Під час перебування на одному із семінарів з юдаїки у Пуща-Водиці в першій половині 90-х років мені пощастило познайомитися з журналістом київської газети «Хадашот» Вадимом Фельдманом. Дізнавшись, що я з Новограда-Волинського, він дуже зрадів і розповів, що саме там народився його батько, Йона Фельдман, а брат останнього, Йосип, залишив після себе спогади про рідне місто. На моє прохання Вадим передав мені ксерокопії цих спогадів. Тоді я робив ще перші кроки в краєзнавстві. На відміну від інших міст, про Новоград-Волинський книг не писали, і про те, щоб прочитати десь його опис, можна було лише мріяти. Мою увагу привернули не лише рідкісний історичний матеріал, але й талант оповідача, його спостережливість. Хотілося отримати більше інформації про автора спогадів. Вадим Фельдман, до якого я звернувся за допомогою, відповів на всі мої запитання, надіслав старі світлини.
Отже, Йосип Мойсейович Фельдман народився в Новограді-Волинському 4 грудня (17 грудня за новим стилем) 1905 року. Його батько, Мойсей (Мойше) Фельдман, був домашнім учителем, а перед Першою світовою війною займався «письмоводством» (надавав юридичну допомогу населенню без права виступати на суді). В місті його добре знали і поважали. Під час виборів ради міської єврейської громади 1918 р. М.Фельдман виконував обов’язки голови виборчої комісії, у 1920-22 рр. перебував на посаді народного слідчого 1-ї дільниці, пізніше став членом колегії оборонців. Мати — Фейга Купершмід — працювала у пекарні, але у зв’язку з ростом чисельності родини стала домогосподаркою. Родина проживала спочатку на Корецькій вулиці (будинок Ланса), потім — у двоповерховому будинку на Соборній вулиці (третьому від рогу), а з 1920 р. — знову на Корецькій.
Писати, читати і рахувати Йосип навчився вдома, від батька, а восени 1918 р. успішно склав іспити і був прийнятий до основного класу міської чоловічої гімназії, яка після встановлення радянської влади була перетворена у трудову школу №1. Здобувши у 1923 р. 7-річну освіту, до 1926 р. працював робітником на залізниці, Кам’янобрідському фаянсовому, Токарівському фарфоровому і Новоград-Волинському чавуно-ливарному заводах, потім — на заводі ім.Петровського в Дніпропетровську. У 1927 р. був призваний на військову службу в авіації. Восени 1928 р. його послали на навчання в Ленінградську військово-технічну авіаційну школу, яку він закінчив восени 1930 р. У серпні 1935 р. Й.Фельдману було присвоєне звання льотчика-спостерігача (штурмана), а в березні 1936 р. він був направлений на дворічні курси вдосконалення інженерів військово-повітряних сил у Ленінграді. Ще під час навчання в авіашколі він писав до багатотиражки цієї школи під назвою «Контакт», а тепер редагував цю газету. Це були перші його кроки як журналіста. Здавалося, що на молодого льотчика чекає блискуча військова кар’єра. Але в серпні 1937 р. його несподівано викликали у політвідділ курсів і прочитали наказ про звільнення з військової служби «через неможливість відповідного використання». Незабаром він був виключений з партії. В цей же час почалися масові звільнення з армії. Вночі до будинку, в якому разом з ним мешкали родини командного складу, під’їжджали автофургони і забирали когось із сусідів. Готуючись до найгіршого, Йосип зібрав невелику валізу з білизною. Тимчасово він вимушений був працювати на металобазі. Одного дня його викликали на партбюро і оголосили про скасування рішення про звільнення з партії. Як виявилось, хтось доніс, що він є нібито родичем колишнього комкору, «ворога народу» Б.Фельдмана. Подальша перевірка цей наклеп не підтвердила. Йосипу повернули партквиток, але не відновили у військовій службі.
Тоді він вирішив поступати в Ленінградський інститут іноземних мов. Склавши спочатку ­екстерном іспити за середню школу, успішно також витримав вступні іспити. До кінця навчання залишалося лише кілька місяців, коли в його долі відбувся черговий поворот. Йосипа несподівано викликали в штаб Ленінградського військового округу і оголосили наказ від 31 грудня 1940 р. про мобілізацію, згідно з яким він мусив негайно виїхати в Тбілісі і прибути до штабу Закавказького військового округу.
Там Й.Фельдману, як знавцю іноземних мов, було серед іншого доручено слухати радіопередачі англійською і німецькою мовами, фіксувати в них найголовніше та інформувати політуправління округу. Зокрема, його увагу привернуло повідомлення англійського радіо від 15 червня про те, що через тиждень Німеччина має напасти на Радянський Союз. Влітку-восени 1941 р. він перебував у складі радянського контингенту в Ірані, а після повернення в Тбілісі попросився на фронт. Його направили до політуправління Північно-кавказького фронту в Краснодарі, де саме готувалася висадка десанту на Кримський півострів. У грудні 1941-травні 1942 рр. він брав участь у військовій операції в районі Керчі, під час відступу був контужений, не міг підвестися на ноги, але спорудив собі пліт і вийшов у море, де його підібрала баржа. Пізніше обороняв Кавказ під Туапсе, у складі 69-ї армії визволяв Україну і Польщу, а закінчив війну біля Магдебурга у званні підполковника, начальником 7-го відділення Політвідділу армії. Його було нагороджено орденами Червоної Зірки, Червоного Прапору, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, а також медалями.
Ще під час бойових дій Й.Фельдман проводив роботу серед німецьких військовополонених. Зберіглася радянська листівка німецькою мовою, датована квітнем 1942 р., що пропонувала солдатам вермахту здаватися в полон і гарантувала життя тим, хто це зробить. У верхній частині листівки на знімку зображений «російський комісар, котрий повідомляє німецьким військовополоненим про події міжнародного життя». Цим комісаром був Йосип Фельдман. З переходом Радянської Армії у наступ ефективність агітаційної роботи значно підвищилась. Незабаром після капітуляції Німеччини Фельдману доручили організувати випуск німецької антифашистської газети. Спочатку він працював замісником редактора газети «Берлінер Цайтунг», а з 30 листопада 1945 р. — замісником відповідального редактора газети «Тегліхе Рундшау», органу радянської військової адміністрації в Німеччині. Його друзями стали письменник Ф.Вольф, поет Й.Бехер, співак Е.Буш та інші діячі культури, німецькі антифашисти. У 1948 р. в Берліні німецькою мовою виходять з друку дві книги Й.Фельдмана, котрий писав під літературним псевдонімом Юрген Фрідбах (Jurgen Friedbach): «Zwischen Krieg und Frieden» («Між миром і війною») та «Im Schatten von Fort Knox» («У тіні форту Нокс»). Обидві книги містять тогочасні ідеологічні кліше. У першій мова йде про повоєнний устрій Європи, план Маршалла; друга розповідає про форт Нокс, в якому зберігаються золоті запаси США, і засуджує жадібних капіталістів. Крім того, Й.Фельдман є одним з авторів і редактором підручника «Английские идиомы и выражения» (Тбілісі, 1941).
Наприкінці 1948 р. він як журналіст був відряджений до Лондона для освітлення міжнародних подій. У ході бесіди з міністром закордонних справ тіньового лейбористського уряду Фельдман дав високу оцінку свободі слова у Великобританії. Після повернення в грудні 1948 р. до Берліну Йосипа Мойсейовича арештували. Його звинуватили у шпіонажі на користь Великобританії й намагалися тортурами вибити зізнання. Слідство тривало майже цілий рік, але заарештований тримався. Тоді зраду перекваліфікували на антирадянську пропаганду. Фельдмана засудили до 10 років таборів і відправили етапом до Солікамська. Покарання він відбував на лісозаготівлях. У 1954 р. його випустили з табору, але залишили на вільному поселенні в Боровську Пермської області. Через декілька років він був повністю реабілітований.
У таборі Фельдман познайомився з Семеном, в’язнем з міста Сороки, котрий запропонував йому після виходу на волю поїхати разом з ним у Молдавію, ближче до сонця і фруктів. Йосип Мойсейович погодився на цю пропозицію і у 1960 р. переїхав у Сороки. У цьому місті він жив до кінця життя, тривалий час працював викладачем англійської мови у місцевому педучилищі та середній школі №2. Був також відповідальним секретарем товариства «Знання», виступав з лекціями. З 1961 р. — член Союзу журналістів СРСР. Писав статті в республіканських і районних органах друку. Помер Йосип Мойсейович 24 жовтня 1984 р. Ховали його з усіма військовими почестями. За гробом йшло багато людей: друзі, сусіди, учні. Друг померлого Семен сказав на похоронах: «Ми ховаємо людину-легенду».
Також високу оцінку дає йому колишня учениця: «Иосиф Моисеевич отличался необыкновенной живостью ума и умением преподавать. Сколько ума, культуры и чувства юмора было у этого уже пожилого человека.» За спогадами Вадима Фельдмана, його дядько до кінця життя залишався допитливою людиною, любив статистику і був дуже цікавим співрозмовником. У потязі він займав місце біля вікна, уважно спостерігав за місцевістю і живо коментував побачене. Його міркування завжди відрізнялися свіжістю і незвичайністю поглядів, що сформувалися на основі багатого життєвого досвіду. Одного разу, коли в них зайшла розмова про Сполучені Штати, племінник спитав, чи буде колись ця країна воювати з Радянським Союзом. Відповідь Йосипа Мойсейовича була категоричною: ні в якому разі, американцям є що втрачати.
У 1983-84 рр., незадовго до смерті, Йосип Фельдман встиг написати спогади, що займають 35 сторінок машинописного тексту. Вони охоплюють дитячі роки у Новограді-Волинському, короткочасну працю на заводах Кам’яного Броду, Токарівки і Дніпропетровська, навчання в авіаційній школі та інституті в Ленінграді, передвоєнну й фронтову військову службу. Є лише коротка згадка про призначення в редакцію газети «Берлінер цайтунг», але немає жодного слова про подальший арешт і ув’язнення. Після смерті Йосипа Мойсейовича його племінник Вадим упорядкував спогади і дав їм назву «Сімейна хроніка», оскільки цей вираз вживав у передмові сам автор.
Спочатку автор описує історичну частину міста, так званий «Угол» (місце перетину центральних вулиць), розповідає про своїх батьків, братів і сестер, згадує дідуся і бабусю, котрі мешкали на Нижній Медовій вулиці. Його пам’ять фіксує бурхливі події другої декади ХХ століття: рух колон австрійських військовополонених вулицями міста у роки Першої світової війни, масову маніфестацію під час Лютневої революції, погром і арешт батька, прихід більшовиків, катастрофічну пожежу, панічну втечу з міста і поневіряння на чужині в 1919 р. Дуже цікавими є також його розповіді про навчання у Новоград-Волинській чоловічій гімназії й трудовій школі, про сіль як еквівалент грошей у період «військового комунізму».
Доля закинула Йосипа Фельдмана далеко від рідного краю. Знову побачити Звягель судилося лише через декілька десятиліть. Ця остання зустріч із містом дитинства завдала йому болю: «Много лет спустя, в 1969 году, когда мы гостили в Киеве у нашего, ныне покойного, брата Арона, мы, вспоминая нашу молодость, решили совершить «визит к пенатам» — показать нашим детям город нашего детства. В просторном такси мы поехали по Брест-Литовскому шоссе в свой родной Звягель … Город сильно разросся за половину века. Мы объезжали знакомые улицы, находили здания школ, где мы учились, места на реке Случь, где мы купались в детстве, фотографировались… Многое изменилось, но многое и всплывало из памяти. Особенно изменилась река: в годы войны на её берегах были вырублены леса. Река сильно обмелела. Скалы, которые в наше время были глубоко под водой, сейчас торчали из воды почти в рост человека. «Угол», хотя и сильно изменился, всё же остался самым оживлённым местом в городе. Сгоревшие в 1919 году дома были заменены новыми. Вместо нашего дома был построен почти такой же. Мы зашли в кафе в этом доме и основательно подкрепились. Но пройдя дальше по улице, бывшей когда-то Соборной, до старинной площади, мы нашли большие перемены: ни остатков древней крепости, ни обоих храмов, ни ратуши на площади не было ... Всё было сравнено с землёй местными «ревнителями прогресса» ещё до Великой Отечественной войны. Мы двинулись от площади вниз к оврагу, на краю которого когда-то стоял домик нашего деда Ионы. Но ни домика, ни самого огромного оврага там не было ... С тяжёлым сердцем мы покидали наш родной город — ничего после этого смотреть больше не хотелось...»
У передмові автор визнає, що чисельні епізоди, імена і дати вже стерлися з пам’яті, не піддаються уточненню. Через різні обставини чотири рази залишав він свою оселю разом з усіма речами і більше ніколи туди не повертався. При цьому безповоротно гинули нотатки, цікаві фотографії. А тепер все доводилося витягати з ослабленої від часу і потрясінь пам’яті. «Но я постараюсь, — пише він, — ничего не придумывать, оставлять в забвении всё, в чём буду сомневаться ... Зато всё то, что запишу, будет основано на фактах, пусть не всегда чётко описанных, но зато бесспорно происшедших в действительности».
У звязку зі згадуваними вище причинами нема нічого дивного, що в освітленні деяких подій не обійшлося без помилок і неточностей. Це стосується, в першу чергу, хронологічної послідовності подій 1918-20 рр. Не відповідають дійсності твердження про поховання командира Таращанського полку Боженка біля огорожі Преображенського собору (за розповідями звягельських старожилів, насправді там ховали іншого «червоного» командира) і про цілковите зникнення руїн фортеці. На відміну від військ УНР і повстанців, про «таращанців» автор пише з симпатією. Але він не приховує, що жахлива пожежа 1919 р. сталася через обстріл міста червоноармійцями.
Й.Фельдман пише в передмові, що час, в якому він жив, був багатим на події, і висловлює припущення, що «Сімейна хроніка» зацікавить, принаймні, його нащадків і, можливо, не лише їх. Уривки з неї були опубліковані на сторінках газети «Лесин край» (8 лютого і 15 березня 1995 р., 6 листопада 1997 р.) і в «Краєзнавчому альманасі» (Новоград-Волинський, 2009). Тепер настав уже час познайомити читачів з автором цих спогадів.