Гульськ — гарне село, розташоване на розлого-скелястих берегах такої ж красивої річки Случ. З його пагорбів, колишньої панської гори, можна далеко спостерігати сивину мальовничих краєвидів чудового поліського краю. Його красу, хлібосольність і задушевність поліщуків яскраво відобразив Тарас Шевченко у своїй повісті «Варнак», перебуваючи у нашому краю у 1846 році. За час, що минув, багато чого змінилося у державі, суспільстві, житті поліщуків.
У цьому селі 31 травня 1940 року, у часи радянської доби, народилася Марія Улянівна Кузьменчук. Батько Улян Федорович Покрас працював путівним обходчиком залізничної колії, мати — Ксенія Григорівна — домогосподарка.
У Марії Улянівни були ще братик Володимир і сестричка Ніна. Сім’я проживала в акуратному будиночку залізничників, у якій панували взаємоповага та доброзичливість.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Марійці пішов другий рік. Батька, як залізничника, поставили на бронь, в армію не призвали. З фронтів надходили все більш тривожні вісті. Невдовзі фронт докотився до Гульська. Тут проходила лінія укріпрайону №7, який входив до складу «Лінії Сталіна», один із дотів знаходився у Гульську. Тут відбувалися жорстокі бої. Сім’я Марії Улянівни переховувалася у лісі поблизу села Дзигунка (нині Яворівка). Німці з великими втратами форсували річку Случ і розвивали наступ на Житомир. Більше трьох років село Гульськ перебувало в окупації. Було всякого. Мати оберігала дітей, як могла.
Прийшли роки визволення з фашистської окупації. Марійка зростала веселою, допитливою і кмітливою. У 1948 році переступила шкільний поріг першого класу Гульської середньої школи. Любила співати, дівчину запримітили, включили до шкільної самодіяльності, де вона була солісткою шкільного хору. Швидкоплинно промайнули вісім класів шкільних років.
При вирішенні важливих кроків життя завжди радилася з мамою. Одного дня Марійка сказала мамі: «До школи не піду, хочу вчитися на швачку. Поїду на курси крою і шиття». «Що ж, — сказала схвильована мама, — вирішуй сама, ти вже доросла. Я заперечувати не буду». Хоча рішення дочки тривожило мамине серце. Шестимісячне навчання і Марія — швачка, з часом стала професіоналом. Односельчани потягнулися до молодої швачки. Не одній жінці вона пошила сукні, спідниці, кофти, отже стала у пригоді жінкам-односельчанкам. Це були приватні замовлення, хотілося бути у колективі. Працювала у колгоспі імені Лесі Українки на різних роботах. Згодом жінці виявили високу довіру — обрали її ланковою. Вирощували льон, кормові буряки, городину. У соціалістичному змаганні отримувала перші місця, відповідно — грамоти, подяки, цінні подарунки, премії.
У дев’ятнадцять років вийшла заміж за статного, бравого односельчанина Івана Михайловича Бобра, електрика. У лебединій парі жило молоде подружжя. Сталася біда. Іван Михайлович трагічно загинув на місці роботи. Тяжко переживала біду Марія, залишившись із двома дітьми. З 1981 року понад три роки працювала сільською листоношею Гульського відділення зв’язку, пізніше за сімейних обставин перевелася у сьоме міське відділення зв’язку.
Професія листоноші нелегка. У негоду, спеку чи зимовий холод вона поспішає до всіх односельчан. Поштова сумка пере­повнена періодичними виданнями, листами, грошовими переказами, нерідко доводилося доставляти посилку адресату. Привітно і радо зустрічають листоношу у кожній сім’ї. Коли проходила повз двір, господарі кликали: Улянівно (так звали Марію у селі), не минай двору. За самовіддану працю — грамоти міського відділення зв’язку.
Вона — беззмінний учасник сільської художньої самодіяльності. Виступала на обласних конкурсах зв’язківців.
Як завжди, життя вносило свої корективи у долі людські… З часом одружилася з Іваном Оникійовичем, вдівцем. І ось вже 22 роки живуть у парі, ділять разом радості і тривоги. Спільно звели будинок, мають присадибну ділянку. Живуть гарно у порозумінні. Вболівають один за одного.
Від першого шлюбу у Марії Улянівни два сини — Михайло і Леонід, працюють, порядні люди. Життя Марії Улянівни радують п’ять онуків: Олександр, Іван, Валерій, Сергій, найменший — Дмитрик, учень шостого класу ЗОШ №10. Правнуку Артемку — два роки. Внуки і правнуки — всі хлопці, як кажуть у народі: не перевестися роду Бобрів з козацького роду. Повага і любов Марії Улянівни від невісток Марії і Наталії.
Марія Улянівна — активна учасниця міського хору ветеранів війни і праці. Її ніжний голос схвально сприймається у концертних програмах хору, зустрічах ветеранів-зв’язківців. Своє життя вона пов’язала з піснею ще з дитячих шкільних років. У колектив учасників ветеранського хору вона прийшла вісім років тому і знайшла своє покликання, перебуваючи на заслуженому відпочинку. Співає Марія Улянівна душевно, з щирим серцем, для людей, збагачуючи їх духовне життя і настрій. Гарна, серйозна, миловидна і добродушна, як на цьому фото, готова в будь-який час прийти на допомогу іншому у скрутну годину. Турботлива мати, дружина-берегиня сімейного вогнища, бабуся, яка любить онуків і правнуків. Її поважають і люблять ветерани хору, зв’язківці, де вона працювала, всі, кому судилося спілкуватися і працювати з нею. З піснею у серці зустрічає вона свій 70-річний ювілей у сімейному колі родини, друзів. Колектив хору ветеранів сердечно вітає ювілярку. Бажає цій скромній людині міцного здоров’я, щастя, благополуччя, шани, любові від родини, щоб пісня ще довго збагачувала її душу і серце, радувала нас, шанувальників пісні. Многая Вам літа, шановна Маріє Улянівно.