З гарячих обіймів — у «гарячу точку»

З гарячих обіймів — у «гарячу точку»

Вперше українські військові побували з миротворчою місією на Балканах двадцять один рік тому. З того часу понад двадцять тисяч миротворців з України виконували завдання у «гарячих точках» на кількох континентах планети. Підтримувати мир і стабільність у конфліктних зонах — це непростий, але почесний обов’язок дипломатів у погонах з різних країн світу. У цій когорті українські військові перебувають на хорошому рахунку, адже за довгі роки служби зарекомендували себе як професіонали.
18 квітня на Балкани вирушив черговий миротворчий контингент із Новограда-Волинського. Починаючи з 2006-го року, він став четвертим, сформованим на базі 30-ї ОМБр. Торік у квітні новоградці зустрічали солдатів миру, котрі успішно виконали місію у Косово. І ось — нова ротація.

Урочисті проводи національного контингенту відбулися на плацу «тридцятки». І хоча це вже стало доброю традицією, проте кожного разу емоції переповнюють присутніх. Якщо навіть на стриманих обличчях військовослужбовців було помітне хвилювання, то що вже казати про дружин, матерів і батьків — цього дня вони розлучалися зі своїми захисниками, які тепер захищатимуть інших. Рівно рік триватиме ця місія.
Національний контингент миротворців відбув до Косово у два етапи. 133 солдати миру впродовж року нестимуть службу під українським прапором на далекій Балканській земліЗвісно, цього дня ніхто не говорив про причини, що змушують вояків виїжджати у зони конфліктів, де далеко не завжди стабільна обстановка. Втім ризик оплачується набагато краще, аніж служба вдома — щомісячний заробіток військових в Україні у вісім разів менший за зарплату, яку вони отримують у складі контингенту. А от досвід, який привозять з «гарячих точок», — неоціненний.
Альона Пекарська: «Я дуже переживаю з приводу від’їзду чоловіка. Буду його чекати з дітьми. Ми пишаємося нашим батьком, бо миротворці — це еліта української армії».
Роман Пекарський: «Тяжко залишати сім’ю. Набагато важче, аніж у перший раз — це моя друга ротація».
Серед тих, кому під час прощання доводилося переживати чи не найбільше — 34-річний командир контингенту, майор Володимир Кокорєв. Попри порівняно молодий вік, його називають досвідченим фахівцем — на базі очолюваного ним 2-го механізованого батальйону був сформований національний контингент. Тому командир рішуче налаштований на те, що у Сербії його підлеглі покажуть себе з найкращого боку.
— Настрій позитивний, — поділився він,— особовий склад добре підготовлений. Тому вважаю, що з гідністю виконаємо поставлені перед нами завдання. А це — охорона важливих об’єктів та блокпостів, патрулювання, конвоювання, надання допомоги місцевому населенню, примирення тощо. Звісно, у мене, як у командира, відповідальність надзвичайно велика.
— Хочеться, щоб усе у наших хлопців склалося там, у нестабільному Косово, якнайкраще, і щоб вони якнайшвидше повернулися додому, — побажала мати командира Надія Василівна Кокорєва. — Чи доводилося шкодувати, що син обрав шлях військового? Ні, ніколи. У нього батько військовий, і цей шлях він обрав свідомо, а я завжди його підтримувала. Він гідний цієї посади і непростої відповідальності, яку на нього покладено.
Щоразу із військовими у далеке відрядження їде духовний наставник — робота миротворців на чужині складна у першу чергу морально. Армія і церква тепер виступають єдиним фронтом, хоча колись усе було навпаки.
— Так, у радянські часи віру «вирвали» з армії, — погодився священик Петро з Умані Черкаської області. — Але пригадайте, що колись у козаки не приймали, якщо людина не була православною. Козаки обов’язково були присутні під час недільних служб, вони сповідалися, причащалися, як усі віруючі люди. І серед козацтва були священики, які виконували духовну місію і на рівні з іншими козаками брали участь у військових діях. Щодо мене особисто, то це моя перша місія, а мій обов’язок — це духовна підтримка солдат та офіцерів.
Напутні слова з високої трибуни військовим сказали командир 8-го армійського корпусу, генерал-лейтенант Петро Литвин, командир бригади, полковник Олександр Нестеренко, голова районної ради Франц Весельський, ветеран ВВВ, капітан першого рангу у відставці Микола Пашковський, голова обласної федерації учасників миротворчих операцій Сергій Коровцов. Особливо теплими і приємними стали слова від близьких — на урочистостях їх озвучили з трибуни дружина військовослужбовця Антоніна Кукуріка та син одного з миротворців.
Найголовніше, звісно, було сказане в останні хвилини прощання. Аби уникнути зайвих переживань, деякі військові не побажали, щоб рідні прийшли їх проводжати. Дві доби залізничним транспортом до столиці Болгарії Софії, а звідти — літаком до Косово, і миротворці дістануться до місця призначення. Від зустрічі із рідними їх відділятиме рівно рік. Відлік розпочато…
Юлія КЛИМЧУК
Фото Володимира ПОТАЙЧУКА