Судовий процес проходив напружено. Відповідач, пан Василь (прізвища дійових осіб поки що не називаємо, оскільки ця справа подана на апеляцію), постійно гортав свої папери, зрідка позиркуючи на свою дружину Майю.
Але почнемо з того, з чого почали судитися подружжя немолодого віку.
Пані Майя прожила зі своїми батьками більше сорока років. Свого часу їхній дім і горів, і переносився з місця на місце, а коли батьки Майї повмирали, то будинок старий розвалили і побудували новий.
І так трапилося, що пані Майя раптом дізнається, що дім уже їй не належить. Новороманівська сільська рада чомусь документи на власність будинку оформила лише на пана Василя, а справжня власниця лишилася кутка над головою. Тож і мусила пані Майя подавати заяву до суду.
Судовий розгляд почався з перепалки.
— Це зроблена афера! — закинула позивачка своєму чоловікові. — Він каже, що моя мама на нього переписала хату за заповітом. Вона не могла цього зробити.
— Було саме так! — емоційно озвався відповідач.
— Але я на неї також маю право! Він каже, що нову хату будував сам. Неправда. Люди допомагали. Я тримала свиней, бичків, працювала. Всі гроші йшли на будівництво.
— Тут все брехня! — крикнув пан Василь. — Все «вокруг да около».
— Та як ти таке можеш казати? У сільраді мені дали довідку, що я там тільки прописана.
Суддя примусив сторони триматися правил судового процесу. Зрештою спитав:
— То чому ви, відповідачу, не хочете, щоб ваша дружина мала право на частку власності?
— Бо не хочу, — буркнув пан Василь і пригадав давню образу з боку дружини, через що, очевидно, та тепер розплачується. — Колись мати їй у санаторій вислала п’ятсот гривень. Останні зняла з книжки. Куди вони ділися? Гульки, курорти! Тому її мати і переписала на мене хату. Я все тягнув для сім’ї. Ремонт будинку. Все за мої гроші. Допомагав її батькам, бо вони мені були, як рідні. А Майка, хоч би гривню дала! Я їх не бачив. А з хати її ніхто не гонить. Хай живе. Ні, раптом захотіла все поділити!..
Як з’ясувалося, після смерті батьків лишилися незакінчені деякі будівельні роботи в будинку: недоштукатурені кілька стін у кімнатах, недостелена підлога тощо. І це ніби не надає пані Майї права на власність частки майна.
Свідок пан Іван, посвідчив, що він колись на цей будинок привозив шпали, за які розраховувалися і Василь, і Майя. Потім додав:
— Не знаю, що в них там сталося, але, жили дружно. Я їм давав гроші в борг, вони мені давали. Всяке було. А в якому році була побудована хата — не пам’ятаю.
Свідок Борис, також літній чоловік, сказав, що більше спілкувався з батьками позивачки і відповідача.
— Знаю, що спочатку хата була накрита соломою, — сказав насамкінець. — Потім — згоріла. Потім почали навколо старої хати копати фундамент. А чи це було до смерті матері Майї, — толком сказати не можу. Знаю, що Василь і Майя разом жили, дітей нажили. В гості до них ходили.
Майже те ж саме говорили й інші односельці.
Потім суддя спитав відповідача:
— Може, таки помиритеся?
— Ні! — коротко і швидко кинув пан Василь.
Під кінець засідання вирішив надіслати запит до сільради Нової Романівки стосовно видачі свідоцтва на право власності на будинок, і на підставі чого власне свідоцтво було видане лише на чоловіка позивачки.
Тож, судовий процес мусили відкладати. Однак після його відновлення суддя оголосив суворий свій вердикт: весь будинок є власністю пана Василя.
Проте з таким рішенням не погодився адвокат, оголосивши, що вони подаватимуть заяву до апеляційного суду.
Що ж, чекатимемо, чим закінчиться ця непроста історія.