Він повз вулицею навкарачки. Час від часу, постогнуючи, зупинявся, боязко обертався і, важко переводячи дух, знову продовжував свій шлях.
Коли ж він доліз до перехрестя сільських вулиць, назустріч йому несподівано вийшов якийсь чоловік. Зупинився і мовчки дивився на «повзуна».
А той уже не рухався, завмер і, затамувавши подих, проникливо вдивлявся в обриси того, хто до нього підійшов.
Пізній перехожий нарешті роздивився, що перед ним не звір. Напруга спала. Зрештою зіронізував:
— А я думаю-гадаю, що за тварина повзе! П’яний чи що?
Бідолаха ліг на бік. Однією рукою впираючись у землю, а другою тримаючись за ногу, простогнав:
— Ні.
— А що трапилося?
— За щось зачепився, впав. Ноги поранив. Кров свище.
Незнайомець чиркнув запальничкою. Придивився до ніг і аж зойкнув:
— То у вас вони обидві в крові! Добряче ви напоролися на щось! — і він видобув із джинсів мобільний телефон.

Дід Петро, попоравши хазяйство, ліг перепочити. Літа… Але заснути не міг, думкою поринув у спогади. Коли дружина пішла у засвіти, а діти пороз’їжджалися по світу, — засумував, усе думав: навіщо так влаштований світ? Чому одним Бог дає можливість пройти довгий життєвий шлях, а у других відбирає його, здавалося б, тоді, коли людині ще й жити та жити?
— Хе-хе-хе… Прости, Господи, старого! Важко, дуже важко це все осягнути.
Аж тут, ніби на веранді, раптом щось затріщало.
«Невже двері ламають? — виринув з думок дід Петро. — Чи приверзлося? Ні, таки хтось до мене ломиться? Навіщо? Господи, це по мене?..»
Старий, як і лежав одягнений — день же! — підвівся, підійшов до дверей, що відділяли покої від веранди. За ними і справді щось творилося дивне: якесь шарудіння, брязкання, щось падало на підлогу і… хтось важко сопів.
— Хто там? — з острахом видихнув дід Петро.
І тут усе затихло.
Старий ще раз запитав:
— Хто це?
Дивні звуки повторилися. Більш настирливо.
Знову щось упало на підлогу.
І тут дід Петро зрозумів, що це прийшли не по його душу, тобто, не вищі небесні сили:
— Я питаю: хто тут?!
А з-за дверей:
— Стули пельку, хрич старий!
— Василю, це ти?
— Ге-ге!
— Не Василь…
Дід Петро згадав місцевого шибайголову, котрий міг просто вдень забратися до будь-кого, аби поживитися чужим добром. Але його в селі немає, «сидить» десь там за «колючкою».
Тепер почали ломитися в двері, за якими стояв дід Петро:
— Ану відчиняй!
Господар оселі не злякався, навпаки, здивовано, навіть з іронією, перепитав:
— Хто ви? Навіщо я вам? Чого вам треба?
— Відкрий свою барлогу!
— Навіщо?
— От придурок!
— Дякую, — якось задумливо відказав дід Петро і ступив до кімнати, а саме до скрині, яку колись сам змайстрував.
Там, окрім усяких пожитностей, лежала і рушниця. До рук її не брав, мабуть… Хіба вже згадаєш? А набої? Не інакше, як відсиріли. А раптом пальнуть!
— То я ще раз питаю: навіщо ви вдерлися до мого будинку?
І знову набридлий регіт. А відтак:
— От ідіот! Краще відкрий, а то…
— Що?
— Пошкодуєш!
— Невже?
Нетривала мовчанка. За нею — черговий грюкіт у двері. Щоправда, вже не грюкіт, а просто виламування дверей.
— Якщо не відкриєш, то тут тобі і капець!
— На все Божа воля.
Кілька секунд — тиша. Потім двері почали чимось ­висаджувати. Дід Петро збагнув: лапка. Нею днями витягував заіржавілі цвяхи зі старих дощок. І навіщо її припер до веранди? Хм, та що під руку, то й усе до хати. Забудькуватість.
— Чоловіче добрий, — звівши курок, мовив дід Петро, — йди по-доброму з мого двору, а то…
— Ги-ги! А то що?
— Що тобі від мене треба?
— Гроші!
— От невдаха!
Двері ось-ось піддадуться і зіскочать із петель. Але вони міцні, «нетеперішні». Спробуй їх виламати! Та й засув такий, цвяхи, деревина…
— Якщо не підеш по-доброму, то…
— Ги-ги! Що?
— Вже цугикатимеш.
— Ну, хрич старий! Я тобі зараз…
Пролунав постріл. Щоправда, у стелю. Ніби, як попереджувальний. Але той, хто намагався вдертися до хати діда Петра, не вгамовувався. Він почав виламувати двері.
Дід Петро пальнув ще раз. Але вже просто під двері, під щілину. Навіть усміхнувся старий: дерево ще міцне, жилясте, всохле, підтяглося і навіть стало міцнішим, як сам старий.
Дріб таки «відрекошетив» куди треба. Почувся виск, стогін, скрипіння дверей на веранді, а потім — тиша.

Лікарі викликали оператив­ників.
Першим було запитання:
— То що у вас… Кгм… Ви назвалися Іваном Калюженим… То що у вас із ногами?
— Машина збила, — не повертаючи голови, відказав хворий.
Оперативник розгорнув шматок закривавленої тканини.
— Це лікарі витягли з ваших ніг.
Калюжний стис губи:
— Говорити будемо?..

Це був не Василь-невдаха, а волоцюга, котрий кілька місяців поспіль «чистив» людські обійстя.
Діда Петра не позбавили волі. Він не стріляв у людину. Він просто випустив набій під двері… А тепер знову думає про життя-буття. І не тільки земне…