ЛЮДИНА У ПАСТЦІ
— Алло… Міліція?
— Черговий старший лейтенант Кононенко слухає!
— Мені треба допомога.
— Як вас звати?
Невідомий назвався.
— Де ви і що з вами трапилося?
— Я в якійсь ямі…
— Чого ви замовкли?
— Мені важко говорити. Я в ямі чи в якомусь колодязі.
— Як ви туди потрапили?
— Мене хтось туди штовхнув. Темно було.
— Можете сказати, де ви?
— Точно не знаю. Якесь будівництво. Я не можу… підвестися. Все болить. Мабуть, переламані ребра. Дихнути важко. І говорити важко.
— Ви місцевий?
— Так.
— І не знаєте, як опинилися в тому місці?
— Ми до міста переїхали жити рік тому, і в західній частині я ніколи не був.
— Виходить, у даний час ви перебуваєте в західній частині міста в якійсь ямі, де ведуться будівельні роботи?
— Так.
— Підтримуйте й надалі з нами зв’язок.
«ПРИЩИКИ-РОДИМКИ»
Днями, коли Андрій прийшов на чергове побачення, Марина різко заявила:
— Більше до мене не приходь!
Хлопець розгубився, отетеріло подивився на наречену. А коли дещо оговтався, спитав:
— Це жарт?
Марина осміхнулася:
— Мені не до жартів. Можеш іти… — і запнулася.
Андрій губивсь у здогадках.
— Куди йти? Що ти говориш? Через два тижні — наше весілля. Йде підготовка.
Дівчина відрізала:
— Йшла — та мимо пройшла!
— Марино, ти можеш зрештою мені пояснити, що трапилося?
— А ти не здогадуєшся?
— А що я маю…
— Не роби із себе цяцю невинну, — нервово мовила Марина. — Я все знаю.
— Що ти знаєш?!
— Продовжуєш викручуватися? Гаразд, скажу відверто. Ти мене зрадив.
— Я??! — аж витріщився Андрій. — Ну ти даєш!
— Так, даю! Мені Анжела дзвонила.
Андрій враз заціпенів. Так, він був у Анжели вдома. І зараз не може пригадати, як до неї потрапив позаминулого вечора. Прокинувшись у ліжку Марининої подруги, довго тер чоло. А Анжела вже готувала каву і щебетала про його чоловічі достоїнства і про те, як їм двом добре було вночі.
Але навіщо вона зателефонувала Марині? Жіночі чвари?
— Ти їй віриш? — якось невпевнено проговорив Андрій.
— Деталі примушують це робити, — з серцем відказала Марина.
— Які деталі?
Дівчина випалила:
— Прищики-родимки! Потаємні! Іди! Іди, кажу!
«АВТОБУСНЕ» ЗНАЙОМСТВО
Автобус саме рушав із платформи житомирського автовокзалу. Тут підбіг парубок, замахав руками.
Водій зупинився, відкрив дверцята.
— Де бігаєш?
Хлопець винувато відказав:
— Біля кіоску затримався.
— «Біля кіоску»! — передражнив водій. — Сідай хутчіш!
У салоні вільним було лише одне місце. Біля дівчини. Її сумний погляд був спрямований на вікно.
Віктор, засунувши сумку під сидіння, сів поряд. Потайки зиркнув на миловидну юначку із пшеничним волоссям, а відтак також перевів погляд на вікно.
На виїзді із Житомира — ДТП. Легковик зіткнувся із мікроавтобусом. Міліція, «швидка», натовп.
Віктор крутнув головою.
— Комусь не пощастило.
Дівчина притислася до сидіння й сполошено промовила:
— А я аварій боюся.
— Картина з неприємних, — втрутився Віктор, аби підтримати розмову.
— У нас є машина, — продовжила русявка. — Одного разу ми також потрапили в аварію. Батько довго лежав у лікарні. Мені і мамі пощастило, відбулися подряпинами та синцями. Весь удар батько взяв на себе.
— Сумна історія, — відказав Віктор і ненароком зачепив ногою сумку дівчини.
— Вибач.
— Нічого. Книжки, вдяганка.
— Десь навчаєшся?
— Так. У Житомирському інституті культури і мистецтв.
— Хм… Цікаво.
— Що?
— Культура, мистецтво.
— Кожен обирає те, що близьке серцю.
— Згоден. А я їду з Києва. На вихідні.
— І я їду на вихідні. Ти теж навчаєшся?
— В економічному інституті менеджменту.
— Ого!
Віктор засміявся:
— Кожен обирає те, що близьке серцю!
Усміхнулася й дівчина. Потім замовкли. Дивились у вікно. А за ним пробігали переліски, сільські хати, полустанки, поля, присипані першим снігом…
У ЧУЖОМУ РАЙОНІ
До міста дісталися близько сьомої вечора. Сніжило. Зривався вітер.
— Ух, яка хурделиця! — вийшовши із теплого салону автобуса, Марина заходилася надягати рукавички.
Віктор несподівано запропонував:
— Можна я тебе додому проведу?
Марина зніяковіла. Відтак мовила:
— Проведи.
— Давай сумку! А ми навіть і не познайомилися. Віктор!
— Марина!
— Чудово!
— Не зрозуміла.
— Гарно. Марина!
Йшли мовчки. А коли підійшли до під’їзду однієї із багатоповерхівок, дівчина зупинилася.
— Тут я живу. На третьому поверсі.
Віктор наважився:
— Можна я тобі подзвоню?
Марина засміялася:
— Куди?
Віктор розгублено затупцяв.
Марина розрядила ситуацію:
— Ну, записуй мобільний.
Записавши номер телефону, Віктор чомусь почав роззиратися навколо.
Марина стривожилася:
— Щось трапилося?
— Я не запам’ятав дороги назад. Я в цьому районі ніколи не був.
Дівчина здивовано захихотіла:
— Як не був?
— Ми до міста переїхали недавно. Не все ще знаю.
— Тоді слухай…
«ВОНА ТОБІ НЕ ДІСТАНЕТЬСЯ!»
Як Марина не пояснювала Вікторові, але він таки збився з дороги. Довго блукав між висотними будинками, гаражами. Потім він вибрів до якогось будівельного майданчика. Трохи постояв. А коли ступив уперед кілька кроків, — спіткнувся об купу мерзлого грунту. Підвівся. Почав струшувати із себе сніг. Аж раптом позаду почув кроки. А за хвилю голос:
— Вона тобі ніколи не дістанеться!
І ще мить — і сильний удар у спину.
Віктор то втрачав свідомість, то приходив до тями. Зрозумів, що лежить у якійсь вузькій ямі. Ворухнутися не міг. Все боліло. Ледь зміг видобути з кишені курточки мобільний телефон. Спершу хотів подзвонити Марині, але, тут-таки відкинув цю думку і набрав «102».
Потім хлопець знову знепритомнів.
…Працівники міліції, за допомогою технічних засобів, визначили місцеперебування мобільного телефону Віктора, таким чином установивши, де може бути і сам парубок. Щоб його знайти, правоохоронцям довелося прочесати весь район. Знайшли Віктора, коли той знову вийшов на зв’язок.
МАРИНА
Коли Марина ввійшла до палати, Віктор не повірив своїм очам.
— Як ти мене знайшла?!
Дівчина, усміхнувшись, поклала пакунок на тумбочку і сіла край ліжка.
— У міліції сказали.
— У міліції?! — здивовано перепитав Віктор. — Чому в міліції?
— Тебе в яму зіштовхнув…
— Хто?
— Мій колишній хлопець. Навіть не знаю, як він нас вистежив.
— А як ти дізналася, що це був саме він?
— Все це бачив сусід із нашого під’їзду. Він якраз тоді собаку вигулював.
— І де тепер той… твій…
— Його міліція забрала.
— Дякую!
— За що?
— Що прийшла.
Марина начебто винувато сказала:
— Мені завтра їхати. На навчання.
— А я не зможу вчасно потрапити до Києва, — з гіркотою в голосі мовив Віктор. — Та нічого, заживе, як на собаці! Ти мені… дзвонитимеш?
Марина нахилилася і поцілувала Віктора в щоку.