— Привіт, Зайчику!
— Привіт. А це хто?
— Бодя.
— Хм, що за Бодя? А ви знаєте, Бодя, що воно якось не личить…
— Що?
— Що особа чоловічої статі «Зайчиком» мене називає. Це якби жінка... Чи ви, того…
— Ні, ні! З цим у мене все в порядку!
— То в чому тоді річ?
— А навіщо ти вуха на голову начепив?
— А! То для приколу!
— Не той випадок. Це коли б, скажімо, почепив якусь квітку чи листок, або гілляку! Це було б більше до теми. А то…
— Що вам треба, шановний?
— Справедливості! Навіщо по вухах їздиш? Хоч би майонезом помазав.
— Щось я не второпав.
— Народ навіщо дуриш?
— Ще не дійшло..
— У вікно подивися, тугодум!
— Ну, подивився.
— І що там бачиш?
— Авто якесь зупинилося. Одне вже стояло.
— І все?
— Ну, перехожі переходять дорогу. На зелене світло світлофора.
— І більше нічого не бачиш?
— Нічого особливого.
— А погода яка?
— Дощ іде.
— О! Дощ!! Іде!!! Ні, не йде — періщить!
— І що з того?
— Як це що? А ти, Зайчику, по телевізору яку погоду щойно передав, га? Мовляв, день сонячний, теплий… Синоптик вухатий-тугуватий!
— Хто вам дав телефон редакції?
— У цьому немає проблем. Ти ліпше у вікно дивись, коли погоду передаєш. А то тут обвішаєшся парасольками та плащами… Вийдеш — сонце! Не візьмеш парасольку — дощ! У вікно дивись! У вікно! Сапер!
— Чому сапер?
— Бо ти, як сапер: помиляєшся один раз, але кожен день!
Наступного дня ведучий програми «Погода» заячі вуха зняв.
А тут дзвінок.
— Алло, синоптик?
— Ну, я.
— Молодець! Сьогодні, мабуть, у вікно дивився. Сонечко! Клас! А то я вже був подумав… Алло! Синоптик, ти де? Ей, ти куди пропав?
На вулиці раптом уперіщив дощ…