На зупинку притьопала бабуся. З трьома здоровенними сумками.
Сіла на лавку. Підтягла під шиєю ріжки теплої зеленої хустки. Відтак, зиркнувши на дорогу, поцікавилась у тричі молодшої за себе сусідки по лавці:
— «Чотвурки» не було?
Та не втямила:
— Кого-кого?
— «Чотвурки». Автобуса.
— «Четвірки» чи що?
— Так її ж.
— Не знаю. Я недавно підійшла.
— А «труйка» йшла?
— «Тройка»?
— Вона ж.
— Не бачила.
— А «Сусли» їхали?
Молода особа здивовано витріщилася на стару жінку:
— Бабцю! Вам куди треба?!
— На «чотвурку».
— А «труйка» тоді навіщо?
— За нею «Сусли» йдуть.
— Ну і що?
— А за «Суслами» — «чотвурка».
— І завжди в такій послідовності йдуть?
— Га? А-а. Не знаю. Тому й питаю.
Затим бабуся заходилася біля своїх сумок. З однієї витягла приплюснуту пластикову пляшку, відкрутила на ній закрутку, пожмакала тару руками, а потім її надула.
Відтак «одремонтовану» посудину бабуся засунула в другу торбу. З першої витягла черговий деформований пластиковий виріб і знову почала його «рівняти».
Потім була третя пляшка. Затим — четверта, п’ята, шоста, десята…
Звук стояв такий…
Спочатку люди мовчки між собою переглядалися. Затим здивовано знизували плечима. А потім у першого нерви здали в чоловіка інтелігентної зовнішності. Він підійшов до бабусі і, тамуючи в собі роздратування, крізь зуби процідив:
— Бабуню, а що ви робите?
А та спокійненько так:
— Пляшки ремантую.
— Навіщо?
— А що, у вас є?
Інтелігент недоумкувато закліпав очима:
— Хто?
— Пляшки. Якщо є, — несіть. І вам надую.
Інтелігент на кілька кроків відступив од бабусі. Відтак звернувся до чолов’яги років п’ятдесяти (той стояв під каштаном і посмоктував пивко):
— Ну, ви бачите, що вона робить!
Чолов’яга спокійно відказав
— Пляшки надуває. А вас це нервує? А мені — по-барабану.
Саме в цей час до власниці пластикової тари підчовгав дідок у капелюсі і здалеку почав так:
— Добридень, мадам!
«Мадам» аж рота роззявила. А з її рук випала надута пляшка.
— Це ти до мене?
— Еге.
— Ти чого, старий? Клинки підбиваєш? Тоді ходи, пару пляшок надуєш.
— Не хочу я дуть.
— То чого тоді хочеш?
— Тиші.
— Тиша на цвинтарі.
Дідок тихенько позадкував од невгамовної бабки.
А навколо: трісь-трісь, хрусь-хрусь…
Інтелігент нервує. На валізу свою позиркує. На бабину голову…
Аж раптом хтось крикнув:
— Бабцю! Бабцю! «Чотвурка»! «Чотвурка» їде!
— Та ви шо?! Де вона?! Де мої сумки?!
Але її сумку вже похапали двоє чоловіків і понесли до автобуса. Двоє козаків підхопили бабцю на руки і також понесли до «чотвурки».
Старенька поїхала. А потім настала така тиша… Всіх охопило таке враження, ніби чогось стало бракувати.
Очевидно, людині часом потрібен екстримчик та адреналінчик…