Телефонна розмова тривала недовго. Чоловіки спочатку перекинулися звичайними вітаннями, а потім один із співбесідників сказав:
— Борисе, чекай посилку приблизно через півтори години. Запиши рейс і номер…
Другий перервав:
— Не треба. Говори, Васьок. Я запам’ятаю.
— Тоді слухай…

Симпатична чорнява дівчина і високий, міцний статурою хлопець підійшли до однієї із кас автовокзалу. Це були брат із сестрою. Коли парубок купив квитки, юначка протягла руку:
— Сашко, дай мені квитки.
Хлопець, усміхаючись, заперечливо хитнув головою:
— Не дам, Лесю. Загубиш, — і заховав квитки до задньої кишені джинсів…

Тільки-но автобус рейсом «Житомир-Новоград-Волинський» під’їхав до першої платформи, як до водія з гучномовця пролунало зауваження:
— Водій, змініть табличку навпаки, на «Новоград-Волинський-Житомир»!
Молодий господар авто­транспорту всміхнувся, а відтак уголос проказав:
— Ну і пильні ж у нас диспетчери! Не встиг ще під’їхати, а тебе вже зі всіх боків прорадарили!
Дверці відчинила жінка середніх літ, благально спитала:
— В автобус можна зайти? А то такий вітрисько, що аж із ніг збиває!
Молодий водій пожартував:
— А не боїтеся, що автобус перекине?
Пасажирка сприйняла це за «чисту монету»:
— А таке може бути?
— Телевізор треба дивитися!
Жінка в розгубленості трохи потупцяла, проте до салону ввійшла.
Водій же взяв маршрутні документи і пішов до автовокзалу.

Леся із пластиковим стаканчиком у руках підійшла до автобуса і відкрила дверцята. Однак сильний вітер так їх шарпнув, що вони, зачепивши дівчину, вдарилися об обшивку автобуса, а потім знову різко захлопнулися.
Чорнявка відскочила вбік, і кава зі стаканчика вихлюпнулася на рукав її пальта, ще й руку обпекло. Але стаканчик не випустила. Половина тонізуючого напою лишилася, і дівчина не знала, як вчинити: викинути все це чи залишити?
Лишила. Дуже вже хотілося гаряченького. Спробувала знову відчинити двері, та вони не відчинялися.
Підійшов чоловік середніх літ. Примружившись, поцікавивсь у чорнявки:
— Що, двері не можеш відкрити?
Та відбуркнула:
— Не можу!
Той, очевидно, хотів позалицятись до красуні, однак невдало пожартував:
— Ай-я-яй! Така слабка чи що?
Дівчина невдоволена закопилила губи, відтак кивнула на двері.
— Відчиніть ви.
— Моментом!
Чолов’яга узявся за ручку, опустив її донизу і смикнув двері на себе. Але вони не зрушили з місця, наче їх хто автогеном приварив.
«Джентльмен» спробував удруге. Приклав усю свою силу. Двері таки пішли. Проте, тут долучився черговий порив вітру, і повторилася історія із чорнявкою. Тільки цього разу в обшивку гепнувся жартун.
Дівчина розсміялася, мало не захлинувшись кавою.
Чоловік, зніяковівши, мовчки ступив на сходинки автобуса.
Олександр ще на ходу нишпорив по кишенях. А коли підійшов до Лесі, вона, відчуваючи неприємності, стримано спитала його:
— Що шукаєш?
— Я, здається, квитки загубив.
Чорнявка нервово захихотіла, а відтак ущипнула:
— А казав, що я згублю! І як ти їх посіяв?
— Не знаю.
Підійшов водій.
Дівчина одразу кинулася до нього.
— Ми загубили квитки.
Очевидно, що водій був веселої вдачі, бо, сміючись, сказав:
— Такі молоді і у вас квитки літають? Як же без них я вас візьму?
Леся скривилася: «І цей про молодість-слабкість!». Однак здаватися не збиралася.
— У нас одинадцяте і дванадцяте місця.
— А мені звідки знати, що у вас…
— Можете перевірити в касі.
— Я ще стоятиму десять хвилин. Пошукайте свої квиточки. Раптом знайдете. — І — в кабіну.
Леся, сердячись, спитала брата:
— Де ти ходив?!
Олександр винувато стенув плечима:
— До магазину ходив. І це…
— Куди ще «це»?
— В туалет.
— Ясно! Починай.
— Що починати?
— З туалету починай. Шукати. Щоб хтось інший не поїхав з нашими квитками, краще заплати ще цих півтори гривні. Бігом!
— Ти чого кричиш?
— Я ще не кричу.
— Оце ти так не кричиш?
— Біжи! Автобус нас ждать не буде.
— Лади, потім поговоримо.
Олександр повернувся через хвилин п’ять. Махаючи дорогоцінними папірцями, радісно повідомив:
— Знайшов!
Сестра вколола:
— В кабінці, еге ж?
Брат відпарирував:
— Не вгадала. В магазині. Біля прилавка.
Сестра не повірила. Це було видно по її обличчю. Однак кивнула Олександрові:
— Пішли в автобус.
Водій — у своєму репертуарі:
— Невже квитки повернулися з вирію?!
Леся також вдалася до гумору:
— Ага. Орел на крилах приніс.
Тільки завівся двигун, як дверцята відкрила вродлива білявка.
Водій ніби здивувався:
— Ще одна пасажирочка!
А та винувато:
— А я не їду.
Водій-жартун поклав руку на серце:
— Мабуть, ви вирішили освідчитися мені в коханні?
Білявка зніяковіла.
— Я хотіла б посилочку передати до Житомира.
Господар автобуса вдавано спохмурнів.
— Ех, шкода. Давайте свою посилочку.
Дівчина піднялася східцями з невеликою картонною коробкою.
— Куди ставити?
— Ось тут, біля мене. Хоч нежива матерія мене зігріватиме! Кому передати?
— На автовокзалі вас зустріне моя мама, Антоніна Василівна.
— Зрозуміло.

— Борисе, посилка виїхала о шостій. Зустрічай.
— Ясно…

Молодий водій усю дорогу «крутив» народні пісні. Часом співав сам, чим веселив пасажирів.
Олександр дрімав. Леся те й робила, що розмовляла по мобільному телефону. То з батьками, то з друзями.
Під’їжджаючи до Житомира, водій автобуса несподівано на весь голос повідомив:
— Вас вітає місто-герой Житомир!
А потім включив національний гімн.
Приїхавши на автовокзал, водій і тут усіх розвеселив:
— Вас вітає наш дорогий обласний центр! Нехай усім щастить! Не губіться, повертайтеся. Звичайно, хто хоче.
Затим він вистрибнув із кабіни.
Аж тут до салону зайшов якийсь чоловік і взяв посилку.
Пасажирка, котра сиділа поблизу кабіни, запам’ятала, що цю коробку мала забрати жінка. Зробила невідомому зауваження:
— Мужчина! Ви хто? Хіба це ваше?
Однак той мовчки схопив коробку і поспіхом вийшов з автобуса. Швидко пішов.
Потім побіг.
На гвалт прибіг водій.
— Що трапилося?
— Якийсь чолов’яга коробку забрав, а мала ж…
Водій не дослухав. Різко повернувся і помітив утікача. Кинувся за ним. Наздогнав і кулаком на ходу гепнув того по спині.
Крадій упав на асфальт.
Аж тут на водія налетіли кілька жінок і почали його гамселити руками, по чому бачачи, приговорюючи:
— Ти чого людину лупцюєш? Міліція!!!
Тим часом злодій підвівся, схопив коробку і хотів було втікати, та хтось схопив його за комір курточки. Це був Олександр. Він так смикнув угору, що ноги зловмисника відірвалися од землі, і він ними заметиляв у повітрі. Крадія здушило. Прохрипів:
— Пусти, гад!
— Повисни трохи.
— Що тут відбувається? — підбігло двоє міліціонерів. Очевидно, ті, котрі несли службу на автовокзалі.
Олександр сказав:
— Злодюжку спіймали.
Жінки із роззявленими ротами глипали то на водія, то на крадія, то на Олександра, то на міліцію.
Підійшла Леся.
— Ти молодець, Сашко! Але потрібно їхати. На нас чекають.
— Ні, ні. Вам доведеться затриматися, — сказав один із правоохоронців. — Ми мусимо скласти протоколи.
Леся широко розкрила очі:
— А що ми такого зробили?!
— Не хвилюйтеся. Ви проходитимете як свідки.
Незабаром з’явилася і ­господарка коробки.

Буквально за лічені хвилини в черговому міліцейському кабінеті автовокзалу при свідках, коробку було відкрито. Окрім цукерок, печива і ще чогось, усередині знаходилися… десять тисяч євро!
Тепер міліціонери мали питання до господарки коробки:
— Ми чекаємо пояснень.
— А що тут пояснювати! — сміло, навіть з тінню образи, відказала Антоніна Василівна. — Я мала негайно погасити кредит. Ось і попросила дочку мені допомогти. Вона і її чоловік мають непоганий бізнес.
— А чому в коробці?
— А це заборонено?
— Та ні. Але… Але ж у коробці.
Антоніна Василівна весело відповіла:
— Так надійніше. Спробуй здогадайся, що там гроші. І така сума!
Один із міліціянтів слушно зауважив:
— Але ж здогадалися.
Жінка замислено мовила:
— І це досить таки дивно.

Затриманий прикинувся дурником. На допиті він сказав, що принести коробку з автобуса його попросив невідомий, пообіцявши непогані «чайові». Однак слідчі йому не повірили. Є підозра, що до цього можуть бути причетні знайомі дочки Антоніни Василівни. Отже, слідство за даною справою триває.