На лаві підсудних — молодий чоловік, Віктор Арсенчик. Будучи ведучим весільного вечора, він, начебто, намагався позбавити життя родички молодого. Проте, захист категорично заперечує причетність підсудного до замаху на вбивство. Але так це чи ні, — суд і має розібратися.
Представник прокуратури вже зачитав обвинувальний висновок.
Далі слово взяла суддя:
— Підсудний, розкажіть, будь ласка, про той злополучний вечір.
— Програму я вів. Як і кожного вечора. А ось ота цяця напилася і зламала мені апаратуру.
— «Цяця» — це хто?
— Маргарита Вєліна, тітка жениха.
— Попереджаю: в суді дотримуйтеся ввічливості. У кожної людини є ім’я, прізвище.
— Пробачте. Так ось. Вона напилася, підійшла до моєї апаратури і скинула її на підлогу. А вона дорога.
— Нічого я не кидала! — верескнула Маргарита Вєліна. — І не була я п’яна!
— Так, не викрикуйте із залу! — знову зауважила суддя. — Нададуть вам слово, тоді й говоритимете! Продовжуйте, підсудний.
— А що продовжувать-то? Апаратура попсована, хто мені відшкодує?
— Скажіть відверто: ви мали намір позбавити життя Маргариту Вєліну?
— Ні. Це не в моїх інтересах. Коли б я її, ну, того… то хто мені повернув би збитки? Що я — дурний?
— Зі справи видно, що потерпілу знайшли ви. Так?
— Так. І що з того?
Втрутився представник прокуратури:
— Ось, бачте! Саме вас і застали на місці злочину! Що ви на це скажете?
— Але, — заперечив адвокат підсудного, — відбитків пальців мого підзахисного на знарядді замаху на вбивство виявлено не було!
Озвалася Маргарита Вєліна:
— А хто ж мене тоді бабахнув по голові?! «Барабашка»?!
— Так, заспокойтеся! — суддя мусила постукати дерев’яним молотком. — Підсудний, щось іще додасте?
— Додам. Якби я її гахнув по голові пляшкою з-під шампанського, то хіба я її не позбувся?
Суддя:
— Кого ви маєте на увазі?
— Пляшки!
— У вас усе?
— Так.
— Гаразд. Сідайте! Маргарито Вєліна, прошу вас за трибуну!
Жінка років сорока п’яти демонстративно протупала залом. Стала за поміст. Поправивши волосся на голові, спогорда мовила:
— Все почалося через той розбитий ящик…
— Сканер, — поправив підсудний.
— Яка різниця? — відгризнулася Маргарита Вєліна і продовжила: — Але спочатку все було добре. Але той бандит усе пустив коту під хвіст!..
Суддя нагадала:
— Свідок, нікого не ображайте! Ще не доведено, що він винний. Продовжуйте.
— Я на весілля до племінника приїхала із села. А у вас же тут усе на хімії! Я того поїла, того. Потім, пізніше, мене знудило. Я пішла до туалету. Нагнулася над унітазом, щоб… Ну, ви зрозуміли. Так ось, коли я нагнулася, саме в цей момент хтось і гепнув мене по голові. Я і беркицьнулася...
Суддя:
— Тобто, втратили свідомість?
— Ну, а шо ж!
— А чому ви були у весільній сукні? Як вона на вас опинилася?
— Ну, побачила, що висить плаття. А я жінка незаміжня. Взяла й поміряла. У ньому, мабуть, і пішла до туалету.
Суддя:
— А чому «мабуть»? Ви були неадекватні?
— Які?
— Багато випили?
— Кажу ж: хімії об’їлася!
— У вас усе?
— Ні! Апаратуру я не ламала!
— Гаразд. Ми розберемося, хто її зламав. Запрошується свідок Микола Прокопчук… Свідком яких подій ви стали того вечора?
— Того дня у мене весілля було, — пожовуючи нижню губу, почав розповідь «учорашній» жених. — В ресторані. А ось цей тип, підсудний, все зіпсував!
— Так, потерпілий! — вкотре зробила зауваження суддя. — Без образ!
— Добре. Так ось. Усе спочатку було наче нічого. Пили, гуляли, танцювали. А потім… Потім ведучий сказав, що моя тітка зламала апаратуру.
Зі стільця, немов ошпарена, підскочила Маргарита Вєліна. Жваво зажестикулювала руками:
— А ти мовчи, племінничок! Нічого я не ламала! Що ти таке верзеш? Я ж тебе у п’ять ранку грибочками на больну голову вгощала. А ти мене так, га?
— Знову ти зі своїми грибочками! — спалахнув племінник. — Танці молодої влаштувала! Сиділа б там у своїх Новосельцях і грибочки маринувала!
— Припиніть сварку! — втрутилася суддя. — Що ще можете додати по суті справи?
— Та вже нічого.
— Що значить: «вже нічого»?
— Бо більше немає, що сказати.
— Ви чули, як підсудний погрожував вашій тітці?
— Ну, чув.
— Що саме?
— Казав, що приб’є її.
— Нічого я не казав! — викрикнув Віктор Арсенчик, але адвокат щось прошепотів йому на вухо, і той заспокоївся.
Суддя:
— А де ви знаходилися з двадцять другої години по двадцять третю?
— За столом. У компанії.
— Сідайте. Запросіть наступного свідка. Анжелу Прокопчук.
До зали вихилясом увійшла одна з винуватців тих подій. Тоді — наречена, тепер уже — повноправна дружина Віктора Прокопчука.
— Це був якийсь кошмар! — збуджено почала Анжела. — Замість весілля — криваве побоїще! Мій чоловік Вітя ледь не побився з Геною. Почав мене до нього ревнувати. У чомусь обвинувачував.
Суддя:
— «Гена» — це хто?
— Наш друг. Геннадій Маківчук.
— У чому саме обвинувачував вас чоловік?
— Я не пам’ятаю.
— Ви також того вечора перебрали?
— Трошки випила. А Вітька приревнував!
— А ви давали привід?
— Та ні! Це тітка йому щось там наговорила.
— А весільну сукню навіщо знімали?
— Щоб танцювать легше було…
Наступним свідком був друг Прокопчуків Геннадій Маківчук.
Суддя:
— А що ви запам’ятали з того вечора?
— Спочатку чув, що щось розбилося. А що — не знаю. Потім чув, як ведучий кричав про якусь компенсацію. А затим Вітька приревнував мене до своєї Анжелки. Мабуть, він подумав, що за унітазом була вона — й торохнув її по голові.
— Кого торохнув??! Кого торохнув??! — зірвався з місця підсудний. Та адвокат його всадив на стілець і знову щось зашепотів на вухо.
Суддя поцікавилася:
— А де ви були з двадцять другої години по двадцять третю?
— Виходив на вулицю. Подихати. На зірки подивитися. Як вони там. Чи всі на місці.
— І всі були?
— На Великій Ведмедиці — всі. Думаю, що то Вітько гахнув тітку по голові пляшкою з-під шампанського. Із-за ревнощів.
— Ну, висновки робитимемо ми. У вас усе?
— Та ніби.
До залу засідання запросили наступного свідка — Бориса Бузька, прибиральника ресторану.
— Де ви були з двадцять другої години по двадцять третю?
— Я? В ресторані. Де ж іще!
— І що ви бачили?
— Ну що бачив? Народ веселився. Музичку крутили. Як ламали апаратуру — не бачив. Бачив, як наречена цілувалася з отим хлопцем.
— З Геннадієм Маківчуком?
— Еге.
— О! Я згадала! — підскочила тітка Віктора Прокопчука. — Коли я оте плаття надягла, ну, мені, думаю, ж можна? Ну, коли я те плаття одягла і вийшла до коридору, то зустріла Гену. Поцілувала його. Ну так, по-материнськи.
— Ага. «По-материнськи»! — вигукнув Геннадій. — Присмокталась, як пилосос!
Залом покотився сміх.
Суддя суворо зауважила:
— Хто буде сміятися, — вижену із залу! І не викрикуйте з місця! Продовжуйте, свідок.
— Ну що ще додати? — замислився прибиральник. — Ну, розцілувала вона того Гену і поплелася до туалету. А! Іще таке. Коли наречена відпочивала, то Віктор Арсенчик вів програму.
Затим, згідно з процедурою, суд перейшов до дебатів. Обвинувальна сторона все ж визнала Віктора Арсенчика винним і вимагала засудити його до п’яти років позбавлення волі.
Суддя поцікавилась у потерпілої:
— Ваша думка щодо вироку обвинувальної сторони?
— Мало ще дали, бандиту! — захлинаючись, вигукнула Маргарита Вєліна.
Відтак суддя звернулася до підсудного:
— Вікторе Арсенчик, ваше останнє слово.
— Стою на своєму, — твердо сказав підсудний, — нікого по голові я не бив! А за апаратуру нехай вона мені відшкодує.
Потім суд пішов приймати рішення. А воно було таким: Віктора Арсенчика оправдати через відсутність складу злочину, а справу передати на дослідування.
Однак Маргарита Вєліна з таким рішенням не погодилася і мало не заплакала:
— Шановні! Ви ж уже знайдіть того, хто мене по голові довбанув. А то й так уже ніхто мене заміж не візьме. Голова й досі тріщить.

Повторне слідство тривало недовго. Як потім з’ясувалося, все сталося досить банально. Хтось на «больну голову» залишив повну пляшку шампанського зверху на перегородці в туалеті, і коли Маргарита Вєліна нагнулася над унітазом, та пляшка — чи то від запаху звільненої зі шлунку «хімії», чи то від струсу перегородки, у яку вперлася тітка Прокопчука, — впала їй на голову. Ось і весь кримінал.
А, може, то дійсно був «Барабашка»?