Нам, як жителям нашого міста, зовсім не байдуже, що відбувається в його межах. Ми дуже його любимо і пишаємося, що живемо саме в цьому місті. Не один рік точаться баталії навколо пам’ятника В.І.Леніну. Хтось байдуже до цього ставиться, а комусь він жити не дає спокійно, навіть спати вночі (пам’ятаємо про його підрив у недалекому минулому). І ось, мабуть, настав той час, коли владі, депутатам потрібно визначитися, як бути, щоб зберегти здоров’я тим, кому він заважає. Мені особисто він не заважає. А ось моєму сусіду навіть дуже і він готовий сам його знести своїми руками, якщо це дозволяється. А дійсно, чому місцевий бюджет повинен витрачати на це кошти. Хай зберуть свою громаду однодумці, наймуть кран, автомобіль та інше. А після себе обов’язково благоустроять територію. Це моя думка.

ЗАМІСТЬ АРМІЇ МІГ ЗАГРИМІТИ ТУДИ, ДЕ МАКАР ТЕЛЯТ НЕ ПАСЕ
Коли у 1980 році мене призивали на строкову службу, виявилося, що я забув сфотографуватися на військовий квиток (очевидно їх тоді готували при військкоматах і везли до військових частин разом із новобранцями). Тоді один із працівників військкомату дав мені зрозуміти, що коли я негайно не знайду фотографію «три на чотири», то мої справи будуть кепські.
Тоді страхали будь-чим. Навіть «дисбатом». Тож, кинувся додому, але так нічого і не знайшов. Та раптом в очі кинувся комсомольський квиток (у ті ж часи в цій спілці побували всі). Схопив його, розкрив. Фотокарточка в ньому була нічогенька, печатки майже не видно. Знову згадав про «дисбатівські» страхи і акуратно відірвав фото. А куди ж «обезголовлений» квиток? Про це ж ніхто не повинен знати. І я його, тіпаючись від того ж страху, кинув у… палаючу плиту.
Якби тоді хтось дізнався про мій вчинок — в армію я навряд би потрапив…
Та, слава Богу, ті часи минули. Однак той квиток ще довго не давав мені спокою. Тоді українська людина, за словами Олеся Гончара, «виростала в умовах національної дискримінації і страхів». Це вже пізніше, коли стало відомо про злочини компартії — голодомори, репресії, концтабори, вигублення селянства, винищення інтелігенції — цвіту нації — почали масово викидати та дерти на шматки партійні квитки.
РАДЯНСЬКА СИМВОЛІКА ДОМІНУЄ НАД УКРАЇНСЬКОЮ
Ленін продовжує жити у назвах численних українських вулиць. Щонайменше 4,5 тисячі центральних вулиць українських міст і сіл досі носять його ім’я.
Такі цифри наводять статисти.
Як виявилося, через понад 20 років після розпаду Радянського Союзу вулиць, названих на честь тоталітарних лідерів чи радянської епохи, загалом у 20 разів більше, ніж пов’язаних із незалежністю.
Лідерами за кількістю радянських назв є Вінницька, Кіровоградська та (на жаль!) Житомирська області, у яких ім’я Леніна носять багато сіл. «Незалежних» назв найбільше в західних областях, і не виявлено жодної — у Криму.
Багато хто може сказати, що це не дуже важливо. Але фахівці вважають, що саме це і є індикатором тих проблем, які існують у країні сьогодні. Значною мірою за ідентичністю ми й далі залишаємося радянськими людьми. А за таких обставин ми не можемо рухатися вперед. Ми є якимось таким досить потворним гібридом, заснованим радянським режимом.
Тому важливу увагу, мабуть, варто загострити саме на радянській символіці: назвах вулиць, населених пунктів, пам’ятниках тощо.
Отже, беручи до уваги вище прочитане, назви вулиць якнайшвидше потрібно перейменовувати, пам’ятники демонтувати. Тим більше, з розпадом Радянського Союзу тогочасна символіка втратила свою значимість.
Людям треба пояснювати, що це необхідно для того, аби зберегти в пам’яті оці злочини тоталітарного режиму, щоб ніколи такого не повторювалося у майбутньому.
Пам’ятник Леніну досі стоїть як у Києві, так і в сотнях інших міст та сіл.
Досвід боротьби із символами комунізму, вважають експерти, можна запозичити у інших європейських країн. Наприклад, у Чехії, яка розпрощалася із ними фактично одразу після падіння Союзу.
У 2009-му році тодішній президент Польщі Лех Качинський підписав закон, що передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичних символів. Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де його прирівняли до нацизму.
Втім, в Україні цей процес значно ускладнений політичними реаліями.
«КОЛИ ІДОЛИ ПАДУТЬ…»
Саме під таким заголовком в № 34 від 25 серпня 2006 року я подавав статтю у «Звягель-Інформі» щодо особи Леніна-Ульянова, використовуючи архівні дані багатьох істориків-дослідників.
Бо минає якийсь час, і знову починають згадувати «великие дела Ленина».
Тож, мушу нагадати, що саме Ленін посилав свої полчища в Україну, аби стріляти «без суда и следствия» українців, котрі хотіли самостійно жити.
Колись Гітлер виголошував: «Я вчився у більшовиків. Я не боюсь це говорити». Так воно й було. Це більшовики-ленінці винайшли і застосували практично все те, що потім широко використовував фюрер у будівництві свого нацистського соціалізму: концтабори, розстріли, повішання заручників, масове знищення без суду і слідства, спалення людей живцем у хлівах, клубах, школах…
Сумнозвісні газові камери — теж «відкриття» комуністів-ленінців.
До речі, свій «гуманізм» Ленін виявив і в організації голодоморів. Він, навіть, «теоретично» обгрунтував їх застосування, коли говорив своєму другові Бєляєву, що голод і його наслідки — прогресивне явище, бо збільшують масу робітничого класу, могильника буржуазії. Захопивши владу, чому б не застосувати це «відкриття в боротьбі з контрреволюцією! І він застосував. Це був отой перший, ленінський, голодомор 1921-1923 років.
Люди вмирали з голоду, особливо в Україні. Траплялися випадки людоїдства, поїдання батьками своїх дітей, хоча у Курській і Воронезькій губерніях було приховано чимало зерна.
Маємо в своєму архіві й інші дані. Так, за наказом комісара внутрішніх справ Петровського, ім’ям котрого названа одна із вулиць Новограда-Волинського, 1918 року в Україні розстріляли сотні невинних людей.
За замах на Леніна та вбивства Володарського та Урицького Москва відповіла масовими розстрілами не лише в Росії, а і в Україні. Так звані «виїзні» ЧК, відповідно до «красного терору», винищували людей цілими сім’ями, які не мали жодного відношення до тих подій.
Помічники Дзержинського самостійно виносили смертні вироки. До речі, у Харкові, під час перегляду спектаклю, чекісти, увірвавшись до залу, розстрілювали всіх без розбору.
Так було повсюдно. Кіннотники Котовського 1921 року під містечком Базар (на Житомирщині) розстріляли близько півтисячі українських вояків. Котовці шашками рубали всіх, хто не сприймав нової влади.
Приклади більшовицьких звірств, про які безпосередньо знав Ленін або сам давав розпорядження знищувати «без суда и следствия», можна продовжувати і продовжувати.
То що отой лисий дядько робить поміж Будинком рад, які вже давно сповідують інші ідеали, і християнською церквою, які свого часу той дядько нещадно розвалював або перетворював на комори? Що?
Але ж ні. Знаходяться завзяті прихильники-продовжувачі справи Ульянова-Леніна і в листі до редакції, під заголовком «Ленін біля адмінбудівлі: бути чи не бути?», нагадують нам про «В Государственном реестре недвижимых памяток значится В. И. Ленину, охранный номер — 1895; дата открытия… номер решения о взятии на государственный учет…» Той реєстровий номер також втратив свою силу. Та держава, яка брала цей пам’ятник на облік, вже давно спочила в Бозі, і не потрібно людей вводити в оману.
А втім, комуністи брехали все життя і брешуть досі. Вони не зреклися свого «героїчного минулого», не засудили злочинів попередників. Теперішній лідер комуністів, як нещодавно зауважив відомий письменник, публіцист Володимир Базилевський: «Сам знає, що бреше, але вже не брехати не може». Сила багатолітньої звички призвела Симоненка до механізації процесу: досить відкрити рота — і пішло-поїхало. Одне й те саме.
Бреше так натхненно, пританцьовуючи. Бреше так переконливо, що губи самохіть витягуються в трубочку, як у музикантів духового оркестру… Комуністична ідея, яку вони декларують, але в яку не вірять, — для них лишень ширма для прикриття жирування. Достатньо поглянути, як вони голосують… Маєток Симоненка, його статки на тлі злиденного існування багатьох з його пастви — плювок їм в очі.
Якось мене запитала одна молода особа:
— Як ви гадаєте, коли ті брехливі комуністичні гасла, їх символіка, які заважають нам жити, підуть у небуття?
— Мабуть, тоді, коли підуть у небуття ті, хто за те тримається.
І знаєте, що мені відповіла молода особа? Вона сказала, що так само думає!
Отже люди стають зрілішими, особливо молодь. Треба бути оптимістами. Все одно «красні» падуть. І досить швидко. І Україна перетвориться на самодостатню і по-справжньому європейську країну.
А поки що кату українського народу несуть квіти…