Арсен Якимчук (імена у матеріалі змінено) сидів на кухні і мовчки сьорбав борщ. Насуплений, наелектризований.
Їжа не лізла. Ковтав із силою, аби не охлянути і хоч трохи наповнити шлунок, який нормальних харчів не бачив кілька днів.
Навпроти стояла пластикова пляшка з газованою водою. Налив половину кружки рідини із одного з цілющих карпатських джерел, одним махом випив.
Не допомагало.
Увійшла Надія.
Арсен поклав на стіл ложку. Відсунув її від себе.
— В тебе десь вино було.
— Було та загуло! — дратівливо кинула дружина.
— А де поділося?
— Випили.
— Коли це?
Надія осміхнулася:
— Вчора. Я випила, коли ти зі своїми собутильниками у барі пиячив.
Арсен хмикнув, глипнув на дружину:
— Не вірю! І не дурій!
— Це я дурію?! — враз спалахнула дружина. — Ти забув, що вчора витворяв? Дитину ледь до смерті не налякав. Ледь вгамувала.
Чоловік здивовано спитав:
— А що я робив такого?
— Пити треба менше, то пам’ятатимеш!
— Заспокойся.
Арсен потягнувся до ложки. Покопирсався в борщі, але їсти передумав. Попросив:
— Налий трошки.
Надія, мов кремінь:
— Немає!
Чоловік схопив ложку і гахнув нею об стіл. Відтак дорікнув:
— Братику своєму на вихідних було що налити, а мені немає?
— Немає.
Арсен заскреготав зубами, так, як робив його батько. Затим, стиснувши кулаки, процідив:
— Дай на пиво.
— А ти гроші приніс до хати? — в’їдливо відказала дружина. — Якби не моя мати та брат, то вже давно б з голоду поздихали!
Арсен скипів:
— Мама! Бра-ат!
— Не репетуй! — зі зла тупнула ногою Надія. — Не лякай дитину!
Тут на кухню зазирнув п’ятирічний Віталик.
Помітивши сина, батько дещо вгамувався. А коли хлопчик зник із поля зору, Арсен поставив питання рубом:
— Так, або наливай, або давай на пиво.
Надію годі було роздобрити.
— Обійдешся.
Чоловік скочив, заметався по кухні.
Дружина, спостерігаючи за навіженим чоловіком, скрушно захитала головою:
— Ніколи не подумала би, що людина так швидко може спитися. Тобі лише двадцять п’ять, а ти вже — алкоголік.
Арсена від люті аж підкинуло:
— Мовчи! «Алкоголік!» Який я тобі алкоголік?! Мені сьогодні просто погано. Погано, розумієш?
Тобі щодня погано, — образливо кинула Надія й спокійніше додала:
— Розсолу випий. Чи кисляку. Полегшає.
Чоловік стис зуби. Сів за стіл. Вкотре попросив:
— Налий, кажу тобі.
Дружина промовчала. Знала, що варто дати лише «понюхати корок», як Арсена зірве, і він почимчикує до своїх «собутильників». А ввечері приповзе і знову влаштовуватиме «концерти».
Тому й мовила:
— А що потім?
— Ага! — рявкнув Арсен. — Значить, є?
— Нічого немає. Закінчилося.
Чоловік і далі не вірив Надії. Здогадувався, що вона десь приховала. Арсен кинувся до кухонних шафочок. Мов навіжений, рився в них, перекидаючи баночки з крупами. Швиргонув пакет на підлогу. Він лопнув, і вермішель розлетілася по кухні.
Дружина вколола:
— На мишей полюєш?
— Що? — чоловік на мить зупинився. Поморщив чоло. Відтак, замислено хмикнувши, проказав:
— Кажеш, полюю? На мишей? Що ж, зараз влаштую справжнє полювання. Готуйся!
Арсен поспіхом вийшов із кухні. Хвилини через дві повернувся. У руках тримав двоствольну мисливську рушницю. Очі холодні... Налаштований рішуче.
Проте Надія на цю комедію не зважила. Чоловік уже не вперше лякав її зброєю. Не раз погрожував пристрелити.
— Я прийшов на полювання! — Арсен скинув рушницю.
Надія захихотіла.
— У мишку прибіг пуляти?
Пролунав постріл. За ним — другий.
Дружина здивовано подивилась у вічі чоловікові. Машинально долонями прикрила рани на животі. А за декілька секунд по стінці сповзла на долівку.
Арсен опустив рушницю. Якийсь час не рухався. Мабуть, почав усвідомлювати свої дії. Ще трохи постояв, тупо дивлячись на дружину. Затим наблизився до неї. Став на коліна. І враз відсахнувся, побачивши, як біля тіла Надії розпливається калюжа крові.
«Вона не дихає… Що ж ти накоїв, дурню? Що ти накоїв? Що тепер?»
Друге «я» підказало, що має робити Арсен.
Та раптом рипнули двері. До кухні зазирнув нашорошений Віталик. Але батько швидко випхав сина за двері. Щільно їх зачинив.
Далі Арсен ніби виконував чиюсь команду. Спочатку він підійшов до вікна, подивився, що за ним. Потім занурив руку в кишеню штанів і видобув набій. Загнав його у ствол рушниці. Затим дуло приставив до грудей, там, де серце. А відтак, вперши приклад між секцій батареї, великим пальцем ноги натиснув на курок.
Безглузде, невиправдане зведення рахунків із життям.

На постріли в будинку Якимчуків прибігли сусіди. Те, що побачили, вжахнуло. Швидко викликали «швидку» і міліцію.
Черевна порожнина в Надії наскрізь була прострілена. Тривала операція за операцією. Лікарі довго боролися за життя молодої жінки. А коли Надія прийшла до тями, то одразу запитала:
— Де мій син? Що з ним?
Про самогубство чоловіка Надії поки що не говорили. Сказали про Віталика. Його до себе забрала бабуся.
Надію ще чекає довготривале лікування. Але для неї головне, що син її живий. І треба жити далі.