Едуард плаває в басейні. Кроль, брас... На спині погріб. Не поспішаючи — хлюп-хлюп…
Коли раптом йому в голову хвиля вдарила. Потім — друга. І якісь дивні звуки.
Едуард перекинувся на живіт. Подививсь уперед і ледь водою не захлинувся. На нього пливли два буйки! Сині! Масивні!
Наближалися вони швидко. Щоб уникнути зіткнення із водним об’єктом, Едуард (скільки встиг) втягнув у груди повітря і різко пішов на дно. Та довго не протримався, випірнув із «безодні».
А буйки — перед самісіньким його носом! Але їх уже було три. Третій, мов на троні, возсідав на тих двох. Також синій. І… з очима, губами…
Вони зашевелилися:
— Ти звідки взявся, Іхтіандр?
— Едуард я.
— Та хоч папа римський! Звідки, питаю, взявся?
— Плавав я тут. Дивно!
— Що саме?
— А ви живі...
— А хто має бути неживим?
— Кажу, я думав, що то буйки на мене пливуть. А це… ці… ці…
— Ах ти збоченець! Я тобі зараз покажу «ціці»!
І «трьохбуйна» істота так угатила долонею по воді, що Едуарда хвилею відкинуло на кілька метрів до бокової стінки басейна. А потім буйне створіння амфібією посунуло на купальника.
Едуард знову хапнув повітря і пірнув під воду.
«Буйки» — за ним.
Картина разюча! Складалося враження, ніби голодна акула полює на карася.
«Карась» випірнув у черговий раз. Важко дихаючи і змахуючи ребром долоні з обличчя потоки води, він вичавив:
— Шановна, я такий шторм не переживу.
Та буркнула:
— А хто перший мене зачепив?
— Ви не так мене зрозуміли. Я йду на дно.
— Від мене не заховаєшся! Навіть і в морській безодні.
Навколо почали збиратися чоловіки. Полізли до басейну. Навколо жінки «в синьому» плавають. Витріщаються.
Власниця значущих «буйків» хотіла було й цих «цікавих» поганяти, але збагнула, який саме об’єкт їх зацікавив. — передумала.
«А де ж Іхтіандр?!»
— Ей, Іхтіандрику? Ти де?
Вона пірнула. А за хвилю показалася над водою. У неї на руках лежав Едуард. Притулившись щокою до пишних «буйків», він чи то був у «відключці», чи то спав, чи то…
Проте здавалося, що лице в Едуарда було щасливим. Так його й понесли до «берега».