Героїня моєї наступної роз­повіді незабаром зустріне своє 90-річчя. Цих 90 років — людське життя, наповнене різними подіями, життя, яке не особливо пестило, а навпаки — весь час доводилося складати іспити на витривалість, міцність і силу духу. І разом з тим їй вдалося зберегти життєрадісність та оптимізм, доброзичливість і чуйне ставлення до оточуючих. Вражає те, що в такому поважному віці Ольга Кузьмівна щиро радіє життю, ні на що не скаржиться і чітко пригадує все, що довелося перейти на життєвій ниві — чітко називає не лише роки, а й числа тих подій, що відбувалися майже сторіччя тому.
Ольга Кузьмівна Сербін народилася 30 січня 1922 року в мальовничому селі Осова, що на Ємільчинщині, і була найстаршою дитиною в багатодітній родині. Батько, Кузьма Захарович, воював під час Першої світової, потрапив у полон, а коли повернувся додому, то 1918 року новою владою був призначений головою сільської ради. 1932 року був репресований.
Ольга Кузьмівна зі сльозами на очах пригадує, як арештовували батька — не просто забрали годувальця багатодітної родини, а ще й винесли з хати всі продуктові запаси, навіть баняк картоплі, що варився в печі, і того перевернули та потоптали. А діти враз стали синами та дочками «ворога народу». Через те Ольга так і не закінчила педагогічне училище — виключили як «дочку ворога народу».
Чорнява Ольга, як найстарша, була матері першою помічницею і ніякої праці не цуралася — робота просто «горіла» у її руках. Важко було, та не оплакувала власну долю. Навпаки — і співати любила, і танцювати, і пожартувати.
Особливо тяжко пригадувати Ользі Кузьмівні воєнні роки, адже разом з іншими юнаками та дівчатами примусово була вивезена до Німеччини. Спочатку — концтабір та робота на паперовій фабриці. Їхала українська дівчина — чорнява красуня-писанка, а через півроку поневірянь та напівголодного існування схудла вдвічі і лікар, не задумуючись, поставив їй та ще 20-м українкам діагноз «повне фізичне виснаження».
Їх зібрали в окремий барак і, очікуючи на вирішення долі, хтось пустив чутку, що «тепер на мило повезуть». Всю ніч плакали, а на ранок дійсно посадили всіх у машину і повезли. Повезли у невелике німецьке містечко Мангайм, де висадили всіх на площі. Оглянулася Ольга навколо — краса неймовірна! Чисто, охайно, троянди всюди цвітуть, ошатні будиночки милують око, ходять гарно одягнені люди. І серце звеселилося, і з’явилася надія на краще. А життя таки дійсно дещо покращилося — виснажених українців порозбирали німці, і вже далі вони працювали як домашні наймити. Щоправда — без оплати, лише за їжу. Годували добре, але й працювати примушували від зорі до зорі, без святкових днів та без вихідних. Лише інколи до церкви відпускали.
І не знала ще тоді Ольга, що її праця врятувала рідних в далекій Україні. Навколо Осови всі села були спалені карателями, а Осова — вціліла. Фашисти дуже боялися партизанів, а коли побачили, що в Осові залишилися тільки старі, жінки та діти, то зігнали всіх в одне велике приміщення — мали спалити. Мовляв — де ж ваша молодь, у партизанах? Тоді батько Ольги, який ще з Першої світової знав німецьку, підійшов до офіцера з листами дочки і сказав: «Наша молодь на вас працює, у Німеччині, ви ж самі всіх позабирали». І село не спалили, а німецький офіцер навіть сказав, що йде незабаром у відпустку і може завезти дочці листа.
Коли Оля отримала того листа з далекої батьківщини, то не могла повірити — як же вони там? А офіцер розповів, що сестри привіт передавали, і мама, і тато. І хату їхню описав, і дерева, що у дворі росли, і краєвиди сільські. Лише тоді повірила і ще довго ходила, мов окрилена — живі, здорові, чекає її родина!
Після визволення Німеччини не поїхала до Америки, хоч і була така можливість. Додому! Пішки, на вантажних вагонах, на попутках — додому! Непростим був цей шлях, але повернулася на рідну землю.
Тут вийшла заміж. Чоловік, Андрій Платонович, працював на заготівлі деревини, жили в селищі Дзержинськ, у невеликому бараку, тут народилося троє старших дітей — дочка Марія, сини Микола та Петро. Будували свій дім, а коли перейшли туди жити — у світлий, просторий, сонячний, то раділи всі, батьки і діти. Малий Петро бігав по кімнатах і радісно підстрибував — стільки місця, стільки простору! А через два роки народився ще один синочок — Віктор. Ольга тішилася — от і в неї дружна родина, чоловік роботящий, дітки — добрі, розумні, в школі гарно вчилися, батькам у всьому допомагали.
А згодом почали розлітатися з батьківської хати. Отримали вищу освіту, працюють, займають керівні посади, мають шану та повагу від людей. І нині Віктор Андрійович очолює міський центр зайнятості, Петро Андрійович — начальник міського бюро технічної інвентаризації, обраний депутатом обласної ради. І радіє серце матері за успіхи своїх дітей.
Як стільки років промайнуло, і не зогледілася — посміхається щиро і доброзичливо. Поважний вік, а спілкуватися з ювіляркою дуже приємно. Не дивлячись на роки, не скаржиться ні на життя нелегке і непросте, ні на здоров’я — завжди усміхнена, привітна, жвава, має прекрасну пам’ять, багато читає. І подумалося мені, що довголіття — це дійсно дарунок долі, але як важливо і в похилому віці вміти радіти життю. Тож нехай доля дарує ще багато гарних літ нашій ювілярці — гарних і сонячних.