ДО 150-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА КРИВИНЮКА
«Щодо мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. У яких би відносинах не був до тебе, для мене він уже раз назавжди брат», — писала Леся Українка до своєї сестри Ольги перед її весіллям із Михайлом Кривинюком.
Український філолог, викладач, перекладач, лексикограф, інженер за фахом, член української соціал-демократичної партії, автор популярних брошур соціал-демократичного спрямування, просвітянський, громадський діяч, Михайло Васильович Кривинюк народився 24 квітня 1871 року.
Із Лесею Українкою вони познайомилися 26 січня 1896 року на весіллі Людмили Старицької, доньки відомого українського письменника, одного із засновників українського театру — Михайла Петровича Старицького, та Олександра Черняхівського, де Михайло Кривинюк був боярином. Там же відбулося його знайомство з майбутньою дружиною Ольгою Косач, молодшою сестрою Лесі Українки.
Про цю подію Леся Українка пише в листі до Лідії Шишманової-Драгоманової, двоюрідної сестри по матері, у Софію: «…На тім тижні буде весілля Люді С[тарицької] таки з тим паничем, що то мама писала... Ми з Олесею (так в родині називали Ольгу, молодшу сестру Лесі Українки) вже отримали запрошення в дружки, і «по долгу дружбы» треба іти, хоч мені і не хочеться зовсім». Не сподівалися сестри, що на тому весіллі отримають вони такі подарунки долі: Леся Українка — найближчого друга, а Ольга — найкращого чоловіка.
24 листопада 1896 р. Михайла Кривинюка разом із його товаришем Олександром Черняхівським, саме на весіллі якого був Михайло боярином, було заарештовано за зберігання антиурядової літератури. Леся Українка підтримувала свого товариша морально весь час його перебування у в’язниці в Києві на Лук’янівці, надсилала йому свої вірші, писала листи.
«Шановний і дорогий Товаришу! Давно хочеться мені написати Вам, та не пишу через те, що і віршів не друкую у нас, у ріднім краю. Ви й не хтіли, а мені було дозволено прочитати Ваші остатні два листи [вочевидь, Леся мала на увазі листи, писані Михайлом Кривинюком її сестрі Ользі], і так мені захотілось — посидіти замість Вас! Далебі, я здається для сього ліпше створена, ніж Ви, та й привикла «постепенно». Мене вже хутко Сапєжко [лікар, який на той час опікувався Лесею Українкою] випустить: тижнів через 3, от якраз, може, і Ви вийдете до того часу. [Леся Українка саме в цей час перебувала на лікуванні в Києві. Ольга Косач-Кривинюк так пише про цю подію у своїй «Хронології життя і творчости Лесі Українки: «На самому початку року Леся в Києві. Лежить, бо їй роблять впорскування йодоформом в туберкульозний кульшовий суглоб»]. Ми ж з Вами сливе разом попали в покуту — разом би годилось би й вийти. Так чи інакше, я не виїду звідси, не побачивши Вас. …А то б послала Вам ті вірші, що вже давно написала Вам. Мені нема чого й рівнятись до справжніх заключенних, та все таки мені здається, що я можу зрозуміти Ваш стан, надто при помочі своєї буйної фантазії — мене Бог не обідив нею! Ну, все таки хотіла б посидіти замість Вас.
Пишіть і переказуйте нам про все, що Вам потрібно, ми всі будем раді зробить для Вас, що тільки можем. Коли ж ми досі ніхто не писали до Вас, то, вірте, не страха ради — чого мають боятися люди, що добре тямлять, на якій «волі» вони живуть?... Бувайте здорові і — не смію казати, не сумуйте, а будьте самим собою, т.є. одважним і витривалим…», — писала Леся Українка до Михайла Кривинюка у квітні 1897 року.
В іншому листі того ж квітня 1897-го Леся Українка пише: «Шановний і дорогий Товаришу! …Прикрі мені звістки Ваші про те, що, по Вашій думці, чекає Вас після тюрми, та я все надіюсь, що, може, так не буде зле. Життя за кордоном добре, та для нас мало чим краще від сибірського, се я знаю, бо я близько до нього придивилась».
Пізніше, теж у квітні, Леся Українка знову пише Кривинюкові: «Шановний і дорогий Товаришу! ...Ви пишете, що поїдете в Полтаву або Житомир. Якби ж так вийшло, що Вам не можна було б ні там, ні там жити, то тоді Ви добре зробили, якби приїхали до нас у Гадяч, там, може б, і роботу яку могли б знайти при земстві і все-таки не були б зовсім без людей, та й до Полтави звідти недалеко, день їзди. Запевне, в самій Полтаві для Вас було б приємніше …і робота, може б, якась ліпша знайшлась, та все ж у Гадячі літом непогано».
1902 рік. З переписки Лесі Українки і Михайла Кривинюка. 13.01: «Дорогий брате! Де в чому Ви несправедливі до мене у Вашому листі. Я не мучу свої ноги нічим навмисне і свідомо, а просто проходячи просторінь коло нашої вілли (просторінь кроків у 30), послизнулась і впала, се могло і в хаті статись на переході від порога до стола. Винна тут скоріше моя нога, що я через неї часто трачу рівновагу. Несправедливі і в тому, що підозрюєте мене в претензії, ніби мої слова можуть мати рішучу вагу — я не з тим їх писала, щоб вчинити якусь «пресію», а просто — моєї думки питають…, то я вимовляю її… А коли Вас то подражнило, то вибачайте, я справді не мала заміру сказати щось прикрого для Вас. Взагалі такого заміру щодо Вас у мене ніколи не буває, так що Ви можете завжди вважати, коли Вам здається прикрим, що то просто помилка стилю або навіть «жіноча логіка», коли хочете, але ніяк не свідомий замір завдати прикрість».
27.01. « Дорогий брате! Се ж таки справді у Вас був надто нервовий настрій, коли б Ви могли подумати, ніби я хотіла Вам щось прикре чи насмішкувате сказати […] Я не знаю, чому се часто виходить так, що на мене ображаються люди власне тоді, коли я до них іменно «з ширим серцем» звертаюсь. Певне, не вмію я так виражати своїх думок, щоб воно зрозуміло було. А ще писателькою звусь! Чи не краще залишити мені справді всяке «писательство» і листи в тім числі, як то Ви мені добре радите…З листів моїх нікому ні потіхи, ні користі не вийшло, а скінчилось тільки на тім, що я нашарпала себе аж до хрипу в легких безсоння, болю голови і т. д., аж нарешті лікар наказав мені «звернути увагу на свої нерви», бо від них уже «приливи крови до легких» повстали. Наскільки можливо було, взяла себе в руки, поміг трохи й час — «найкращий лікар», ну, і якось обійшлось. […]
Простіть, сьогодні більш нічого не напишу, якось жаль обійняв, аж сльози тиснуться до очей, хоч се вже сором. Видно, справді, треба «звернуть увагу на мої нерви»…
Вірте ж мені, брате мій, що в мене нема ні одної думки лихої про Вас і що мені теж не до сміху. Ваша сестра Леся».
27.03. «Не перепрошуйте, дорогий брате, бо я ж не така педантка, щоб не розуміти, як то часом людині не до листів буває….Щодо лікарських приписів і мого здоров’я, то напишу вам, що знаю сама про те, але прошу Вас абсолютно ні з ким про те не говорити (я сама тепер кажу, «кому о том ведать надлежит»). У мене лікар знаходить «верхушечный процесс в правом легком» і хоч туберкульозні бацили при аналізі не об’явились, але те ще не доказ, каже лікар, що їх у мене нема, тільки доказ, що «распадение» ще не почалось; впрочім, можливо (знов-таки слова лікаря), що процес і не інфекційний, а просто катаральний… Процес той лікар вважає зовсім «излечимым»… Перспектива така: коли два роки я буду жити обережно, в добрих кліматичних і гігієнічних умовах і т.д., і т. д., не наражаючись на всякі «случайности», то можу на третій рік радикально видужати від того процесу і мати повну гарантію, що далі житиму по-людськи; коли ж буду не дбати про себе, попаду в лихі умови, або нахопиться якась погана «случайность», то процес може піти так, что «никакие санатории не спасут». …На літо поїду в Зелений Гай, так випадає по родинним і моїм власним справам, той лікар каже, що літо можна безпечно провести там, а щоб з осени вибиралась знов. Куди виберусь, ще не знаю. Мама, певне, знову про Каїр почне. Побачим, ще є час. А Ви куди на літо? Чи побачимось?...Мною не журіться, бо я й сама собою не журюсь…».
9-10.04. «…Про Каїр ще є час думати; там європеєць може витримати тільки зимою… Мама теж, як і Ви, все мені про Каїр повторяє, — видно, я його не мину! Що ж, я рада побачити Єгипет, хоч би для пірамід… Тим часом думаю про поворіт «на тихі води», де сподіваюся бачити всіх, за ким скучила, отже, і Вас. Я певна, що для Вас можливо буде одвідати мене в Зел[еному] Гаю, бо, певне, діло не стане за тим, щоб Вас запросили».
15.05. З Цюриха. «Дорогий брате! Дуже сумно те, що Ви пишете … про лихі шанси Вашого повороту на Україну. Папа мені те саме пише, а в тому ж листі подає звістку про велике загострення в Оксани… Отже, все разом сумно і горизонт темний. Але, може, воно так зле не єсть, як одразу здається. Побачимо.
Зо мною Ви ще можете умовитись. Я вам хутко вишлю телеграму, куди подамся з Цюриха. Можливо, що я ще й надовше лишуся в Швейцарії, принаймні, так радив Sahli, бо він думає, що я за літо можу до кінця поправитись, настільки, що зимою вже нікуди з дому не їздити».