Море… Воно таке безкрає, таке гарне… Коли стоїш на березі та дивишся вдалечінь, здається, що десь там далеко, на недосяжному горизонті, вода та небо зливаються в одне оділо.
Навколо неї не було нікого. Лише чайки кружляли недалеко, витанцьовуючи свій дивовижний танець над водою. Ліка вслухалася в чаруючу дивну природну мелодію, яку досі ні разу в житті не чула. Це була музика, складена вітром, водою та шелестінням крил. Картини доповнювало оранжеве сонечко, яке вже на половину сховалося за горизонтом і вимальовувало золоту стежину по хвилях моря. Ліка була п’ятнадцятирічною звичайною дівчиною. Її зовнішність, на перший погляд, була звичайною: довге волосся, карі виразні очі, гарна фігура. Але душа… Вона була не такою, як у всіх дівчат її віку. Ця дівчина мала особливий внутрішній світ. Світ, який могла бачити та чути лише вона. Ця молода особа за свої, здавалося б, не довгі п'ятнадцять років пережила багато життєвих ситуацій: і радісних, і не дуже. В усьому вона намагалася знайти щось добре. У неї була ще одна дивна особливість: вона ніколи не плакала. Хіба що від радості. А сльози печалі нізащо не підпускала до своїх очей, адже все, що відбувається, відбувається на краще. Ліка прожила ще зовсім мало, але замислювалась, що таке життя. Їй хотілося пізнати істину життя. Вона розуміла: істину життя люди пізнають лише помираючи. Та вона зовсім не хотіла померти, а вірила, що є інший шлях для пізнання істини. Дівчинці хотілося прожити довго та щасливо, встигнути зробити багато добрих справ. Понад усе мріяла знайти його — її скарб. Якось, коли Ліка була ще зовсім маленькою, почула, як її мама назвала батька Ліки своїм скарбом. Пізніше дівчинка підійшла до мами і запитала: «Мамо, а чому ти назвала тата скарбом? Він же зовсім не блищить і не виграє на сонці різнокольоровими промінчиками». На що мама засміялась і відповіла: «Твій батько — справді найкоштовніший скарб у моєму житті. Це сама доля віднайшла його — найкращого у своїй скрині скарбів і подарувала мені. За що, не знаю, але я дуже вдячна їй за такий подарунок. Ти колись підростеш і зрозумієш мене, і також знайдеш його — свій скарб». Цю розмову Ліка запам’ятала на все життя. Вона вірила, знала, що колись знайде його. Для неї він буде найдорожчим, найкоштовнішим, найгарнішим і, взагалі, найкращим скарбом.
…Сьогодні вона прийшла на пляж, коли вже сутеніло. Там вже нікого не було. Тепер лише вона була володаркою всього цього безмежного світу, який дарував їй такі приємні відчуття. Ліка дуже любила море, тому приїжджала сюди кожного літа зі своїми батьками. Їй подобалося просто сидіти на березі, вдивлятися в далечінь та вслухатися у мелодію природи. Вона ніколи не боялася бути на пляжі сама. Їй це навіть подобалося: ніякого зайвого шуму, ніхто не відриває тебе від думок. Сидиш і насолоджуєшся всією цією красою, ніби створеною для тебе. Особливо Ліці подобалася ніч: чорне небо, вкрите дрібними жовтенькими зірочками; круглий місяць — володар ночі, який виблискує далеко у височині. Дівчина лежала, на нагрітому денним сонечком піску, і дивилася на чорну зірчасту тканину, яка розгорнулася над нею вгорі. Їй здалося, що небо настільки близько, що потрібно лише простягнути руку, і тоді можна буде доторкнутися до зірок, а ще краще було б, якби хтось дістав її для тебе…
Ліка лежала і мріяла… І всі її мрії були про одне — про кохання. Про це величне почуття вона багато чула, читала. Але, не зважаючи ні на що, вона хотіла сама його відчути. Хотілося осягнути висоту людських почуттів не лише розумом, а й всім серцем та душею. Вона знала: кохання не всім приносить щастя, іноді воно приносить лише нестерпний біль. Але що вона знала про велике неосяжне, взаємне, глибоке кохання, на яке чекала?! Дівчина не могла знати, яким буде її почуття, і що їй принесе. Та надіялася на краще. Вона зустріне колись хлопця, якого покохає щиро, безкорисливо, якому зможе довіряти своє серце та душу.
Отак, лежачи на піску і мріючи, Ліка сама не помітила, як поринула з реального світу оксамитової ночі у безкрайній світ непередбачуваного сну…
Вона знову сиділа на піску. Була тепла зоряна ніч. Перед нею у мерехтливому нічному просторі весело переливалися блискучі хвильки, осяяні світлом місяця. Раптом дівчина помітила, що до неї наближається якесь яскраве сяйво. Коли воно наблизилося ближче, вона помітила, що це був напис, складений із зірочок і підвішений у теплому нічному повітрі. «Я тебе кохаю», — прочитала Ліка і доторкнулася до слова «кохаю». «Кохаю», - прошептала вона ще раз. — Але хто такий «Я»? Це питання цікавило її найбільше… Вона майже одразу знайшла відповідь, глянувши на безкрайнє море, що виблискувало у темряві під світлом зірок та місяця. До берега підпливав великий корабель, на кормі якого стояв він…. Її скарб. Ліка одразу зрозуміла, це той, кого вона так довго шукала. Він був ніби зітканий із води, як і його корабель. Незнайомець підпливав все ближче і ближче. Ось дівчина побачила його усмішку: таку гарну та ніжну… Особливо вразив її його погляд: у ньому проглядалася безмежність моря; він був такий лагідний та добрий. Ліка відчула, що її все сильніше і сильніше зачаровує його погляд. Тепер для неї став зрозумілим вислів «кохання з першого погляду». Коли корабель кинув якір коло берега, юнак спустився до Ліки, мовчки підійшов до неї, взяв за руку і повів до корабля. «Але, щоб дістатися до нього, потрібно спочатку трохи проплисти», - подумала дівчина і раптом згадала, що хлопець не плив… Тут вона відчула, що летить; що її не втримують ніякі земні турботи, що вона ні від чого не залежить і просто летить — легенько розсікає нічне повітря, тримаючись за руки з найдорожчою для неї людиною. Коли вони підлетіли до корабля, хлопець перший піднявся на корму, подав Ліці руку і допоміг піднятися на палубу. Потім він просто став коло неї, обійнявши однією рукою, а іншою показав на безмежний простір, що простягався перед ними за бортом і сказав: «Це все твоє. Я також твій. Я кохаю тебе…». І вони попливли лише вдвох. Полетіли до невідомого, щасливого, прекрасного та безмежного, що простягалося перед ними у нічній темряві…
Раптом Ліка прокинулася. Її розбудила чайка, яка, пролетівши надто низько, зашурхотіла над дівчиною крилами. «Невже це все був лише сон? - сумно подумала Ліка, закривши очі. — Але все-таки гарний. Яка ж я рада, що моя мрія здійснилася хоча б уві сні! Можливо, колись цей чудовий сон хоч трохи втілиться в життя. Адже це був він… Я відчула це…» Дівчина тепер сама не розуміла, чому вночі так швидко заснула. Мабуть, ніч подіяла на мене своїми чарами та надала мені шанс насолодитися моєю мрією…» Ліка швиденько зібрала свої речі і пішла додому. Коли Ліка прокинулася об одинадцятій годині, то не пам’ятала, що їй снилось у вранішньому сні. Їй чомусь дуже захотілося піти на пляж, поплавати. «Поплавати» — це слово викликало у неї легку ностальгію за чудовим сном.
Ліка одяглася і через декілька хвилин вже опинилася на пляжі. Наплававшись, вона почала повільно виходити з води. Виходячи, вдивлялася в морське дно, намагаючись розрізнити там ракушки та камінці. Аж тут вона відчула, що зовсім поруч коло неї хтось пройшов. Це людина йшла з берега в море. І раптом щось змусило її обернутися . Виявляється, повз неї пройшов тоді хлопець. Зі спини Ліка не змогла цілком його побачити: чорнявий, високий. А, таких багато є — подумала вона. Та ось він обернувся… Вони зустрілися поглядами. Ліку відразу заворожив цей погляд карих очей. З лиця юнак був дуже симпатичний, а очі… Дівчина відразу пригадала цей глибокий, бездонний погляд. Це він… Ні, такого не може бути! — хаотично подумала, відвернулася і швидко пішла до берега. Вона намагалася відігнати від себе надокучливі думки. Серце билося швидко-швидко. Знову перед очима постав юнак зі сну. «Цього не може бути… Цього не може бути…», — шепотіла Ліка. Знову обернулася, побачила його, зібрала речі і побігла додому. Вдома дівчина згадувала цей лагідний та добрий погляд карий очей. Вона думала про чорнявого незнайомця з пляжу цілий день і так не могла викинути його образ з голови. Він з’являвся у її думках, ніби янгол, освітлений яскравим промінцем.
У вечері Ліка знову вирішила сходити на пляж. Посидіти на самоті. Обдумати все. Підходячи до пляжу, раптом помітила постать, що одиноко сиділа коло самого берега та дивилася на безмежне море. Її серце забилося сильніше. Думки почали хаотично перебивати одна одну. Вона відразу впізнала його. Хоч ще й не бачила обличчя. Тихенько підійшла до нього. Він обернувся на звук кроків, заглянув у її очі, усміхнувся. Ця усмішка… Хлопець їй нічого не сказав. Він лише показав рукою на місце коло себе. Вона сіла біля нього, не зводячи радісного погляду. Юнак усміхнувся їй, обійняв однією рукою, а іншою показав на безмежний простір, що простягався перед ними і прошепотів: «Це все твоє. Я також твій. Я кохаю тебе…» Ліка лише усміхнулася, пригорнулася до нього і подумала: «Це все-таки він. Я не помилилася. Нарешті я підросла, зрозуміла і також знайшла його — мій скарб! Скарб моря…»
Вони так і сиділи обійнявшись. Вони не знали, що буде завтра, що буде колись. Вони просто були щасливі, що знайшли одне одного і летіли разом до невідомого, щасливого, прекрасного та безмежного. Летіли назустріч майбутньому…