Баба Устина (імена в матеріалі змінено), ввійшовши до оселі, скинула калоші з валянок і зі стогоном сіла на ослінчик. Погладила коліна. Ниють окаянні. І вдень, і вночі.
Та посиділа, може, з хвилину. Поволеньки підвелась і заходилася мити відро, в якому щойно носила харч свині.
А про себе пробурмотіла:
— Мабуть, це остання. Несила вже.
Сказала й посміхнулася. Бо майже щодня так говорила. А тієї неділі, ступивши в загороду, спіткнулась і простяглася на дощатій долівці. Добре, що перед цим хоч свіжої тирси підсипала, якої напередодні Олежка Черкас приніс. Добрий сусідський парубійко, співчуває старій, допомагає часом.
Ох тоді ж і «поговорила» з кабанчиком! Вилаяла тварину, як уміла, а потім ще й побожилася, що ця «свиняка» остання в неї. Догодує, заколе і кінець на цьому поставить.
Проте, минав час, і баба Устина знову купувала поросятко, годувала, і все знову повторювалося. Бо інакше не могла. Ну, як без живності-то? І що люди скажуть? Ледащо якесь!
Хоча й не це більше турбувало стару. Не могла сиднем сидіти. Якщо не біля свині та шістьох курок на чолі з півнем клопоталась, то на городі порпалася.
Так і топтала ряст. А як тішилася, яке щастя було, коли син із невісткою та дітьми приїжджав зі столиці. А коли Павло заявлявся один, то у сум впадала. Дорікала синові: чому, мовляв, онуків хоча б на часинку не привіз. Як хочеться наговоритися, побавитися, націлувати їх. Бо хтозна скільки-то Всевишній їй ще деньків уділив. Ех-хе-хе…
Чисте відро засунула під лавку. Вирішила трохи перепочити. Переступила поріг спочивальні й застигла. Прикипіла поглядом до шафи. Дверцята… Чому навстіж? І ключ валяється на підлозі…

Такою бабу Устину Олег Черкас ще не бачив. Розхристана, з непокритою головою старенька, спираючись на костур, чалапала до хвіртки. На її обличчі відбивалися відчай і осуд. Побачивши сусіда, замахала рукою.
— Олежику! Олежику! Біда!
Парубок кинувся до двору і ледь встиг підхопити бабу Устину під руку, бо та мало не впала, через силу поспішаючи до хвіртки.
— Ви чого, бабцю?
— Ой… Ой… — старенькій, наче дух забило. — Забрали… Все забрали! Хоч умирай.
— Що забрали?
— Все!
— Та поясніть же толком!
— Свині давала… — засапано вела. — Двері в хату не закрила… Та хіба коли закривала?
— Ну, і що далі?
— Прийшла із сараю… Ввійшла до кімнати, а дверці відкриті. У шафі. Так і заклякла.
— Бабо Устино. Ви так не хвилюйтеся.
— Та як, Олежику, не хвилюватися, га? Не один же рік складала. Не знаю, скільки там і було. Але багато!
— Що складали? Чого було багато?
— Та грошей! У шафі під хустками вони лежали. — Баба Устина, прикривши очі долонею, заплакала. — Тепер їх там нема.
Олег аж відвернувся. Не міг дивитися, як з горя плаче стара жінка. Однак запитав:
— А ви добре дивилися? Може, ви їх переклали в інше місце?
— Під хустками тільки й зберігала, — бідолашна жінка прибрала руку з обличчя. — Он і вчора туди трохи підсунула.
— А біля хати нікого не бачили?
— Та наче нікого. Свині дала — й назад. А тут… тут… — горло старої знову здушили спазми.
Парубок знову підхопив руку баби Устини.
— Ходімо до хати.
— Ой пішли.

Відвівши бабу Устину до оселі, Олег Черкас одразу зателефонував до міліції. Ті приїжджали, розпитували стару, Олега, сусідів, склали протокол. Потім, «потрусивши» контингент, котрий раніше мав справу із органами, поїхали.
А село вже гуло: обікрали бабу Устину. Люди приходили до старої, співчували їй, заспокоювали.
Тут Петро Смолич, місцевий конюх, і завважив, що вдень, біля зупинки, бачив червоне «Жигулі». І жінку біля авто.
— Молода, симпатична. Худа, правда. Як цвях. Була у коричневій короткій шкірянці і в чорній теплій хустці, — почав описувати незнайомку сусід.
Олег, який також був присутній, поцікавився:
— Міліціонерам хоч сказали про це?
Петро Смолич здвигнув плечима:
— До мене ніхто не приходив.
— А я ось що скажу, — долучилася до розмови баба Люба, хата котрої стоїть край села. — Я також ту машину бачила. Від нашого села вона на Березники подалася. А ще мені моя сестра дзвонила. З Лебедівки. Так у їхньому селі, позавчора, з однієї хати п’ять тисяч винесли. Одна банда!

Про те, що в області орудує дует злочинців, працівники міліції знали. Вже протягом місяця до них звертались із заявами про крадіжки жителі сіл кількох районів. Переважно це були пенсіонери. Та найбільше правоохоронців зацікавив той факт, що всі крадіжки були схожі одна на одну. Серед білого дня, коли господарі виходили з будинку і займалися господарством, хтось проникав до осель і забирав гроші. І що цікаво, жодного сліду в будинках злодії не залишали, в поле зору нікому не потрапляли.
Разом із тим працівники міліції посилили контроль на дорогах області. Не дрімали і мешканці сіл (особливо тих, де трапилися крадіжки), пильно стежили за будь-яким авто, яке в’їжджало до того чи того населеного пункту.

Після того, як з будинку баби Устини зникли гроші, минув тиждень.
Була середа. Ранок. Сильні морози дещо відступили. Проте замело, захурделило.
— Ох і мете! — обтрусивши чоботи, Олег Черкас переступив поріг хати. — Я тирсу до хліва заніс. У свині почистити?
— Та якось сама. Рухатися треба, а то задерев’янію, — мовивши, усміхнулася стара. — Сиджу он біля вікна. Та й думаю: може, її заколоти. Вже чимала. Та й важко. Зима.
— Ви ж хотіли ближче до Великодня.
— А-а! Жере багато. А в мене цей рік картопля ніяка. А з буряка сало не наросте. Допоможеш?
— Що саме?
— Свиню заколоти.
— Бабо Устино! Я ж не по цьому!
Стара підняла вказівку і хитрувато зауважила:
— А треба бути «по цьому»! Свіжина завжди в хаті. Тільки не пий. Горілка розум із голови відбирає.
— До чого це ви? — Олег здивовано глипнув на бабу Устину. — Хіба я п’ю?
— Я так, на майбутнє.
Черкас перекинувся на інше:
— Що там міліція?
— А я знаю. Перші дні дільничний заходив. А тепер хату обходить.
Задзвонив мобільний телефон Олега. Розмовляючи з кимось, парубок пильно дивився на бабу Устину. А коли вимкнув слухавку і закишенив її у штани, швидко попрощався зі старою і вийшов з будинку.

Дзвонив Сергій. «Приймакує» він у сусідньому селі. Брат коротко повідомив, що кілька хвилин тому поблизу закинутої ферми бачив червоне «Жигулі».
Олег одразу помчав до свого приятеля Андрія, аби на його легковику під’їхати до ферми і поспостерігати за непрошеними гостями. А раптом це саме ті пройдисвіти, що обкрадають пенсіонерів.

«Жигулі» хоронилося між двома довгими будівлями напівзруйнованої ферми. У салоні авто, за кермом, сидів чоловік, курив.
Олег наказав братові і Андрію стежити за машиною, а сам пішов до села.
Далі події розгорталися досить швидко. В одному із дворів Олег побачив молоду жінку у коричневій шкірянці й чорній хустці, котра від будинку поспішала до хвіртки.
Черкас перегородив їй дорогу. Став перед незнайомкою і мовчки дивився на неї.
Та від несподіванки аж заточилася :
— Тобі чого треба?
— А вам що?
— Я по свєту! Ану пропусти, бо зараз у міліцію подзвоню!
— Дзвоніть, я почекаю, — незворушно відказав Олег.
«Працівниця енергонагляду» явно занервувала, раз за разом озиралася. Було очевидно, що жінка блефує.
А тут із хати з криком «Тримай її!» вибігла бабуся.
Жінка спробувала прорватися крізь хвіртку.
— Навіть і не пробуйте! — з притиском сказав Черкас. — А будете втікати — спутаю, як корову!
Незнайомка, захекано, видихнула:
— Вас судитимуть!
Олег вирячився:
— За що?!
— За викрадення людини!
Черкас загиготів. Відтак мовив:
— Я не викрав, а затримав злочинницю. Кримінальний кодекс мені це дозволяє.
Жінка істерично верескнула:
— Я по свєту, розумака! — І, вловивши момент, щось пожбурила у сніг.
Однак Олег помітив той рух. І швидко збагнув: гроші. Крадійка намагається позбутися доказів.
Саме в цю мить задзвенів мобільний аферистки. Вона схопила слухавку й нестямно в неї закричала:
— Їдь до мосту! Я біля крайньої хати! Бігом!
Виїхати з території ферм червоному «Жигулі» не вдалося. Дорога була заблокована Андрієвим легковиком.
А згодом на виклик хлопців прибули оперативники з району. Компанія крадіїв була затримана.
Невдовзі з’ясувалося, що жінка й чоловік, котрі обкрадали пенсіонерів, у минулому вже були судимі за оборудки з наркотиками.

— Здрастуйте, бабуню! Я тирсу приніс!
— О! Олежик! Проходь, проходь. Кажуть, що ти герой!
— Та… Який там герой.
— Герой, герой! Олежику, а гроші мені повернуть?
— Аякже!
— Слава Богу!
— А скільки вам віддавати, якщо ви ліку їм не мали?
— Ну, приблизно знаю, — хитрувато примружилася стара й додала. — Олежику, завтра свиню колотиму. Старий Гижа обіцяв прийти.
— Ну, той спец!
— Приходь. Допоможеш смалити.
— Хе! Звичайно! Свіжина ж!
Хтось постукав у двері. А через хвилю до оселі ввійшов місцевий дільничний.
Баба Устина не втерпіла:
— Гроші мої приніс?
Той пробурмотів:
— Ну, знаєте, швидко тільки кролики…
— А чого прийшов тоді?
— На бесіду.
— Бесідуй.
— Скільки у вас грошей, того, вкрали?
— Ну ось, почалося…