Єгор спав довго. Прокинувся перед обідом. На банальне запитання Марини «Де ти вчора був?» лише пробурмотів:
— Корпоратив же був.
— До ранку?
— А як воно буває?
— Я тобі дзвонила. Чому…
— Батарея сіла.
— А мозок не сів?
Єгор наїжачився.
— Не наїжджай!
— А це чому? Чи я тобі не дружина?
— Так, — чоловік рушив до холодильника. — Не чіпай мене. І так усього колотить.
Марина вколола:
— Хлебтати треба менше! — і докинула, згадавши бабусину приказку. — Вічно прикладешся, як віл до браги!
— От!.. — тіпнувся Єгор. — Хоч би поспівчувала! Прошу, не лізь у душу.
— Не лізь…
Чоловік відкрив холодильник. Дістав коньяк. Налив келишок. Випив. Закусив консервованим помідором.
Коли почав одягатися в парадне, дружина з притиском спитала:
— І куди тепер?
— На роботу.
— Вихідний же?
— Є справа незакінчена.
Марина підкинула чергового шпичака:
— Віл ще не все допив?
Єгора знову тіпнуло.
— Дістала вже!
Дружина сердито огризнулася:
— Сам дістав! І взагалі, з цим уже треба щось робити.
— Із чим?
— З твоїми п’янками.
— Знайшла алканавта!
— Алкоголік ніколи не зізнається, що він алкоголік!
— Та пішла ти…
— Сам пішов…
Чоловік грюкнув дверима.

Єгор зупинив свого «Форда» біля першого-ліпшого бару. «Затарився» пивом. Повернувся до авто і в салоні залпом випив одну пляшку прохолодного хмільного напою. Полегшало.
На роботі його ніякі справи не чекали, дружині збрехав. Просто, як після кожного веселого застілля, хотілося розвіятися. Поганяти на «Форді» по місту. Себе показати, дівчат ­позваблювати.
Вицмулив і другу пляшку пива. Потім зупинився біля чергового бару. Прийняв на душу сто грамів коньяку, «пригасив» його пивом.
Надворі увагу Єгора привернув гурт молодих людей. Причепився до дівчини:
— Покатаємося, кралечко?
— Ще чого! — відсторонилася ­чорнявка.
Єгору такий жест не сподобався.
— Чого комизишся? Диви, яка тачка!
Незнайомка загигикала:
— Є кращі!
Власника «Форду» зачепило за живе. Схопив «нахабку» за руку і потягнув її на себе. На захист стали хлопці.
— Ти чого тут розбрикався? Випив, то йди проспися!
— Що-о-о?!
Почалася шарпанина. Проте, до бійки не дійшло. Несподівано з’явилися правоохоронці (очевидно, хтось із компанії їх викликав).
Побачивши, що запахло смаленим, Єгор миттю вскочив до своєї машини і натиснув на газ.
Міліціянти із включеною сиреною почали переслідувати втікача. Вимагали його зупинитися, але порушник ні на що не зважав. Навіть своєю іномаркою зачепив легковик, що рухався в попутному напрямку. Та й це його не спинило. Він мчав до околиці міста.
На допомогу було викликано підкріплення.
Раптом за переїздом Єгор не впорався з керуванням, і авто зі скреготом, кілька разів обернувшись навколо своєї осі, викинуло просто на тротуар. «Форд» застиг. Стражі порядку, зупинившись поряд, кинулися до «гонщика». Проте, всі двері авто виявилися замкненими.
— Вийдіть із машини! — постукавши у віконце дверцят, наказали працівники ДАІ.
Однак Єгор єхидно крутнув головою:
— И-и, не вийду.
— Вийдіть і пред’явіть документи!
Єгор на це склав комбінацію із трьох пальців.
Правоохоронці терпляче повторили:
— Вийдіть із машини!
Втікач матюкнувся. Похитуючись, вовтузився на сидінні — розбирало ­спиртне. Згодом, коли вже почало темніти, висунув умову:
— Вийду тоді, коли біля своєї тачки побачу адвоката і начальника міліції!
— Водій, не дурійте. Не ускладнюйте ситуацію.
— Це ви ускладнюєте! Чого ви за мною гналися?
— Бо ви порушували громадський спокій.
— Нічого я не порушував.
— Може, і не створювали дорожньо-транспортної пригоди на дорозі?
— Коли?
— Коли втікали з місця злочину!
— Нічого такого не було!
— Вийдіть із машини!
— Адвоката і начальника міліції!
— Може, вам ще подати міністра внутрішніх справ?
— Можна і його.
— Відкрийте дверцята і не збільшуйте собі проблем!
— Це у вас будуть проблеми!
Переговори тривали довго. Всю ніч. Єгор, очевидно, тягнув час, щоб протверезіти.
Настав ранок.
Правоохоронцям уривався терпець.
— Якщо не вийдете із машини, — викличемо евакуатор.
Єгор осміхнувся:
— Викликайте! Покатаємось!
Довелося викликати евакуатор. «Форд» із Єгором доставили на майданчик тимчасового зберігання транспортних засобів.
— Може, вже тепер вийдете із салону?
— Ні, не вийду! Адвоката і начальника міліції!
Піднялося сонце. Обшивка «Форда» почала нагріватися (було літо). Єгору почало робитися млосно.
Раптом біля авто він побачив свою дружину. Трохи опустив скло. Утворилася вузенька щілина. Через неї і спитав:
— А ти чого тут?
— Подзвонили, — сердито-схвильвано відказала Марина. — Наробив шуму. Зганьбиш на все місто. Сміхота.
— А як вони тебе знайшли?
— Не знаю.
— Йди додому!
— Вийди із машини. Підкорися.
— Ти з ними заодно?!
— Я з тобою!
— Я їм нічого не зробив, — почав виправдовуватися Єгор. — Погналися за мною, мов обпечені. Що хочеш можуть пришити.
— Розберемося. Не роби собі гірше. Виходь.
— Вийду тільки тоді, коли побачу адвоката і начальника міліції.
Але це було сказано вже з іншою інтонацією, мовлено дещо розгублено, пригнічено. Хміль виходив, і Єгор почав усвідомлювати, що накоїв.
— Виходь, не сміши людей, — повторила Марина. — Є вже тут і адвокат, і начальник міліції. Але чи допоможе це.
Єгор здався, вийшов із машини. Порушника одразу повезли на експертизу. Затим на нього склали протоколи. Однак він своєї вини не визнавав:
— Нічого я не порушував. Ну, посварився з дружиною. Поїхав до бару, купив кілька пляшок пива, випив. Поїхав. Відчуваю, що п’янію, — з’їхав на тротуар і ліг спати. Коли чую, хтось гепає у вікна моєї тачки. Дивлюсь — міліція!
— А навіщо ви втікали від працівників ДАІ?
— Ні від кого я не втікав! Це все вигадки. Стояв собі на тротуарі. А потім мене кудись потягли. Евакуатором. Це ж треба таке!
Єгор блефував. Це було очевидно. Хоч він і мав якісь зв’язки, «блати», але потурати його примхам ніхто не збирався. Тож, доведеться відповідати.