Івана Купала — свято, що збереглося до наших часів ще з давніх-давен. Воно приходить у дні великого сонцестояння, коли земля ніжиться і розквітає у лагідних сонячних променях, коли трави пахнуть так дивовижно п’янко і духмяно, а вода в річках і озерах — неначе літепло — у ніч з 6 на 7 липня. Колись це свято було сповнене містики і відтворювало вірування наших предків-язичників у сили природи, а нині — це данина красивим народним звичаям і традиціям і, можливо, все ж таки деяке відлуння тих давніх вірувань. Особливо це стосується нашого Поліського краю, де людина і природа завжди були одним цілим, де краса лісів, річок і озер плекала прекрасне у людських душах, додаючи поліщукам особливої ліричності, мудрості і, деякою мірою, загадковості. Бо Івана Купала — це неначе поклик наших предків. А ми, діти асфальту, знову вкотре приходимо на цей поклик до річок та озер та згадуємо давні традиції. І ось вже сучасні красуні плетуть віночки та пускають їх за водою, котра обов’язково підкаже, чи будуть разом два закоханих серця. А вже згодом — яскраве купальське вогнище, ігри, пісні і танці, що захоплюють, наче вихор, і не відпускають аж до ранку. Весело!