь у Львівсько-Сандомирській операції, яка 3-ою гвардійською ТА була виконана блискуче. З якою гордістю розповідав Корній Степанович про 120-кілометровий обхідний марш-маневр танкістів, який забезпечив визволення Львова без штурму. Затим послідував стрімкий кидок сталевого кулака на Віслу, оволодіння Сандомиром і захоплення плацдарму на Віслі, а це вже Берлінський напрямок!
Відбулися зміни і в роті Корнія Степановича. Йому присвоєно звання капітана і призначено командиром танкового батальйону.
У січні 45-го з Сандомирського плацдарму третя ТА розпочала свою участь у Вісло-Одрській операції. Тут танкісти показали все, на що здатні ці потужні мобільні війська. Їм належала основна роль у розвитку наступу на фронті, адже танкові кулаки, при взаємодії з авіацією, являють собою рухливий таран величезної сили, що прокладає шлях для загально-військових армій.
У складі сильного передового загону батальйон капітана Бакала завдавав фашистам глибокі удари: вони дробили вузли оборони противника, виходили на тилові комунікації, захоплювали переправи і вузли доріг, дезорганізовували тили противника і сіяли там паніку.
За успішні дії батальйону в ході Вісло-Одрської операції командування нагородило відважного комбата другим ордером Червоного Прапора.
І ось, нарешті, батальйон комбата Бакала — на німецькій землі. 3-тя ТА готується до Берлінської операції. Танкісти-гвардійці готові були з півдня вдарити на Берлін і допомогти 1-му Білоруському фронту ним оволодіти. В ході Берлінської операції батальйон капітана Бакала успішно форсував ріку Шпреє і почав швидке висування на місто Цоссен. Тут танкісти зустріли запеклий опір противника, якому сприяв складний характер місцевості. Танкісти застосували наступ у розгорнутому бойовому порядку і протитанкових сил противника на стримування залізної лавини не вистачило. Наступ, який танкісти-гвардійці розпочали 20 квітня 45-го на Берлін, розвивався успішно, і 23 квітня батальйон капітана Бакала увірвався у південну частину Берліна. На броні «тридцять четвірок» танкісти несли піхотинців 3-ї гвардійської армії — виходило, ніби число 3 помножено на 3. Бійці обох гвардійських армій виявляли масовий героїзм, безстрашність і винахідливість у запеклих вуличних боях. Декілька разів комбату доводилося міняти командирські машини, пересідаючи з підбитих, на ходові. Батальйон успішно пересувався до центру Берліна. А зовсім поруч, в складі артилерійського полку, Берліном оволодівав і мій батько, та про це вони тоді обидва не знали.
Війна закінчилася для гвардії капітана в Берліні. Були ще нагороди від командування та головною була: «А все-таки ми Гітлера добили в його лігві, Миколо. Ми йому відплатили за все і сповна!» — так говорив Корній Степанович моєму батькові, коли вони піднімали чарку «За Победу!».
Ось таким воїном був К.С.Бакало. Дивлюсь на фронтову фотографію: яка відважна і мужня людина, і разом з тим, в цьому простому селянському обличчі проглядає така людська доброта; що ж надихало виходця із звичайної селянської сім’ї на його тяжкий ратний труд? Мабуть, одвічне наше слав’янське — безмежна любов до рідного краю, відданість справі, якій призваний служити, готовність до жертв в ім’я Вітчизни. Та ці якості людини не приходять самі собою, вони виховуються і, очевидно, в передвоєнний період з вихованням радянських людей було все гаразд.
Цією публікацією автор не тільки хотів розповісти про одного із звичайних героїв Великої Вітчизняної, але й показати нинішнім поколінням, на уми яких несеться вал фальсифікованих історичних фактів, де вже на державному рівні не говорять про Велику Вітчизняну війну, але лише про Другу світову — тяжкий повсякденний ратний труд солдата. Адже саме завдячуючи йому, солдату — від рядового, до маршала — Радянський Союз здобув Велику Перемогу. Пам’ятаймо про це і вшановуймо переможців.