Про те, що Олег Петрович (імена в матеріалі змінено) останнім часом почав активно прикладатися до пляшки, знали практично всі мешканці села.
— Коли він вип’є, то стає некерованим, — говорили селяни. — Він же міцний, чортяка, незважаючи на свої роки, хоча й пересувається ледь-ледь.
Багато хто із місцевих жителів пам’ятає, коли ще кілька років тому він, перебуваючи напідпитку, ганяв селом свою благовірну. Коли ж дружина померла, в його будинок зачастили «однодумці» — такі ж любителі хмільних напоїв, як сам.

Одним із «гостей» був Іван Сокольчик. Молодому чоловіку було ледь за тридцять, проте одружуватися не поспішав. До того ж, після останньої травми ніяк не міг влаштуватися на роботу, тому час від часу підзаробляв. Навіть частенько віддавав свої «інвалідні» матері. Крупні купюри в нього рідко хто коли бачив.
Вірогідно, тому продавець із місцевого магазину звернула увагу, що в один із похмурих днів Іван, прийшовши до торгової точки, простягнув їй двісті гривень, і зауважила:
— Мабуть, пенсію отримав і одразу до нас?
— Ні, Григорівно. Це я від Олега Петровича. Ми з ним відпочиваємо. Дай нам пляшку горілки, вина і цигарок. Ну, ті, які дід любить.
— Ой, кидав би ти пити, Іване! Тримай здачу. Хлопець ніби гарний, молодий, а, головне, роботящий!
— Припини, — зніяковів Сокольчик. — А раптом би сюди дівчина яка-небудь зайшла, що б вона подумала?
— Подумала би, що втратила такого грошовитого і завидного хлопця! Ти сам розваж: по господарству матері допомагаєш, так? Та що там матері, всім можеш допомогти, ніколи не відмовляєш. Характер у тебе добрий, спокійний. Навіть коли вип’єш, — мухи не образиш…
— Ой! — відмахнувся від неї Іван. — Вічно ти за своє.
— А що «ой»? Роки-то минають. Ось і будеш так усе життя за оковитою бігати. Ой, дивись, Іване. Нащо зв’язався з тим стариганом?
— Це з ким, цікаво?
— Та з Петровичем! У нього ж усе життя прожите: дітей виростив, дружину поховав. А ти?
— Гаразд, потім поговоримо, — не витримав молодик і поспішив вийти з магазину.
Через кілька годин він повернувся до магазину з порожніми пляшками.
— Ось, порахуй. Ще копійки є. На вино вистачить?
— Ой, Іване, Іване! Тримай!
— Тільки не починай, прошу, — кинув хлопець. — До речі, я пізніше ще прибіжу.
— Приходь. Тільки не забудь, що сьогодні я до чотирьох.

Цього дня Сокольчик до магазину більше не прийшов. Одразу із торгової точки він попрямував до Олега Петровича.
— Ну що, приніс? — поцікавився господар оселі.
— Звичайно, Петровичу.
— Тоді розливай.
Чоловіки випили по одній, перекурили надворі, а потім знову повернулися до хати. Однак, як у них ведеться, пляшки надовго не вистачило.
— Треба було б ще збігати, — ніби як про себе мовив Іван, розглядаючи порожню чарку. — А що? Я злітаю!
Олег Петрович не відповів.
— Діду! — почав тормосити його Сокольчик. — Прокинься!
— Чого тобі?
— Бабки давай! Я — за бухлом.
— Ти що, хочеш забрати мої гроші? — зпросоння не зрозумів старий.
— Еге, хочу! — Іван не став вдаватися до дрібниць. — Для загальної ж справи!
Очі діда почали наливатися кров’ю. Він з-під лоба подивився на парубка.
— Ти нічого не отримаєш, щеня!
Іван сторопів. Такого повороту подій явно не чекав. Від несподіванки у Сокольчика навіть випала виделка з наколотим огірком.
— Діду, ти що, жартуєш?
— Які жарти? — не заспокоювався пенсіонер. — Пішов геть із дому!
Олег Петрович скочив із-за столу і показав хлопцю на двері.
Вслід за ним підвівся й Іван.
Бачачи, що гість не поспішає забиратися, господар будинку вирішив йому «підсобити», але Сокольчик не дав йому це зробити.
— Діду, закінчуй дуріти! — він заліпив старому ляпаса. — Отямся, зрештою!
У відповідь Олег Петрович вихопив із-під столу сокиру і миттєво всадив її в голову опонента. Потім лезо сокири ще кілька разів впивалось у тіло хлопця, поки старий не змінив сокиру на ніж. На молодика посипалися удари по шиї і тулубу. Потім дійшло до пляшки і «розочки».
Загалом дід завдав близько шістдесяти ударів. Цю ніч Сокольчику не судилося пережити…

Вранці Олег Петрович, як ніби й нічого не трапилося, пішов до магазину. Прикупив продуктів і, вийшовши надвір, почав чекати на приїзд дочки. Він їй і розповів про те, що трапилося. Проте історія пенсіонера дещо розбігалася з дійсністю.
Він розповів, що вранці виявив у себе вдома понівечений труп. Кому він належить, Олег Петрович наче не знає. Проте, пригадує, що вчора ввечері до нього заходив Сокольчик із приятелем.
— Це Іван, — заявив старий. — Він побився з другом і вбив його. Треба знайти хлопця.
Цю ж історію пенсіонер виклав і працівникам міліції, котрі прибули на виклик. Стражі порядку кинулися було на пошуки чоловіка, однак труп незабаром розпізнали, і підозрюваний перетворився на потерпілого, а колишній свідок став головним підозрюваним.
Виходячи зі свідчень сусідів, котрі в той день бачили Сокольчика і Олега Петровича разом, і заключень експертів, слідство прийшло до висновку, що, крім пенсіонера, розправитися з Іваном просто не було кому.
До того ж, медики встановили, що Олег Петрович страждає на хронічні психічні розлади. Заключення було таким: «При застосуванні небезпечних учинків він не міг усвідомлювати фактичний характер своїх дій і керувати ними». У зв’язку з цим суд звільнив Олега Петровича від покарання, застосувавши до нього примусове лікування у психіатричній лікарні із суворим наглядом.