ДІД КУЗЬМА, ВОВКИ, ДИКІ КАБАНИ Й УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
(Закінчення. Початок у №17 від 26.04.2013 р.)
Дорогою зустріли «Жигулі». Чоловік сидить за кермом. Біля авто — дві жінки з якимись паперами в руках.
— Ми по свєту! — строго відказали представники енергонагляду і, задерши носи, демонстративно потупали до сусідньої хати.
А ми підходимо до бабусі, котра сидить на лавці з костуром. Пильно дивиться на нас. Це Зимуха Анастасія Антонівна. Їй 86 років. Щоправда, дізнаємося, вона не чує. Але з двору вже біжать дві жінки. Це — її доньки. Одна з них — Марія. Друга називатися не захотіла (мешкає в Житомирі).
— Молодих у нас тут немає, — каже Марія, і коли дізнається, що ми з Новограда, захоплено вигукує — Ого! Нам колись із Новограда таку помощь привозили! І муку, і крупи, навіть посуд! Це було при Ющенку, коли він у Народичах свою людину поставив. Та воно зрозуміло, очки собі збивали. А ми й досі житла отримати не можемо. Нас тоді тут одних оставили. І все обіцяють.
— А ви хочете звідси виїхати?
— Хочемо. Що тут?
Однак потім різко змінює позицію:
— Що на тих етажах? Воду чи газ отключать — і як бути? А тут пішов до криниці, набрав води — і є. Дрова є.
— Город садите?
— А нащо його садити? Кабани все одно все вириють. Он дикі кози, як у себе вдома живуть. Цієї зими зайці всі яблуні обгризли. У сусіда п’ять вовків собаку загризли. Поки хазяїн вискочив надвір, то та вже готова була.
— А правда, що депутат Іван Заєць родом з вашого села?
— З нашого. Але хата його вже завалилася. Приїжджав якось. Брат його, Гриша, якого виселили в Головеньки, тут поряд, недавно помер. Молодший за його був. Раніше тут добре було. Колгосп розбудовувався. Чистенько всюди було. Молодьож, діти. Тепер одні баби та діди. Як виселили всіх, то й заміж не вийшла. Отаке. А хати займають. Он рядом з Києва зайняли. Ремонт роблять. А чого! Тут радіації нема.
ДІД КУЗЬМА І ЙОГО ВУЛИЦЯ
Їдемо далі вглиб спустошених сіл. Стоять знаки, які вказують на той чи інший населений пункт. Але — жодної домівки. Густий ліс. Коли добре придивилися, то між деревами помітили будинки. Точніше, не будинки, а їх залишки. А трохи згодом, попереду, побачили силует чоловіка, котрий сидів при дорозі. Сидів він на лавці і, закинувши ногу на ногу, курив цигарку. Біля нього крутилася невелика біла собака.
Тільки-но ми зупинилися біля нього, як він схопився і кинувся до нас. Певно, не часто бачить людей із «нового світу».
Пізніше він назвався Кузьмою Костянтиновичем Кудіним. Йому 68 років.
Хоча надворі було не більше п’ятнадцяти тепла, чоловік був зодягнений у сорочку. Проте у плямисті штани та гумові чоботи. Коли він дізнався, хто ми такі, почав жартувати:
— До мене якось японці приїжджали. З переводчиком. Зайшли в хату і, побачивши піч, захлопали в долоні: «О! Пецька! Пецька!» І давай її фотографувати!.
— Пригощали їх?
— Відмовилися. Боялися. Та тут уже стільки всяких було! Але жити можна. Дорога є. На Київ з Овруча автобус їздить. Ви звиняйте, хлопці, я сьогодні трохи того…
— Багато раніше сімей жило в селі?
Дід Кузьма замислюється. Відтак відказує:
— Ніби двісті вісімдесят.
— А скільки тепер живе?
Сміється:
— Тут у кожного своя вулиця! Три сім’ї у нас тут. У мене своя вулиця. У Сафроновича — своя. У генеральші — своя.
— У якої генеральші?
— Натюхи!
— А що, і генерал тут живе з… Натюхою?
— Та ні! Натюха — його сестра.
— А ви з ким живете?
— З бабою вдвох. Тримаємо свиней, курей. Сад — наліво-направо. Плантації! Он сарайчик треба підрихтувати.
— А діти у вас є?
— В Чуднові вони. Куди виселили, туди й поїхали.
— А ви?
— А що ми? Ми тут. Куди ми звідси? Ви звиняйте. Я сьогодні трохи того… Чаю такого випив.
Дід Кузьма попихкує цигаркою і сміється. Не встигаєш зафіксовувати того, що говорить. А виговоритися чоловікові дуже вже хочеться! І це зрозуміло, адже нечасто «гості» до нього навідуються.
— А чиї то кози? П’ять, шість, десять, дванадцять…
— Мої. Їх пасти не треба. Самі пішли пастися, самі прийшли.

Обійстя діда Кузьми. Чепурне. На причілку — невеличкий український прапор. Садок. Праворуч-ліворуч — коробки будинків і сараїв із проваленими дахами. Навколо все позаростало лісом. Моторошно.
Виявляється, дід Кузьма навіть передплачує газети. Читає. І поштарка старанно привозить пресу.
— Ви мені хоч газету свою вишліть. Вишлете? Обіцяєте?
— Обіцяємо. Яблунь у вас багато. Куди їх діваєте?
— О! Приїжджають! Заготовітєлі! І всі по-дешевше хочуть! І ягоди беруть, і лисички. Тільки давай!
— За хлібом куди їздите?
— Привозять. Автолавкою. І хліб, і крупи. Що закажеш.
— Дикі звірі заходять до вас у гості?
— А чого не заходити? Живемо ж у лісі. І вовки приходять, і дикі кабани, і лосі.
— Бачу, у вас кілька вуликів стоїть.
— Раніше їх було багато. Тепер пару лишилося. Син приїжджає і дивиться за ними. Натюха! — гукає дід Кузьма сусідку. — Натюха! Виходь! Що там, суп доїсти не можеш?
У «Натюхи» у дворі сушиться «стірка». Не виходить. Проте десь із-за хати долинає її бурчання:
— Не треба мені та комедія!
Однак показалася. Йде до нас. У білій кепці, спортивному костюмі, в капцях. Немолода, повновида, гонориста. Ну, генеральша ж!
— Ой, — зітхає. — Живемо, як у тайзі! Дві хати на село.
— А справді ваш брат генерал?
— Вже на пенсії. У мене ще два брати — полковники! Але, пробачте, нема коли говорити. Каструля на плиті. І нащо мені ця комедія? І про що говорити? Пройдіться он вулицями і все побачите.

У третіх сусідів обійстя було заможніше. У дворі асфальт, килими сушаться, пасіка велика, авто.
Щоправда, господарка відразу заявила:
— Я не люблю давати інтерв’ю!
— А може, хоч фото?
— Ні, не треба.
— А чоловіка?
— Він не фотогенічний.
— Покличте його.
— Він відпочиває.
Видно, що жінка говорити не хоче.
Проте намагаємося її розговорити.
— Он там — гарний ставочок…
— Який ставок! То вода після зими. Ви он за соснину підіть подивіться, які там ставки. Там заповідник роблять. Рибу запускатимуть, і будуть експериментувати. А ви звідки?
— З Новограда-Волинського.
— О! Так з нашого району, з Ноздрищ, наших земляків переселили до вас. У Гульськ.
— Ніхто вас тут не турбує?
— Та ні. А потурбувати можуть усюди. І в селі, і в місті. І в Народичах. Уночі страшно туди показатися.
— А чого?
— Бо наїхало туди усякого зброду. Та мені треба йти. Пробачайте…

Повертаємося. Дід Кузьма сидить на лавці при дорозі. Курить і махає нам рукою. Ми у відповідь йому сигналимо.
Вже у Народичах нам стало відомо, що ці «три вулиці» зиму сиділи без світла. Одна чиновниця сказала, що через негоду. А потім заявила: «Я вам нічого не говорила! От журналісти!».
Очевидно, минулу зиму у домівці цієї жіночки-чиновника світло було. І навряд чи вона надто переймається тими одинокими людьми-лісовиками, котрим цю зиму світили вовчі очі та свічечка на підвіконні. І дідом Кузьмою, у якого на причілку тріпотить невеличкий український прапор. Як символ святості і надії. Мабуть, на таких, як дід Кузьма, і тримається світ. Бо ці люди у тих закинутих хащах, як обереги землі, не дають їй відчути себе покинутою. Якби не вони, то лісова звірина, мабуть, здичавіла би більше. А так зберігається закон природи: там, вовче, твоє, а тут — моє.
Ми проминули діда Кузьму. Він дивився нам услід, тримаючи між пальцями недопалок, а на причілку його будинку, ніби прощаючись із нами, тріпотів український прапор. Чи побачимося ще, діду?...