(Продовження. Початок у №5 від 29.01.10)
Після П.А.Косача головою з’їзду мирових посередників Новоград-Волинського і Рівненського повітів став колезький радник Іван Олексійович Орлов, якого змінив статський радник Антон Юхимович Свадковський, дід відомого українського поета Олега Ольжича.
Від громадських станів до суду обирали чергових і запасних присяжних засідателів. Так, наприклад, на травень 1892 року було обрано 8 дворян, 29 селян, 6 колоністів, 7 євреїв, 2 відставних офіцерів, 7 міщан, 2 осіб з інших соціальних прошарків. Серед членів присяжних засідателів — лікар Вітковський Станіслав Людвикович, міський лікар Мєчніковський Людвік Мартинович, дворянин Косач Олександр Акимович.
Згідно з суддівською реформою 1889 року місцева юстиція передовірялася міським суддям і земським дільничним начальникам. На Волині, де земство вводилося пізніше від інших губерній Російської імперії, мирові посередники існували до початку ХХ століття. Активно діяли мирові судді, яких у Новоград-Волинському повіті у 1901 році налічувалося 12 осіб. На посаді голови з’їзду мирових суддів перебував статський радник Іван Георгійович Реутський.
З початком Першої світової війни частина суддів пішла в діючу армію, їм на зміну прийшли люди, які за віком не підлягали призову. З 1916 року обов’язки голови з’їзду мирових посередників у Новоград-Волинському — Рівненському повітах виконував надвірний радник Дмитро Андрійович Полонський, який прибув з аналогічної посади голови Луцько-Ковельського з’їзду мирових посередників; першу окружну дільницю очолював колезький ассесор Віктор Казимирович Вітковський, другу — відставний полковник Микола Федорович Вонсик, звинувачений згодом в організації контрреволюційного повстання в м.Новоград-Волинський у липні 1919 року і розстріляний у 1920 році. Мирових суддів очолював у роки Першої світової війни колезький радник Іван Іванович Кочубей.
Сирітський суд в останньому складі мав такий вигляд: голова суду — виконуючий обов’язки міського голови, член міської управи Антон Іванович Ржимовський, члени суду — Микола Іванович Слівінський та Іван Олексійович Поліщук; діловод суду — Георгій Мойсейович Бобровницький.
З початком Першої світової війни на території Волині діяли військово-польові суди. Вони утворювалися при військових об’єднаннях і губернському центрі. Розглядали питання і ухвалювали рішення стосовно осіб, які вчинили під час воєнного стану злочини проти держави: шпигуни, диверсанти, саботажники, ті, хто ухилявся від призову, дезертири, самостріли тощо. Проте на той час корупція у владних структурах була настільки високою, що люди, які мали великі гроші, могли без проблем уникнути відповідальності. Звичним став хабар поліцейським чинам у місті і повіті, суддям і прокурорам, про що зловтішно пишуть автори спогадів, опублікованих у книзі «Звіл». Саме завдяки хабарям, що їх давали представникам імперських каральних органів, велика частина призовників-дезертирів, насамперед єврейської національності, уникла покарання військово-польового суду.
На рішення мирових суддів допускалася апеляція в повітові з’їзди і касація в губернські суди, де касаційні скарги розглядалися губернським присутствієм, а найбільш важливі справи виносилися на з’їзд членів окружних судів, обраних від повітів. При цьому був задіяний такий новий інститут, як присяжні повірені (адвокати). До цього на посаді адвокатів були цілком випадкові люди, які писали нерідко документи і обвинувачам, і тим, кого притягували до суду, отримуючи від обох сторін гроші. Проте й тут існували певні обмеження, наприклад, за віросповідним принципом.
Зокрема, у 1889 році прийнята постанова Міністерства юстиції, згідно з якою призупинено прийняття в присяжні повірені осіб нехристиянського віросповідання. У секретній частині цієї постанови підкреслювалося, що Міністерство юстиції не видаватиме дозвіл на зарахування в присяжні повірені жодному єврею, доки не буде встановлена відсоткова норма по всій імперії. Необхідність введення такої норми пояснювалася низькими моральними якостями євреїв як нації.
У Новограді-Волинському присяжним повіреним працював тривалий час двоюрідний брат Петра Антоновича Косача, дворянин Олександр Акимович Косач, доки він не виїхав із сім’єю до Житомира. Присяжним повіреним працював також близький знайомий сім’ї Косачів Іван Романович Вишинський. За законом від 26 травня 1874 року ведення захисту обвинувачених осіб дозволено також приватним повіреним. На початку ХХ столітя приватними повіреними при з’їзді присяжних повірених у місті і повіті перебували Йосип Ієронович Голавський, Йосип Іванович Яневич-Яневський, Владислав Адамович Бржезницький, Мечислав Карлович Поплавський, Карл Карлович Поплавський, Антон Семенович Перепьолкін-Ковальський. Як можна помітити, приватними адвокатами працювали здебільшого незаможні дворяни римо-католицького віросповідання. Після революції 1917 року існуюча в країні система приватного, громадського і державного захисту була повністю зруйнована і відродилася в іншому вигляді, відповідно до умов соціалістичного ладу.
На початку ХХ століття в повіті було три нотаріуса: в м.Новоград-Волинський — Опанас Семенович Кошурніков, в м.Корець — Федір Васильович Шимнєвич, в м. Любар — Микола Петрович Пєсоцький.

Російська імператриця Катерина ІІ підписала в 1782 році «Устав благочиния или полицейский», який після редакцій 1842, 1957 і 1976 років в зміненому вигляді діяв аж до 1917 року. Цей Статут, доповнений наступними законами про поліцію, став основним документом, який надовго регламентував діяльність карального органу в Російській імперії.
Згідно з Положенням про губернії 1775 року, поліцейська діяльність у губернії ввірялася губернатору, в містах — городничому, в повітах — поліцейському справнику. На волосних старшин і сільських старост покладалися охорона безпеки і підтримання порядку в державних селах, згодом ця відповідальність була розповсюджена на поміщицькі села та колонії. За законом 1837 року утворювалася земська поліція, згідно з якою земський справник вибирався в повіті місцевим дворянством, а губернським правлінням призначався становий пристав у кожний стан повіту, який об’єднував дві — три волості. Нижчі чини поліції: десяцькі, соцькі, п’ятисоцькі і тисяцькі призначалися також губернським правлінням за представленням повітового справника або поміщика. Поліцейські чини знаходилися на державній службі, отримували зарплату і форму, кормові гроші і квартиру. Проте грошове утримання цих категорій чиновників було незначним. Повітова і міська поліція розділялися і працювали окремо. Вони проводили первинне дізнання і слідчі дії за фактами злочинів, серед яких переважали на той час побутові. Проте внаслідок низької кваліфікації серйозні злочини розкривалися ними не завжди. Наприклад, такі злочини, як крадіжки коней або худоби, стосувалися насамперед інтересів селян чи поміщиків, які завжди активно допомагали в розкритті цих злочинів поліції. Тим більше, що часто крадіями худоби безпосередньо, або її скупниками, ставали євреї чи цигани. Якщо ж мова йшла про злочини у сфері валютного обігу, ухиляння від сплати податків, доведення до самогубства, то такий злочин міг розкрити лише кваліфікований спеціаліст, який сам добре знав закони і можливість їх обійти.
25 грудня 1862 року були введені Тимчасові правила про облаштування поліції. Внаслідок чого земська повітова і міська поліції були об’єднані в загальну повітову поліцію. Земський суд був замінений загальним присутствієм повітового поліцейського управління у складі поліцейського справника, його помічника, які призначалися губернатором, а також засідателі від дворян, селян і міських громадян. З 1867 року введена форма, а 1884 року нова форма обмундирування і вид озброєння для поліцейських чинів, а за законом 1889 року, скасовано інститут засідателів у поліцейському управлінні, введено державні посади службовців, значно підвищена заробітна плата.
Зокрема, повітовий справник отримував на рік 1500 карбованців сріблом, державну квартиру, обмундирування, гроші на проїзд і харчування, а також зброю. Його помічник отримував на рік 1000 карбованців сріблом, державну квартиру, обмундирування, гроші на проїзд і харчування, а також зброю. Поліцейський справник, його помічник і працівники повітового управління підкорялися безпосередньо губернатору і відповідному губернському управлінню. Вони здійснювали нагляд за виконанням у повіті законів, охороною безпеки, і громадського порядку, а також «надлежащего повиновения граждан властям». Пристави виконували свої обов’язки у справах судового відомства, казенного управління, військового відомства і громадського господарства.