ВАЛЕНТИНА ВІТАЛІЇВНА ТА МИКОЛА КИРИЛОВИЧ ДАНЮКИ — БАТЬКИ ВІД БОГА
Вони разом вже 54 роки. У горі та радості, при здоров’ї та хворобах — для подружжя Данюк це аж ніяк не красива фраза із американського серіалу. Бо ці слова не про когось, а про них — про щасливе подружнє життя, як кажуть, пліч-о-пліч. І хоч волосся стареньких давно вкрив сріблом іній, — їх очі досі горять. Ще б пак — у них відображаються сяйвом яскраві усмішки дітей, онуків та правнуків. Цього багатства у подружжя Данюк багато — десять власних дітей подарували батькам 59 онуків та 11 правнуків.
Нас зустріла Світлана Миколаївна — старша із доньок. Знайомство із великою родиною вже з першого погляду обіцяло стати цікавим: тендітна худенька жінка, подумалося мені, а, має звання «Мати-героїня»... Дивування на цьому лише почалося, бо у родині, окрім Валентини Данюк, аж чотири (!) доньки ­мають таку ж державну відзнаку, а ще — три невістки. Навіть у тому, що Бог подарував Данюкам п’ять доньок та п’ять синів, є певний символізм: усе у них в житті порівну — і діти, і труднощі, і здобутки...
— Хоч і маємо десять дітей, а жоден з них не п’є, не палить, не дозволяє собі у житті зайвого, — з порогу ділиться гордістю Валентина Данюк. Саме таким матерям ще з часів Радянського Союзу присвоюють звання «Героїня» — за приклад зразкового материнства. Адже народити багато дітей — це одне, а виховати кожного з них гідною людиною — зовсім друге. Не усім батькам й одного-двох вдається «вивести в люди», тож батьківський подвиг держава невипадково назвала геройством. Щоправда, підтримка героїнь із почесним званням зовсім не «тягне» на почесну — одноразова допомога (приблизно 6 тисяч гривень), — оце й усі почесті...
Натомість Валентина Миколаївна власний вибір стати багатодітною матір’ю пояснює без нарікань — скільки Бог дав дітей, стільки і є. Саме віра стала запорукою появи величезної і дружньої родини, саме віра дала батькам силу і наснагу виростити, любити, пишатися.
90 відсотків багатодітних сімей, говорить статистика, — з віруючих. У радянські часи, коли релігію вважали «опіумом для народу», треба було мати неабияку сміливість, аби вирізнятися із сірої маси неприхованими релігійними уподобаннями. Тим паче, що батьки Валентини, як і більшість, не були віруючими, тож вирішальне значення у цій історії відіграла бабуся. Із майбутнім чоловіком дівчина познайомилася на зібранні християн-баптистів — з тих пір пройшло понад півсторіччя, а вони увесь час разом і ніколи не шкодували про жодне із життєвих випробувань. «У чому секрет? — посміхається Валентина Віталіївна, — бо долали проблеми завжди спільно із чоловіком».
Донька Світлана розповідає: ніколи не чула, як батьки сваряться. Як щось не так було — мати чи батько подивляться один на одного, але вголос при дітях своє обурення ніколи не озвучували.
— Мені уроки не було коли робити, — згадує Світлана Євдошенко. — Мати дасть безліч завдань, як старшій доньці: зварити борщ, прибрати у хаті — коли вже ті уроки робити? Дивуюся, як при цьому ще непогано вчилася. Щоб мені здобути освіту після школи, — взагалі добре було б... А так — якщо ти не піонер і не комсомолець, то тобі й шлях закритий усюди був.
Троє з десяти дітей освіту таки отримали. Сьогодні один із синів працює інженером-шляховиком, другий — підприємець, інші хлопці пішли на будівництво. Першу практику хлопцям довелося опановувати під час зведення батьківської хати — 15-річний Сашко тоді власноруч оздобив будинок «шубою», котра до сьогодні, без оновлення, виглядає, наче свіжа.
— Люди часто ставилися до нас із якоюсь обережністю, — говорить Світлана Миколаївна, — наче багатодітні сім’ї якісь особливі... Тому повагу ми здобували працею, і нас завжди цінували за це. Сашко зараз у Америці живе із родиною, у нього 12 дітей. Працює будівельником, більша частина зарплати, щоправда, йде на покриття кредиту за будинок. За кордоном багатодітним теж нелегко, хоча їжу у магазинах продають наполовину дешевше, а раз на тиждень видають безкоштовно продукти, у яких закінчується термін реалізації. Дорослі діти Олександра заробляють викладанням музики та російської мови, ще одна донька працює вихователькою у садочку.
Як би не було сутужно, ця родина завжди знаходить час, аби зібратися на дні народження. Особливо, якщо йдеться про батьків, — на Золоте весілля з’їхалися звідусіль: з Чернігова, Черкас, Немирова, Здолбунова, навіть з Америки. До речі, батьки вже двічі бували у Сполучених Штатах — діти купували квитки. Які враження? Запам’яталося, що люди по вулицях не ходять, лише на машинах пересуваються, чисто, охайно і гарно в американців.
Втім, це раніше дітки будь-що допомагали батькам, тепер у кожного — велика родина (лише в однієї доньки двоє дітей), маса витрат, кредити. А онуків скільки! Багато живуть далеко від Новограда і кожен просить бабусю й дідуся приїхати, провідати. Як пояснити стільком дітям, що держава, присвоївши звання «Мати-героїня», виділила бабусі пенсію лише у тисячу гривень?
Ось такі справи у Валентини Данюк, котру влада цьогоріч відзначила у церемонії «Гордість міста» (номінація «Материнська відданість»). Дали відзнаку, згадали і... забули. Ніхто не поцікався у матері, з якими негараздами живе героїня. Ні, вона із чоловіком не скаржиться на проблеми зі здоров’ям, яких вистачає у
75 років. І меблів їй не треба, і грошей (хіба на те, щоб провідати прооперовану маленьку онуку у Немирові). Хоча прикро, звісно, що не мають старенькі нормального холодильника — старому, без морозилки, вже 43 роки...
Багатодітні сім’ї нерідко уявляємо як малозабезпечені. Так, розкошів діти Данюків не знали, для підтримки сімейного добробуту тримали свого часу і корову, і курей. З-під прилавка Валентині Віталіївні у радянські часи діставали, що могли, — імпортний костюмчик, наприклад: один прийшов зі школи, інший — одягнув і пішов... Мати з батьком завжди намагалися, аби їх діти виглядали не гірше за чужих. А ще тут у пошані завжди були чистота і порядок — як у стосунках, так і у побуті.
— Ніхто з нас не казав слово «дурак» — знали, що зразу отримаємо за це, — пригадує донька Світлана. — Мама усіма домашніми справами завідувала, батько з ранку до вечора працював водієм. Він і сьогодні зайнятий по господарству... Тримали нас завжди під контролем, у строгості, але ніхто не ображався, бо знали, що батьки нас люблять. У цьому — велика їх заслуга, що навчили нас бути дружніми. І ми своїх дітей цьому вчимо. Пішли якось із батьком по гриби, а він знайшов найбільшого і, наче дитя, тішиться: «Уявляєш, як мати зрадіє, побачивши?!». Або у полі десь нарве оберемок квітів і біжить до мами із ними. А вона у відповідь завжди нам каже: «Бачите, як мене шанує — маю його ще дужче глядіти...».
З десятьма дітьми на роботу не дуже походиш, але Валентина Віталіївна працювала і у колгоспі, і у військовій частині. Більшість життя, зрозуміло, довелося віддати родинним клопотам, але ця жінка завжди була спроможна допомогти чоловікові заробити грошей. Майстриня, вочевидь, вона теж від Бога — в оселі багато зроблено її золотими руками. Вона і шила, і вишивала, і плела. Неабиякий хист жінки до малювання помітний, щойно переступаєш поріг. Складається враження, що тут «чарував» професійний дизайнер: на одній стіні — ромашкове поле, на іншій — копія власної оселі, а над нею пролітають десять лебедів-дітей....
Тут надзвичайно дивна світла аура. Діти кажуть, що відпочивають у батьків від проблем — у затишку, наче у дитинстві. Оберемок квітів, подарованих дітьми, онуками та правнуками під час церемонії «Гордість міста», мати дбайливо засушила і зберігає у вазі на почесному місці, у іншому куточку — імпровізований шматочок природи: тут і гніздечка з лісового гілля, і сувеніри-птахи. Вишиті серветки, картини, обшиті власноруч, старенькі меблі буквально «дихають» материнською любов’ю. Усе — в світлих тонах, від яких оселя здається чепурною, а придивишся — немає жодних модних штучок, усе просто і, водночас, із вишуканим смаком. Істина очевидна: любов до ближнього осяює сонцем наше життя. А батьківська любов гріє більше за сонце...
P.S. Ці люди ні у кого нічого не просять. Навіть на шкільні ремонти здають нарівні з усіма — не мають бажання бути «білими воронами». Очевидно, школам слід поміркувати: а чи варто збирати кошти з учнів, яких у сім’ї не один і не двоє...

«Мама... Яка вона, моя Мама? Можна знайти мільйони слів — ніжних, ласкавих, красивих та гідних, але навряд чи зможуть вони відобразити усю повноту моїх відчуттів до неї.
Моя мама — Валентина Миколаївна Карасюк — вчитель. Уроки мами — приклад її життя, котре було нелегким. Уроки мами — це ще й уроки душевної щедрості. Важко підрахувати, скількох учнів вона навчила першим літерам, складам, словам, скільком просто допомогла повірити у Себе, для скількох стала прикладом у житті. І мамині учні не забувають про неї через роки. Ставши дорослими людьми, вони вітають її зі святами. Зустрічаючи на вулиці, — біжать обійматися. Бо уроки мами — це ще й уроки відповідальності за долю інших, це — уроки справжньої дружби, чуйності.
Я вдячна мамі за все, що маю. Материнським серцем вона завжди відчуває, коли мені погано: якщо образили, не зрозуміли, не помітили... Моє щастя — в її порадах, в її теплих руках, в її трохи сумній усмішці. Вона ні від кого ніколи не чекає допомоги. Бо мама — це людина, котра може замінити усіх, але її замінити не зможе ніхто. Моя Мама... Нехай вона завжди буде зі мною!

P.S. Під цими вдячними словами міг би підписатися кожен із нас — для мами будь-якої професії, віку та характеру. Але спішимо жити, забуваємо про почуття, відкладаємо на потім. У глибині душі кожен знає: мама ніколи не втомиться чекати. Головне — не спізнитися назавжди. Тож у травневі святкові дати — День матері (8 травня) та День сім’ї (15 травня) маєте шанс подякувати за любов і турботу своїм найріднішим.